Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 9)

Найтсбрідж, Лондон

Відтоді як Батлера підстрелили, минуло вже майже дві години. Як правило, час між зупинкою серця і відмиранням мозку становить чотири хвилини, але його можна подовжити, якщо знизити температуру тіла. Утоплеників, наприклад, можна повернути до життя через годину після клінічної смерті. Артемісо­ві лишалося тільки молитися, аби його імпровізова­на кріогенна камера протримала тіло Батлера в потрібному стані, доки він зможе перевезти його до «Льодовикового періоду».

Кріогенний інститут мав спеціальні машини для транспортування клієнтів з приватних клінік, де ті померли, до камер інституту. Фургон був обладна­ний генератором і всім необхідним для хірургічного втручання. Навіть якщо традиційна медицина вва­жала спеціалістів із кріогеніки за шарлатанів, від фургона вони були б у захваті, адже він відповідав усім стандартам з обладнання та гігієни.

— Автомобіль коштує майже мільйон фунтів,— повідомила доктор Констанц Лейн Артемісу, коли вони сіди на білосніжні сидіння. На ношах між ними стояла циліндрична кріогенна камера.— Його виго­товили на замовлення в Мюнхені. Він абсолютно за­хищений. Може проїхати по мінному полю і лиши­тися без жодної подряпинки.

Тепер і Артеміс зацікавився.

— Чудово, лікаре. А чи не може він їхати швид­ше? Час спливає. Уже минуло сто двадцять сім хви­лин, відколи мій партнер у такому стані.

Констанц Лейн спробувала нахмуритись, але над бровами не вистачило шкіри.

— Дві години... Нікого ще не оживляли після та­кого довгого часу. Але ж, нікого ще взагалі не ожив­ляли після кріогенної камери.

Транспорт у цьому районі завжди рухався ха­отично. В торговельному центрі сьогодні влаштували розпродаж, тож усюди було повно втомлених покуп­ців із повними торбами. Знадобилося ще сімнадцять хвилин, аби дістатися службового входу «Ан Фан». Як і обіцяли Артемісу, там не було жодного поліцей­ського. Тільки інспектор Джастін Барр стояв на по­розі. Він був просто велетенський, нащадок зулусів, якщо вірити Батлерові. Не важко було уявити його поруч із Батлером у якійсь екзотичній країні.

Неймовірно, але вони знайшли місце для парков­ки, і хлопець вийшов із машини.

— Кріогенний інститут,— прочитав Барр на двер­цятах автомобіля. — Думаєш, для нього можна щось зробити?

— Тож ви заглянули в морозильник? — запитав Артеміс.

Офіцер кивнув.

— Не зміг утриматися. Цікавість — моя робота. Тепер шкодую про те, що зробив. Він був гарною лю­диною.

— Він є гарною людиною,— виправив його Арте­міс.— Я ще не готовий махнути на нього рукою.

Барр зробив крок убік і пропустив двох санітарів «Льодовикового періоду».

— Мої люди кажуть, що ресторан спробувала по­грабувати група озброєних бандитів, але їм завадив землетрус. І якщо це правда, я готовий з’їсти свій значок. Не думаю, що ти зможеш пролити світло на те, що тут сталося? 

— Мій конкурент не погодився з бізнес-стратегією. Розбіжності виявилися критичними.

— Хто натиснув на курок?

— Арно Блант. Із Нової Зеландії. Світле волосся, сережки у вухах, тату на торсі та шиї. Не вистачає більшості зубів.

Барр занотував.

— Передам усім аеропортам. Може, знайдуть.

Артеміс потер очі.

— Батлер урятував моє життя. Ця куля признача­лась мені.

— Дуже схоже на Батлера,— кивнув Барр.— Чи можу я чимось допомогти?

— Ви дізнаєтесь першим,— сказав Артеміс.— Чи знайшли когось у ресторані ваші офіцери?

Барр розкрив блокнота.

— Кілька відвідувачів і персонал. Усіх перевірили і відпустили. Злодії зникли ще до того, як ми приїхали.

— Байдуже. Я сам із ними розберуся.

Барр намагався не звертати уваги на те, що відбу­вається в кухні за його спиною.

— Артемісе, ти можеш гарантувати, що мені не доведеться ні про що шкодувати? Це ж, фактично, вбивство.

Хлопець подивився в очі інспектору, і то було дуже нелегко.

— Інспекторе, немає тіла — немає справи. І я га­рантую, що до завтра Батлер буде живий і здоровий. 

Попрошу його вам зателефонувати, якщо вас це за­спокоїть.

— Заспокоїть.

Санітари прокотили повз них візок із тілом. Об­личчя Батлера було вкрите кригою. Пальці вже по­чали синіти.

— Тут допоможе тільки чарівник!

Артеміс опустив очі.

— Саме такий у мене план, інспекторе. Саме та­кий.

У фургоні доктор Лейн зробила ін’єкцію глюкози.

— Щоб припинити руйнування клітин,— поясни­ла вона і потерла груди Батлера, щоб ліки розійшли­ся по тілу.— Інакше вода в крові викристалізується і проб’є клітинні стінки.

Охоронець лежав у відкритій кріогенній камері, обладнаній гіроскопом. На ньому був спеціальний срібний костюм, тіло обклали пакетами з льодом.

Констанц не звикла, щоб люди слухали, коли вона пояснювала, що відбувається, але цей блідий юнак хватав деталі швидше, ніж вона встигала по­яснювати.

— Вода ж усе одно кристалізується. Глюкоза не допоможе.

Констанц була вражена.

— Так. Але кристалики будуть дуже маленькими, тож вільно проходитимуть поміж клітин. 

Артеміс зробив кілька нотаток у своєму порта­тивному комп’ютері.

— Маленькі кристалики, зрозуміло.

— Глюкоза — лише тимчасовий захід,— продо­вжила жінка.— Наступний крок — операція. По­трібно промити вени і замінити в них кров на кон­сервуючу рідину. Тоді можемо охолоджувати тіло до мінус тридцяти градусів. Це вже відбудеться в ін­ститути.

Артеміс вимкнув комп’ютер.

— У цьому немає потреби. Ви маєте тримати його в такому стані лише кілька годин. Тоді вже нічого не матиме значення.

— Не розумію вас, юначе,— знизала плечима док­тор Лейн.— Сучасна медицина ще не на тому рівні, де може зцілити такі рани. Якщо ми повністю не змі­нимо кров, почнеться серйозне пошкодження тка­нин.

Колесо фургона потрапило в одну з багатьох ям на дорогах Лондона, і машина підскочила. Рука Бат­лера смикнулася, і на якусь мить Артемісові здалося, що охоронець ожив.

— Нехай вас це не хвилює, лікаре.

— Але...

— Сто тисяч фунтів, Констанц. Просто повто­рюйте подумки цю цифру. Припаркуйте фургон біля інституту і забудьте про нас. Уранці нас уже не буде. Жодного з нас. 

Доктор Лейн здивувалася,

— Припаркуватися біля інституту? Ви навіть не хочете увійти?

— Ні, Батлер лишиться зовні,— сказав Артеміс.— Мій... е-е... лікар має деякі проблеми з будинками. Втім, чи можу я зайти на хвилинку і скористатися телефоном? Потрібно зробити один дуже важливий дзвінок.

Небо над Лондоном

Унизу, немов зірки якоїсь дивної галактики, сяяли вогні нічного Лондона. Як правило, над столицею Англії офіцери Рекону не літали, бажаючих вистача­ло і без них, ураховуючи чотири аеропорти міста. П’ять років тому капітан Трабл Кельп мало не зі­ткнувся з аеробусом, що вирушив із Хітроу до аеро­порту Джона Кеннеді. Відтоді, якщо доводилося пролітати повз аеропорт, рейс потрібно було узго­джувати особисто з Фоулі.

Холлі дмухнула в мікрофон, убудований у шолом. — Фоулі, чи не намічається якогось літака?

— Зараз перевірю радар. Так, подивимось. На твоєму місці я б метрів на двісті спустився. Із Мала­ги летить Боїнг 747. Через кілька хвилин буде зовсім близько. Тебе він не зачепить, але може збити наві­гаційну систему шолома. 

Холлі скерувала літальний прилад на потрібну висоту. Небо над головою перетнув велетенський лі­так. Якби не звукові фільтри, барабанні перетинки полопалися б.

— ОК. Зіткнення з одним апаратом із туристами вдалося уникнути. Що далі?