Яцек Комуда – Богун (страница 9)
Кноте схватив кавалерійський пістоль — пуффер. Націлився, стрелив у другого візницю…
Схибив!
Дантез вбив шпори у кінські боки. Він похилився у сідлі і зі здійнятим палашем наздігнав форейтора. Чуючи стук копит, що наближався збоку, слуга обернувся, стрелив батогом вдруге, але француз заслонився лезом. Батіг вдарив його в чоло, хльоснув по спині. Дантез рвонув дозаду, майже не спавши з сідла коня, що скакав галопом, притримався передньої луки та вирвав батіг з руки форейтора.
Слуга скрикнув, зіщулився на своєму сидінні. Дантез підігнав свого коня, штурхнувши його шпорами, порівнявся з підсобним сивком, що входив у склад упряжки — цугу, потім вдарив форейтора плазом шаблі по спині. Слуга закричав, звалився убік, прямісінько поміж ремені упряжі, і зник під копитами розігнаних, перелякано хрипучих коней, що тягли карету.
Дантез не вагався ні хвилиною більше. Коні мчали, немов шалені, летіли як вітер, тягнучи карету, що підплигувала на каменях та небезпечно скрипіла. Одним швидким рухом він викинув ноги з стремен, скочив на сивка, вхопився за розвіяну гриву, підтягнувся догори та усівся в сідлі. Другий візник скрикнув, націлився батогом, але ж тої самої миті Кноте, що галопував рядом, вдарив його по лобі кістяною рукояттю пістолету, схватив за шию та пригнув до сідла. Дантез схопив повіддя пристяжного коня, потягнув їх, ще й відхилився назад, стримуючи ошаленілу тварину.
Йому вдалося, хоча й не відразу. Сивко дико заіржав, закрутив головою, звільнив, а разом із ним — і останні коні в шестерному цугові. Карета заколихалася, покотилася все вільніше, а потім і зовсім стала в хмурі пилу.
Дантез першим кинувся до дверей. Короб транспортного засобу був великий, оббитий оксамитом та срібними бляшками. На дверях повісили маску, що викривляла рота в іронічній посмішці. Не герб, не знак власника, а покрите сріблом обличчя, що було подібне на ті заслони, які носили актори; і такими ж красиві дами укривали власні обличчя на балах-маскарадах. Француз рвонув клямку, але Регнард відштовхнув його і сам скочив всередину. Дантез пішов по його слідах, а Кноте зі своїми кнехтами відкрив дверцята з іншої сторони.
В кареті знаходилася жінка. Молода, вдягнена в оксамитну сукню у відповідності до французької моди, яку в Речі Посполитій завела Марія Людовіка — з мереживним декольте, відкриваючим опуклості грудей та спину аж до лінії лопаток, прикрашену енгажантами[31] та мереживами по рукавах. Свого чорного волосся жінка не збивала високо, не завивала у локони, але ж носила його розпущеним, з встромленою у нього розою у відповідності до іспанської моди, яка ще рідко зустрічалася у Речі Посполитій. Рис її обличчя Дантез не бачив — жінка притисла до нього золоту маску, інкрустовану дорогоцінним камінням. Її великі сірі очі, оточені довгими, чорними віями, безпокійно дивилися на Регнарда та його обірвану компанію.
— А ось і я, Євгеніє, — промовив Регнард тихим, зловісним голосом. — Я ж обіцяв, що ми ще зустрінемося. А я завжди дотримую своїх слів.
— Шкода турбот, Регнарде, — відповіла та холодно, хоча й дещо тремтливо. — Чи не чітко я висловилася, що твої залицяння мені огидні? Чи може ти не пануєш над собою, як жеребець, що винюхає кобилу, і потрібне залізне вудило, щоб стримати тебе?
Регнард вдарив незнайомку в обличчя. Жінка скрикнула, впала вбік. Маска випала в неї з рук, відкриваючи дрібне лице та кармінові вуста. Регнард не дав їй прийти до тями: схватив за волосся, підняв до гори, поволік до дверей, а потім вдарив ще раз, схватив під руку та брутально випихав назовні. Євгенія знову скрикнула. Вона скотилася по східцях прямо під підковані чоботи Кноте і його рейтарів, в бруд та пил проїжджого тракту. Дантез дивився на все це розширеними від подиву очима. І що все це мало означати? Бо Регнард просив у нього допомоги у викраденні своєї коханої, в руці якої йому відмовили її опікуни — сім’я Фредро. То в чому ж, дідько його забери, була тут справа?
Регнард, задихаючись, схопив Євгенію за волосся та брутально підніс на ноги, відхиливши її голову назад.
— Шановні кавалери. Подивіться на цю прокляту мурву, на цю гулящу дівку, паршиву францювату[32] лярву! І оце сьогодні настав день, коли я прийшов подякувати їй за все, що вона для мене зробила. І повірте мені, відплачу я їй гідно!
Він схватив жінку за сукню на грудях та розірвав, роздираючи оксамит та мереживну сорочку, розхиляючи корсет, що підтримував красиві груди, увінчані великими темними сосками.
— Так хто перший до тієї повії, мил’с’дарі? Поспішіть, раніше ніж спаде її голова!
Заскочені рейтари не знали, що й робити. Те, що вчинив Регнард, було настільки несподіваним, що ніхто й подумати не міг, щоб повтішатися дещо з захопленою молодицею. Навіть Кноте сплюнув крізь поламані зуби, заморгав лівим оком, запалим у глибину черепа.
— Краще вже забий її, камраде. Немає у нас часу на забави!
— Та беріть її, хто бажає! Двічі питати не стану.
Євгенія верескнула, рвонулася у утиску, хльоснула Регнарда по щоці, залишаючи на ній червоні шрами від нігтів. Чоловік вдарив її відкритою долонею в обличчя, розвернув і, схопивши обома руками делікатну голову, з розмаху вдарив чолом жінки по східцях карети. Потів він схопив Євгенію навпіл, кинув обличчям на підлогу, схопив за шлейф сукні і розірвав його, відкриваючи повні стегна, прикриті ярко-червоними панчохами з підв’язками.
— Як немає бажаючих, то я буду першим, — буркнув він.
Знову схопив жінку за волосся, розстебнув вамс і…
Завмер, чуючи сильний укол в бік шиї.
Дантез приставив кінчик палаша йому до горла.
— Залиш її, Регнарде!
Француз заморгав та викривив вуста в презирливій усмішці.
— Не будь дурнем, Дантезе, — процідив він. — Тільки про це одне тебе прошу…
— Ти ошукав мене, Регнарде! Ми мали вивільнити твою кохану, а це… це якась помста. Не можу дозволити, щоб ти зґвалтував та замордував невинну даму! — скрикнув Дантез.
— Це придворна повія! Інтриганка, що послала б тебе на ешафот одним рухом пальця!
— Мовчи та одсунься.
— Ти не знаєш, що робиш, пане шевальє! Це пекельна гуляща дівка, прислужниця Марії Людовіки…
Регнард застогнав та відскочив, коли лезо виточило з його шиї струмочок крові.
Кноте швидко, мов блискавка, сягнув за спину, за ліваком[33], дав знак рейтарам і…
Роздався глухий тріск відтягнутого курка. Рейтар завмер, коли чорний отвір стволу глянув йому просто в очі. І це не був пістоль, чи полугак — але ж малий гарлач. Отвір, що розширювався як лейка, крив в собі солідний заряд січеного залізяччя, цвяхів, а то й товченого скла.
— Дантез, ти дурень! — простогнав Регнард. — Вона не може залишитися живою, бо заб’є нас усіх. Відішле на шибеницю, але перед тим видряпає очі, ти… лицар без скази…
— Відійдіть від карети. Двічі просити не стану.
— Ти завжди був дурнем, Дантез. Це ж… якесь шаленство. Не захищай цієї жінки, бо ж не знаєш. Це ж Євгенія де Мейі Ласкаріг, дівоче прізвище — Годебська. Це та жінка, з причини якої я став банітою!
— Кий тобі в сраку, Регнард, — буркнув Дантез. — Там же бачу я твої володіння та достоїнства! А якби розстібнув рейтузи, то показав би, що думаю про твою кар’єру при дворі, про інтриги та змови. Ти забув, що у мене є власна честь! І в такому підлому злочині я участі не візьму!
— Коні! — крикнув один з рейтарів. — Коні на дорозі!
Кнехти Кноте розбіглись в одну мить. Одні кинулися до коней, інші — в сторону лісу. Дантез притис вістря палаша до грудей Регнарда, погрозив йому гарлачем.
— І ні руху!
— Біжимо, Дантез, — простогнав Регнард. — Не треба тут залишатися. Благаю!
Земля загуділа під копитами коней. Швидко і ефективно їх оточила громада вершників. Дантез полегшено відітхнув. По жупанах, ярко-червоних деліях, гєрмаках, кольчугах і бехтерцях, по високих ковпаках, прикрашених пір’ям чапель та хижих птахів, він пізнав поляків. Вершники зупинилися біля карети, тримаючи в руках шаблі та рогатини, челядь цілилася з бандолетів та аркебуз.
— Що тут діється?! — крикнув молодий шляхтич в малиновій делії з соболиним коміром, в багатому жупані з петлицями, в шапці з хутра рисі, прикрашеній підвісом з пуком чаплиних пер. Він помітив даму, стримався, зняв головний убір і витончено уклонився.
— Милостива пані, пробач, що непокою, — сказав він. — Ми побачили карету та трупи. І відразу ж помислили, що тут діється ґвалт.
— І добре помислив, мил’с’дар, — промовила Євгенія низьким, красивим голосом. — Всі ми є жертвами насилля. На нас напала… свавільна компанія під командуванням… ось цього кавалера.
І ось тут несподівано вона указала на Дантеза!
Бертран завмер. Це… Це не могло бути правдою…
— Цей чоловік, — розплакалася Євгенія, поглядаючи на француза, — хотів задати мені ґвалту!
Молодий шляхтич глянув Дантезові прямо в очі.
— Стій, мил’с’дар, і не рухайся! — процідив він крізь зуби. — Віддай зброю та їдь з нами до старости! Ти винен в насиллі та ґвалті, а оскільки схопили тебе
— Це все неправда… Підла брехня, — промимрив Дантез. — Я… Я захистив цю даму… Пані, як ти можеш… Скажи, що все це неправда.
— Заберіть його звідси! — крикнула Євгенія. Сльози стікали їй на шию, на порвану сукню та на груди, які вона безрезультатно прикривала шматками тканини. — Це все його дільце!