Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 8)

 — Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

Кріогенний Інститут «Льодовиковий період», Гарлей Стріт, Лондон

Власне, кріогенний інститут «Льодовиковий період» був розташований не на вулиці Гарлей Стріт. Фор­мально він значився на Дікенс Лейн, славетному ме­дичному бульварі у південній частині Лондона. Але це не завадило головному лікареві Констанц Лейн надрукувати Гарлей Стріт на всіх реквізитах «Льодо­викового періоду». Бо інакше ніякої довіри не буде. Коли заможні класи бачили ці чарівні слова на візи­тівках, вони аж зі шкури пнулися, аби їхні тендітні тіла заморозили.

Справити враження на Артеміса Фаула було не так просто. Але вибір у нього був невеликий; «Льо­довиковий період» — один із трьох кріогенних цен­трів у місті, і він єдиний мав три відділки. Хоча, на думку Артеміса, слова на неоновій вивісці «Транс­портери у вічність» — то вже занадто. їй-богу.

Побачивши будівлю інституту, Артеміс помор­щився. Фасад було облицьовано сяючим алюмінієм очевидно для того, щоб надати будинку схожість із космічним кораблем, двері нагадували шлюзи ракет із дешевих серіалів. Де культура? Де мистецтво? Як такого монстра взагалі дозволили збудувати в істо­ричному центрі Лондона?

У приймальні сиділа медсестра у білому халаті й чепчику. Артеміс сумнівався, що то справжня мед­сестра,— щось не подобалася йому сигарета у паль­цях із накладними нігтями.

— Вибачте, міс?

Медсестра ледь на нього глянула поверх глянце­вого журналу.

— Так? Когось шукаєш?

Артеміс за спиною стиснув кулаки.

— Так, хотів би побачити доктора Лейн. Вона ж хірург, чи не так?

Медсестра струсила попіл у переповнену попіль­ничку.

— Це ж не через завдання, яке ти отримав у шко­лі? Доктор Лейн наказала більше школярів не про­пускати.

— Ні, не через завдання.

— І ти не адвокат, так? — із підозрою запитала медсестра.— Бувають такі генії, що отримують ди­плома, коли ще з пелюшок не виросли.

Артеміс зітхнув.

— Я геній. Але навряд чи юрист. Я, міс, ваш клі­єнт. 

Медсестра тієї ж миті перетворилася на саму ча­рівність.

— О, клієнт! Чому ж ви одразу не сказали? Я вас зараз проведу. Чи не бажає містер чаю, кави або чогось міцнішого?

— Мені тринадцять, міс.

— Соку?

— Підійде чай. З бергамотом, якщо у вас є. Без цукру: я від нього гіперактивний.

Медсестра терпляче проковтнула сарказм від клі­єнта, готового заплатити, і провела Артеміса до кім­нати очікування, оздобленої, знову ж таки, в косміч­ному стилі. Багато блискучого оксамиту і дивних дзеркал.

Артеміс випив майже половину кухля чогось, що навіть і не нагадувало чай із бергамотом, коли від­чинились двері та увійшла доктор Лейн.

— Будь ласка, заходьте,— висока жінка невпевне­но запросила його до іншого кабінету.

— Мені йти пішки? — поцікавився Артеміс.— Чи ви мене телепортуєте?

На стінах кабінету висіли дипломи і світлини. З одного боку — сертифікати, дипломи і почесні грамоти. Артеміс підозрював, що більшість із них можна було отримати за якийсь тиждень. На іншій стіні — кілька фотографічних портретів. Над ними було написано: «Кохання спить». Хлопець мало не пішов геть, але він був у відчаї.

 Доктор Лейн сіла за стіл. Напрочуд гламурна жін­ка, з яскравим рудим волоссям і тоненькими паль­цями митця. Він неї пахло «Діор». Навіть посмішка у Констанц Лейн була ідеальною. Артеміс придивив­ся уважніше і зрозумів, що її обличчя — справжній шедевр руки пластичного хірурга. Отже, усе життя цієї жінки було пов'язане з обдурюванням часу. Він у правильному місці.

— Отже, юначе, Трейсі сказала, що ви хочете ста­ти нашим клієнтом? — Доктор спробувала посміхну­тися, але обличчя натягнулося і стало схожим на по­вітряну кульку.

— Не особисто,— відповів Артеміс.— Але я хотів би орендувати у вас місце. На короткий час.

Констанц Лейн дістала з ящика памфлет і звіри­лася з червоними цифрами.

— Наші розцінки не малі.

Хлопець навіть не глянув на цифри.

— Гроші не проблема. Я просто зараз можу пере­вести гроші зі свого рахунку у швейцарському банку. Через п’ять хвилин на вашому власному рахунку осядуть п’ятсот тисяч фунтів. Мені лише потрібне місце на одну ніч.

Сума справила враження. Констанц подумала про всі підтяжки, які зможе зробити. Але все одно вага­лася...

— Як правило, неповнолітні не можуть залишати в нас тіла своїх родичів. Такий закон.

 Артеміс подався вперед.

— Докторе Лейн. Констанц. Те, що я тут роблю, не зовсім законне, але я нікого не скривджу. Одна ніч — і ви багата жінка. Завтра в цей самий час ви побачите мене востаннє. Ані тіла, ані скарг.

Доктор провела рукою по підборіддю.

— Одна ніч?

— Лише одна. Ви навіть не знатимете, що ми тут.

Констанц витягла із шухляди люстерко й уважно оглянула своє відображення.

— Телефонуйте в банк,— сказала вона.

Стоунхендж, Вілтшир

На півдні Англії з’явилися два порти ЛЕП. Один у самому Лондоні, але він був зачинений, бо фут­больний клуб «Челсі» збудував свій стадіон просто над портом.

Інший розташовувався у Вілтширі, поряд із тим місцем, яке люди називали Стоунхенджем. Люди Бруду мали кілька теорій щодо походження кон­струкції. Її називали і портом прибульців, і місцем, де поганці поклонялися своїм богам. Правда була не та­кою гламурною. Стоунхендж, власне, був місцем роз­дачі їжі на хлібі. Тобто, людською мовою — піцерією.

Гном на ім’я Ваг зрозумів, що багато туристів забувають прихопити із собою бутерброди, коли рушають на поверхню, тож заснував поряд із терміналом крамничку. Ідея виявилася дуже вдалою. Під­ходите до одного з віконець, називаєте, що вам по­класти на хліб, і через десять хвилин наминаєте свого бутерброда. Звісно, Багові довелося переїхати під землю, коли люди навчилися говорити повними реченнями. До того ж від сиру земля стала якоюсь м’якою. Дві будочки навіть завалилися.

Через постійну активність на поверхні ельфам було дуже важко отримати візу до Стоунхенджу. Втім, хіпі бачили ельфів щодня, і на сторінки газет ця інформація не потрапила. Холлі була поліцей­ським офіцером, тож проблем з візою не мала. Реко­нівський значок відкривав перед нею всі підйомни­ки, що вели на поверхню.

Але й реконівський значок не допоміг би, якщо не було виверження лави. А підйомник до Стоунхен­джу спав уже понад три століття. Жодної іскорки. У разі відсутності виверження Холлі довелося б леті­ти туристичним транспортером.

Найближчий рейс був увесь переповнений, але на щастя, в останню мить хтось відмовився, тож Холлі обійшлася без викидання невинних.

Транспортер виявився розкішним лайнером на п’ятдесят місць. Виділили його спеціально для бра­терства Батів, аби ельфи могли навістити територію своїх предків. Ці гноми все своє життя присвятили піці, і щороку на річницю першого робочого дня Бага вони замовляли транспортер, щоб улаштувати вечірку на поверхні землі. Ласували піцою, пивом і морозивом зі смаком піци. Можна й не говорити, що цілий день вони ходили в капелюхах у вигляді піци.

Отже, шістдесят сім хвилин Холлі провела між двома пропахлими пивом гномами, які горланили пісню:

Піца, піца,

Подія значна.

Багато начинки

І дуже смачна.

У пісні було сто чотирнадцять куплетів. І всі в та­кому ж дусі. Іще ніколи Холлі не була такою щас­ливою, як тієї миті, коли побачила швартові вогні Стоунхенджа.

Термінал був дуже великим, він міг похвалитися трьома коридорами для оформлення віз, комплек­сом розваг і магазинами дьюті-фрі. Останньою суве­нірною новинкою був бегемотик-хіпі, якому можна було натиснути на животик і почути: «Розслабся, чу­ваче».

Значок допоміг Холлі швиденько пройти чергу до таможні та піднятися на поверхню службовим ліф­том. Останнім часом вийти зі Стоунхенджу стало трохи легше, бо Люди Бруду його огородили. Вони захищали свою спадщину, як вони вважали. Як не дивно, але Людей Бруду більше цікавило минуле, ніж теперішнє.

Холлі надягла крила і, отримавши сигнал від контрольної вежі, відкрила шлюз і злетіла на висоту семи тисяч метрів. Було дуже хмарно, але вона все одно увімкнула захист. Тепер її ніхто не помітив би. І для людей, і для їхніх приладів вона стала невиди­мою. Тільки пацюки і два види мавп здатні були ба­чити крізь захист.

Холлі увімкнула навігатор на комп’ютері крил і довірила йому керування польотом. Як чудово зно­ву летіти над землею і спостерігати захід сонця. Її улюблена частина дня. На обличчі у Холлі заграла усмішка. Незважаючи на серйозність ситуації, вона була задоволена. Саме для цього вона і народилася. Служити в Реконі. Літати з вітром і вирішувати складні задачки.