Яцек Комуда – Богун (страница 7)
Пилипові не було дано скінчити промову, оскільки тупіт кінських копит наклався на слова старого козака. Але на вершника ніхто не звернув уваги. Запорожці опустили голови, вийняли з вуст цибухи люльок, виплюнули тютюн, а найбільш богобоязні — впали на коліна, склавши руки для молитви. Була то річ нечувана в зграї розбійників, шельм та гультяїв, з яких і складалося запорізьке січове товариство.
— Пане кальницький полковник! — застогнав Пилип. — Звернися до нас, братів своїх та навчи нас…
Спінений кінь, з якого стікала вода, впав на майдан перед наметом, майже не збивши Пилипа. Але ж затримався, задрижав, встав дибки, а на його спині випростався молодий козак. То був Тарас! Вдягнений в брудний, покривавлений, рваний жупан та свитину всю в клоччях. Молодий козак повів по таборі безумним оком.
— Зрада! — страшним голосом скрикнув він. — Хмельницький зрадив Україну! Кличте батька! Швидко, будіть батька!
Козаки мовчали. По обличчю Пилипа сплили дві сльози.
— Немає вже Богуна, — буркнув він. — Помер полковник.
— Як то це?! — скрикнув Тарас. — Не може такого бути!
— Не тільки що може, але ж власне так і є, — сказав Сірко. — Подивись-но там, в наметі. Лежить на марах зі своєю булавою. Він вже у Господа на Страшному Суді.
— Спаси Христе, — простогнав Тарас. Він зіскочив з коня, потім заточився і схватився за голову. — То ж матір-землю нам зрадили!.. Хмельницький проти товариства запорізького змову чинить, а Богун не зривається!? І за шаблю не хватається?! Не може такого бути!
— Хватається, — буркнув Сірко, — але ж тільки за громницю[24].
— Що кому написане, те його і не омине, — сказав Криса та сплюнув. — Також і батькові писана була ляська куля. Іди, помолися за душу його. А як не бажаєш молитви толочити, то хоч кварту горілки за нього випий. В Трахтемирові його поховаємо.
— А зараз добро його поділимо. Хто коня отаманова бере? А хто зброю?
— Отаман ще й не остигнув, а ти вже хочеш речі його хапати?
— Небіжчикові вони вже не потрібні. Богун в могилі.
— Брешеш, курви син!
Козаки завмерли. Ніхто не вернув уваги, що хвилькою раніше полотно, яке затуляло вхід до намету, легко порушилося. Вільно, немов би у сні запоріжці повертали голови… І кожен, хто подивився на отамана — або ж застигав на місці, або ж падав на коліна, витріщаючи очі, або ж по-православному хрестився. Сірко закусив люльку так сильно, що цибух з тріском зламався прямо в його зубах, а Криса випустив з рук жбан з горілкою. Пилип недовірливо простогнав. Останні козаки затремтіли.
Біля входу до намету, похитуючись, стояв блідий, закривавлений, але ж живий… Богун!
Полковник зробив один крок, потім другий. Він ішов в сторону Тараса, а хто був ще живий, уникав погляду його покритих кривавими жилками очей. Отаман ступав непевно, стискаючи в руках булаву. Покритий юшкою, блідий Богун і справді був схожий на того, хто тільки-тільки піднявся зі смертного ложа.
— Ах ви ж курвини сини! — процідив Богун крізь зуби. — Ви хвости сучі! Дам я вам поховання отамана!
Козаки зіщулилися в очікуванні найгіршого. Деякі позатуляли голови руками, інші завчасно чмихнули за намети. Останні доручили душі Богові, а особливо — архангелові Михайлові і всім святим.
Богун скочив між молодців ніби куля, вистелена з ляської аркебузи, і потрясав перначем.
— Ах ви ж злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські! Блазні ієрусалимські, курви вавилонські, свинарі буджацькі! Дам я вам моє добро ділити! Дам я вам отамана живцем до могили класти!
Одним швидким рухом він вділив Сірка перначем по лобі. Козак впав, ще й врізався голово в котел, в якому готувалася саламаха. Богун ще й добавив добрячого стусана, пославши різуна прямо в калюжу гарячої страви і болота, вдарив по шиї, під кінець доправив каблуком. Потім заїхав Крису в зуби, звалив з ніг, стусонув ногою в сраку. А потім кинувся на струхлявілих від переляку низовців. Ніхто йому не опирався. Козаки тікали з криком, падали на землю, закривалися руками та шапками від ударів перначем, кулаком та стусанів, ударів носком підкованого чобота. А Богун шалів далі…
— В Києві мене поховаєте! — дихав він крізь зуби, роздаючи удари направо і наліво, б’ючи молодців в запальній завзятості по головах, по спинах, рахуючи ребра та ламаючи кості. — Ось вам Печерський монастир! А ось вам Трахтемирів. Ось, бачите, купол церкви на кінці булави як живцем мальований! І ось тобі в зуби, сучий ти сину, за Кальник. А тобі — за коня та за зброю! А тобі, за курган в степу! Та не ви мене, а я вас на цвинтарі поховаю!
Досить швидко табір став походити на мале Берестечко, і якщо вже не криваве поле при Пляшівці, то вже ж напевно — на Солоницю[25], яку півстоліттям раніше зготував молодцям гетьман Жолкевський. На землі, в болоті, серед кінського лайна, розлитої саламахи і горілки, кидалися побиті Богуном запоріжці. Поранені стогнали, повзли в сторону наметів молилися; нечисленні козаки повтікали за вози, повкривалися за колесами чи то в степу.
Богун нарешті заспокоївся. Він сплюнув червоною слиною, відкинув закривавлену булаву, потім підійшов до Тараса і Пилипа.
— Ну добре, посваволили, — признав він. — І відразу мені легше! Кожен чоловік здоровішим стане, коли трохи позабавляється. Дайте-но горілки!
Старий запорожець як можна скоріш подав йому баклагу з палянкою. Богун перехилив її, і пив, пив, пив, якби хотів на смерть залитися. Врешті відірвав майже пусте начиння від вуст і розсміявся.
— Святою Пречистою клянуся! Та я майже і здоровий!
— Слава Богу!
— І оздоровів, — буркнув Богун, — бо чув, що Хмельницький Україну зрадив. І що це воно має значити?
— Не сердься, батьку. Що сам чув, те й кажу. Через два тижні писар Виговський скликає секретну раду в Чорнім Яру, і вас на неї запрошує.
— А ти звідкіля все це знаєш?
— Посланця зустрів… Олеся Микиту з брацлавського полку. Він сказав мені, що буде рада, і щоб я передав вам, що Виговський говорив, буцімто Хмельницький Україну зрадив. Більше нічого не знаю, — тихо пояснив Тарас, але ж не додав, що Олесь вмирав на палі, коли віщав йому ці слова.
— Я вже на тому світі був, але ж, коли почув, що батько — зрадник, то і з пекла б повернувся, щоб братів-козаків боронити. Мені і так вже смерть писана, але ж, поки Бог дасть, поживу ще трошки. Тарасе, ти за те, що між нами було… Не гніваєшся?
— Ой, батьку, я ж повернувся… І у вас вибачення прошу.
— Ох, Тарасе-Тарасенку! — рикнув Богун і схопив молодого козака за плечі. — Ти вже ж не сумуй і не ображайся на мене.
— Не буду.
— От бачиш! А тепер: відкривайте бочки з медом! Хей-ха! Ваш полковник до життя повернувся, сучі сини! А хто за його здоров’я не вип’є, такого живцем на палю посадити накажу! Що ж це ви, небораки? Не бажаєте вставати?
Побиті козаки мляво заворушились. Якось не дуже було їм спішно до шафликів[26] з горілкою, до бочок з медом та вином. Вони стогнали у болоті, тримаючись за розбиті голови, за зболілі животи та спини, за кровоточиві підборіддя. Деякі збирали зуби з землі, обмацували підбиті очі, перебиті носи, надірвані вуха, хапалися за поламані ребра.
— І що ж то має бути? — крикнув Богун. — Зі мною сваволити не бажаєте чи погратися? За моє здоров’я не хочете випити, курвини сини?! То може яка поміч вам потрібна? — прибавив він і витягнув руку в сторону булави.
По тому знакові декілька козаків — яким від Богуна дісталося дещо менше — весело розсміялося. Спочатку веселість була дещо млявою, потім робилася все голоснішою.
— весело заспівав Богун і підняв з землі побитого Крису. — Наливайте, браття! — крикнув полковник. — Сьогодні до мене Тарас повернувся! Будемо пити й гуляти!
Дуже швидко принесли барильця з горілкою та медом, дерев’яні відерця. Одбито денця у бочок, після чого прозвучали співи, теорбани[27], ліри та перші тости.
— Так що пити будемо і веселитися! — закричав Богун і схилився до Тараса. — А через два тижні побачимо, по що визиває нас пан писар, і що ж то за зрада Хмельницького.
Тарас кивнув. Він з непокоєм дивився на полковника та козаків, шукаючи на них кривавих шрамів — пророцтво смерті, що мала дуже скоро зустрітися з ними. Однак не знайшов нічого, поза ранами, нанесеними Богуном, тому полегшено зітхнув. Смерть не повинна були надійти в найближчий час. Принаймні, ще не сьогодні.
Розділ II
Ars moriendi
Бертран де Дантез чекав смерті. Він тихенько молився, вдивляючись у темряву, що розвиднялася блиском факела. Кожна година, яку вибивав годинник на пшемиській ратуші наближала його до неминучої смерті. На ринкові теслі збивали ешафот, а малодобрий майстер змазував дьогтем мотуз на шибениці. Мотуз був призначений для його нещасного горла.
Він не міг збігти, бо його пильнували вдень і вночі гайдуками юридичного старости. Найгірше ж, що навіть якби він пробився крізь товсті на лікоть стіни старостинської вежі, виламав залізні грати та засуви, поконав оковані та забезпечені охороною хвіртки замку, йому нікуди було іти. Він був банітою, вигнанцем з власного краю, якій в пошуках хліба заїхав до Речі Посполитої, на самий край світу. Повернення до рідної Франції означало для нього смерть, в парі з якою ранкова екзекуція була ніби виривання зубу у цирульника в порівнянні з тортурами досвідченого німецького ката.