Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 32)

Пекс нахилився до ями.

— Які такі дискусії ти маєш на увазі?

— Усі ті ваші пексові-чіпсові загадки.

Пекс покачав головою.

— Та ні. Я хотів спитати, що означає слово «дис­кусії». Ніколи його не чув.

Мульч із задоволенням пояснив:

— Це означає дурниці, нісенітниці, порожнє базі­кання, пшик. Тепер зрозуміло?

Останнє слово Чіпс зрозумів.

— Пшик? Гей, це образа! Ти нас ображаєш, кар­лику?

Мульч притиснув руки до грудей в німій молитві.

— Нарешті второпали.

Здоровані не знали, як і реагувати. До цього їх ре­гулярно ображали лише дві людини: Арно Блант і Йон Спіро. Але то була частина їхньої роботи, і на їхні слова можна було не звертати уваги.

— Чи ми мусимо його вислуховувати? — запитав Пекс у напарника.

— Не думаю. Може, зателефонувати містерові Бланту?

Мульч застогнав. Якби дурість була злочином, ці двоє були б першими ворогами нації.

— Вам просто потрібно мене вбити. Таке було завдання, еге ж? Просто вбийте мене і йдіть собі геть.

— Що скажеш, Чіпсе? Просто вб’ємо його?

Чіпс закинув у рота жменю чіпсів зі смаком бар­бекю.

— Так. Звісно. Наказ є наказ.

— Але я б не вбивав себе так просто,— продо­вжив Мульч.

— Ні?

— Ні. Після того як я вас щойно образив? Ні, я за­слуговую на щось особливе.

Із Пексових вух мало дим не повалив, так у нього перегрівся мозок.

— Правильно, малий. Зробимо з тобою щось особ­ливе. Ніхто не має права нас не ображати!

Мульч навіть не став указувати, що в реченні за­багато «не».

— Так. У мене язик без кісток, і я заслуговую на те, що ви зі мною зробите.

Пекс із Чіпсом трохи помовчали, розмірковуючи, що ж може бути гіршим за звичайну кулю.

Мульч дав їм хвилину, а потім ввічливо запропо­нував:

— На своєму місці я б себе поховав живцем.

Чіпс аж здригнувся.

— Поховати живцем? Жахливо! Ти кричатимеш і шкрябатимеш землю. Мені снитимуться жахи.

— Обіцяю лежати смирненько. До того ж, я на це заслужив. Я ж назвав вас примітивними вузьколо­бими кроманьйонцями.

— Хіба?

— Ну, тепер назвав.

Пекс був більш імпульсивним у дуеті.

— Гаразд, містере Дігенсе. Знаєш, що ми зроби­мо? Ми поховаємо тебе живцем!

Мульч схопився руками за щоки.

— Який жах!

— Сам напросився, приятелю.

— Ви маєте рацію.

Пекс схопив лопату.

— Ніхто не має права називати мене вузьколобим, опудало.

Мульч слухняно ліг у свою могилу.

— Не має. Б’юся об заклад, ніхто і не називає.

Пекс замахав лопатою, під курткою заграли скульптурні м’язи. Через кілька хвилин Мульча по­вністю закидали землею.

Чіпс трохи нервував.

— Це жахливо. Жахливо. Бідака.

Пекс ані трохи не розкаювався.

— Сам напросився. Обзивав нас... різними сло­вами.

— Але ховати живцем? Це як у фільмі жахів. Ну, в такому, де повно жахів.

— Здається, бачив колись. Коли в кінці на екрані з’являється багато слів?

— Так, саме він. Чесно кажучи, ті слова мене просто вбивають.

Пекс потоптався на землі.

— Не хвилюйся, друже. В цьому фільмі слів не­має.

Вони повернулися до свого «Шевроле». Чіпс іще трохи журився.

— Знаєш, у реальності все набагато реальніше, ніж у фільмі.

Пекс проігнорував знак «В’їзд заборонено».

— Це через запах. У кіно ніяких запахів не відчу­ваєш.

Чіпс виразно принюхався.

— Мабуть, Дігенс дуже засмутився в кінці.

— Мене це не дивує.

— Я бачив, як він плакав. Плечі в нього трусили­ся, немов він сміявся. Але він плакав. Не можна ж сміятися, коли тебе ховають живцем?

— Точно плакав.

Чіпс відкрив пачку чіпсів зі смаком бекону.

— Еге ж. Плакав.