Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 33)

Мульч так сміявся, що мало не вдавився пер­шою ж порцією ґрунту. От клоуни! Але їм пощасти­ло, що вони клоуни, бо інакше вони б обрали інший метод покарання.

Мульч роззявив щелепи і заглибився метрів на п’ять на північ, під прикриття занедбаного складу. Волосинки бороди посилали ультразвукові сигнали на всі боки. Зайва обережність не завадить. Можна було натрапити на якусь тварину, та й Люди Бруду мали звичку закопувати речі там, де ніколи не споді­ваєшся їх побачити. Труби, зливні ями, бочки з про­мисловими відходами,— не хотілося б таким поласу­вати. Що може бути гіршим за мить, коли в роті опиняється щось таке, чого там не повинно бути, і особливо коли воно ще й ворушиться.

Як добре знову опинитися в землі. Саме для цього гноми і народжуються. Земля приємно шаруділа по­між пальцями, і Мульч почав копати в своєму звич­ному ритмі. Набирав ґрунт в рота, перетирав зубами, вдихав через ніздрі і викидав перетравлену землю з іншого кінця.

Волосинки повідомили, що на поверхні немає жодних вібрацій, тож він вискочив назовні, скорис­тавшись газами як реактивною тягою.

Холлі підхопила його за метр над землею.

— Чудово,— гмикнула вона.

— Що мені сказати? — вибачився Мульч.— Я дитя природи. Ти весь час була тут?

— Так. На випадок, якщо тобі знадобиться допо­мога. Ти влаштував непогане шоу.

Мульч обтрусив одяг.

— Кілька розрядів із «Нейтрино» — і мені не до­велося б копати.

Холлі посміхнулася так, як це зазвичай робив Артеміс.

— План у нас зовсім інший. І ми маємо дотри­муватися його, хіба ні?

Вона накинула на плечі гнома маскувальну фоль­гу і пристебнула його до місячного паска.

— Ти ж не поспішатимеш, еге ж? — занервував Мульч.— Гноми — земні створіння. Літати нам не подобається. Нам навіть високо підстрибувати не подобається.

Холлі дала газу, і вони полетіли до міста.

— Ураховуватиму твої почуття, як і ти наші.

Мульч зблід. Смішно, але ця мініатюрна ельфійка лякала його більше, ніж шестифунтовий громила.

— Холлі, якщо я чимось тебе образив, то нена­вмисне...

Але закінчити речення він не встиг, бо вони рво­нули з такою швидкістю, що навіть слова не змогли вискочити з рота.

Вежа Спіро

Арно Блант провів Артеміса до камери. Вона була доволі затишною, з окремою ванною і розважаль­ною системою. Не вистачало лише двох речей: вікна і ручки на дверях.

Блант потріпав хлопця по потилиці.

— Не знаю, що трапилося в тому лондонському ресторані, але якщо знову щось утнеш, я виверну тебе навиворіт і з’їм твої кишки.— Він клацнув гост­рими зубами, аби хлопець зрозумів, що справа сер­йозна, і, нахилившись до Артемісового вуха, проше­потів: — Мені байдуже, що скаже бос, ти не завжди будеш потрібним, тож на твоєму місці я був би до мене якомога люб’язнішим.

Зуби відбивали кожне слово.

— Як би ти був на моєму місці,— відповів Арте­міс,— я був би на твоєму. І на твоєму місці я б схо­вався якомога далі.

— Справді? Чому б це?

Артеміс зробив паузу, щоб слова справили більше враження.

— Тому що тебе шукає Батлер. І він дуже роздра­тований.

Блант відсахнувся.

— Не може такого бути, хлопче. Я бачив, як він помер. Бачив кров.

Артеміс усміхнувся.

— Я і не сказав, що він живий. Сказав лише, що він тебе шукає.

— Ти мене заплутуєш. Містер Спіро попереджав, що ти на таке здатен.

Блант вийшов за двері, не зводячи очей із хлопця.

— Не хвилюйся, Бланте. Я не приніс його у кише­ні. У тебе є кілька годин, а то і днів, до вирішальної миті.

Арно Блант хлопнув дверима так, що стіни здриг­нулися. Посмішка у хлопця стала іще ширшою. На­віть у багнюці можна знайти щось приємне.

Артеміс зайшов у душову кабінку, відкрив гарячу воду і ступив під неї. Якщо чесно, на душі було трохи моторошно. Одна річ — складати план у безпеці власного дому, інша — втілювати той план у лігві лева. Хоча він ніколи б не зізнався, але за останні кілька днів його впевненість дещо похитнулася. В Лондоні Спіро його перехитрив, навіть без особ­ливих зусиль. Він утрапив у пастку бізнесмена, не­мов наївний турист на приманку грабіжника.

Артеміс добре розумів свої таланти. Він був ін­триганом, змовником, генератором підступних ідей. Для нього не було нічого цікавішого, ніж утілення в життя ідеального плану. Але останнім часом до відчуття перемоги домішувалася провина, особливо через те, що сталося з Батлером. Артеміс майже втратив старого друга, і від однієї думки про це його нудило.

Потрібно щось міняти. Скоро за ним спостеріга­тиме батько, сподіваючись, що син зробить правиль­ний вибір. І якщо хлопець цього не зробить, Артеміс Старший може взагалі позбавити його будь-якого вибору. Пригадалися батькові слова: «Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?»

Артеміс досі не мав відповіді на це питання.

Артеміс загорнувся в халат з ініціалами свого во­рога. Спіро нагадував про себе не лише золотими лі­терами, а ще й камерами спостереження, що реагу­вали на кожен рух і ні на мить не випускали хлопця із поля зору.

Артеміс зосередився на тому, як увійти до захи­щеної кімнати і повернути Сі-Куб. Він передбачив більшість заходів безпеки і відповідно підготувався. Хоча декілька штучок і були для нього новими і, по­трібно визнати, досить кмітливими, на його боці ельфійські технології, а також Фоулі. Щоправда, кентавру наказали не допомагати, але якщо Холлі представить вторгнення до кімнати як перевірку, Артеміс був певен, що кентавр не зможе втриматися.

Він сів на ліжко, потягнув шию, немов розминав­ся. Латекс пережив душ, як і запевняла Холлі. Втіш­но було знати, що він не один у своїй в’язниці.

Мікрофон умикався від вібрацій, тож говорити на повний голос не було потреби. Інструкції можна передати й пошепки.

— Доброго вечора, друзі,— прошепотів він, по­вернувшись спиною до камери.— Усе йде за планом, якщо, звісно, Мульч живий. Мушу попередити, що можна очікувати на візит громил Спіро. Перекона­ний, що його найманці спостерігають за вулицею, і якщо він уважатиме, що моїх людей знищено, це приспить його пильність. Містер Спіро люб’язно провів мені екскурсію по своїх володіннях, і я спо­діваюся, що ви записали все, що нам потрібно, аби виконати свою місію. Здається, наші дії підпадають під класифікацію «крадіжка зі зломом». Саме цього я від вас і хочу.

Артеміс шепотів повільно, чітко промовляючи кожен звук. Дуже важливо, щоб команда виконала всі інструкції. Якщо ні, увесь задум вибухне, немов активний вулкан. І саме цієї миті він сидів на кратері вулкана.

Настрій у Пекса і Чіпса був пречудовий. Коли вони повернулися до Вежі Спіро, Арно Блант не лише вручив їм премію в п’ять штук за Мо Дігенса, але доручив іще одне завдання. Зовнішні камери спостереження Вежі Спіро засікли чорний фургон­чик, що припаркувався неподалік від центрального входу. Автомобіль стояв там уже три години, а пере­гляд записів показав, що він іще кілька годин до того кружляв навколо, шукаючи місця для парковки. Містер Спіро попереджав, що може з’явитися підо­зрілий автомобіль, а в тому, що він підозрілий, не було жодних сумнівів.

— Спустіться,— наказав Блант зі свого крісла в офісі охорони.— І якщо всередині є хтось живий, поцікавтеся, чому це вони стоять біля мого будинку.

Такі інструкції Пекс із Чіпсом добре розуміли. Ні­яких тобі питань, ні складних апаратів. Просто від­чинити двері, налякати і зачинити. Легко. В ліфті вони трохи попустували: тицяли один одного в пле­че, аж поки руки не заніміли.

— Заробимо сьогодні великі бабки, напарнику,— сказав Пекс, потираючи біцепси.

— Еге ж,— погодився Чіпс і подумав про всі дис­ки з «Барні», які він купить.— Точно іще одну пре­мію дадуть. Щонайменше п’ять штук. Разом це...

Запанувала тиша. Хлопці рахували на пальцях.

— Багато грошей,— нарешті сказав Пекс.

— Багато,— кивнув Чіпс.

Джульєтта не зводила бінокля із входу до Вежі Спіро. Оптика на ельфійському шоломі була би більш доречною, але, на жаль, голова в неї дещо виросла за минулі два роки. І це не єдине, що змінило­ся в дівчині. Із довгов’язого підлітка Джульєтта пе­ретворилася на стрункого атлета. Але для ідеального охоронця такий матеріал не дуже годився. Потрібно було розпрасувати кілька зморшок. Зморшок харак­теру.

Джульєтта Батлер обожнювала розваги і нічого не могла з цим удіяти. Сама думка про те, що дове­деться стояти із серйозним обличчям за плечем яко­їсь поважної особи змушувала її нервувати. Вона б збожеволіла від нудьги, хіба що Артеміс узяв би її до себе. З Артемісом Фаулом не занудьгуєш. Але такого не трапиться. Хлопець наполягав, що це його остан­нє завдання. Після Чикаго він поверне на пряму до­ріжку. Якщо після Чикаго взагалі щось буде.

Спостереження також було нудним. Сидіти спо­кійно Джульєтті аж ніяк не подобалося. Через свою гіперактивність вона провалила не одне завдання на заняттях в Академії мадам Ко.

— Знайди собі спокій, дівчино,— казала їй япон­ська наставниця.— Знайди спокійне місце в своєму серці й оселися там.

Як правило, коли мадам Ко починала проголошу­вати чергову мудрість кунг-фу, Джульєтта ледь утри­мувалася від позіхання. А Батлер, навпаки, ловив кожне слово. Він завжди знаходив у своєму серці спокійне місце і жив там. Власне, виходив звідти лише тоді, коли потрібно було стерти на порох того, хто загрожував Артемісу. Може, тому в нього і було тату у вигляді блакитного діаманта, а у Джульєтти ні.