Яцек Комуда – Богун (страница 11)
Той самий шляхтич, який сказав його на смерть за збройний напад і спробу насилля…
— Стояти! — голосно кричав староста. — Стояти! Все припинити!
Юрба зашуміла, загула. В рядів черні посипалися насмішки та свист. Можливо, що полетіло й каміння, але каре рейтарів навкруги ешафоту застуджувало гнів плебсу, розчарованого тим, що його може оминути настільки піднесене видовище, як вішання заморських содомітів, «хрянцузів, німчури та англійців».
Староста подав якийсь папір старому, все давно посивілому судовому представникові.
— Сьогодні королівські іменини, — крикнув він до юрби. — Наш пан, Ян Казимир Ваза, король Польщі, князь руський, пруський, мазовецький та інфлянтський, у великій та незмірній ласкавості дарує життя одному з засуджених. Смертну страту він замінює такому на довічну інфамію та баніцію з кордонів Корони та Литви!
Бурмотіння розійшлося поміж слугами, рейтарами, посеред міських патриціїв, що засідали за відкритими вікнами ратуші і в аркадах будинку. Затихло воно, коли вахмістр, що слідкував за ходом страти, дав знак, щоб знову вдарили у барабани.
Дантеза і двох засуджених до страти рейтарів провели на середину ешафота. Там чекали староста, ксьондз, вахмістр та шестеро одягнених в чорне рейтарів. Знову пролунала барабанна дроб, яка заглушила незадоволені голоси юрби.
Дантез поглянув на інших засуджених. Разом їх було трьох, тим часом як милість була дарована лише одному. А це означало, що треба було покластися на сліпу судьбу.
Перед ними швидко поставили барабан. Один з гайдуків старости кинув на шкіру три чорних гральні кості.
— Засади прості, — взяв голос староста. — Один з вас сьогодні виграє власне життя. Одному з вас посміхнеться фортуна та щастя. Тих, що залишаться, стратять. Той, хто викине більше очок, піде вільно. Кидайте, в ім’я Боже, і нехай вам сприяє щасливий випадок!
Дантез здригнувся. Спасіння, що надійшло, зовсім не було світанком надії. Скоріше вже — іграшкою жорстокої судьби. Француз ще не взяв кості до рук, а вже знав, що його виник буде найнижчим, як і завжди, щастя мати він не буде.
Спочатку ніхто й не поворушився. Барабани глухо загуркотіли. Потім нависла тиша, мовчання, в якому Дантез чув лише бурмотіння бурі, що наближалася, та тихе хропіння фризських коней рейтарів.
— Ну, давайте ж, — промовив вахмістр. — Хто кидає першим?
Засуджені переглянулися. Потім один з рейтарів підійшов до барабана, взяв кості до долоні і замкнув очі. Довго трямів кості у дрижачій руці, нарешті кинув.
Кості застукали по натягнутій шкірі барабану.
Шість, п’ять, два…
Рейтар відкрив очі, відтер піт з чола, легкий рум’янець виповз на його бліде обличчя. Виник був дуже добрим. Ставка була виставлена дуже високо. Дуже вже високо!
Дантез не квапився кидати… Він дрижав всім тілом, а холодний піт заливав йому очі. Він уступив місце другому засудженому. Рейтар підійшов до барабана, взяв кості, а потім рознюнився.
— Нііііі… — простогнав він. — Даруйте, люди хороші! Не наказуйте мені!
Слуги схопили його під руки.
— А ну кидай, під три чорти! — крикнув староста. — І нехай змилується над тобою Господь.
Рейтар виривався, упустив кості. Йому втиснули їх до долоні силою. І майже негайно вони випали з тремтячої руки.
Шість, п’ять, два…
Староста, гайдуки і рейтари відступили зі стогоном здивування. Судовий чиновник громко виголосив виник, після чого вигуки здивування одізвалися і в юрбі.
Тепер прийшла черга на Дантеза. Староста з очікуванням поглянув на нього. Мовчання протягалося.
Бертран впав на коліна перед барабаном. Його підтримали, щоб він міг взяти кості. Француз бажав потримати їх в долоні довше, але ж його схопив пароксизм страху, долоня безсило впала, і кості вилетіли на гладку шкіру барабану. Дантез бачив, як вони падали донизу, як неспішно крутилися…
Очки на костях були у вигляді черепів… І кожне з них було його життям! І в кожному заразом таїлася жорстока, біла смерть!
Шість, п’ять…
Останній, незграбно кинутий кубик, відбився від барабану, пролетів над краєм…
Спав на дошки ешафоту, покотився зі стукотом…
І впав до дірки з-під сучка! І зник!
Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.
— Програв, мил’с’дар! Добре, забирайте його!
Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич, Марек Собеський.
— Стійте! — владним голосом скомандував він. — Затримайтесь!
— У чому річ, мил’с’дар? — спитав староста. — Він же нехибно програв!
— Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!
— Нехай кине ще раз! — буркнув вахмістр.
— Нащо?! — відповів йому староста. — Часу немає! Все рівно буде висіти!
—
Староста схопився за шаблю, але ж стримався.
— Шукайте кістку!
Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукали маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.
— Немає кості! — крикнув знизу хтось з людей старости.
— Нема!
— Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!
У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою[39] на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.
Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.
Одна кістка. Шість очок.
Шість черепів Смерті.
Брама до життя та волі.
Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.
Оперся на край барабану.
Кинув.
На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.
Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.
Дантез підняв опухлі повіки. Перший з рейтарів танцював на мотузі, оскільки у нього з під ніг вибили драбину. Кат схватив його за ноги, притримав и потягнув донизу. Вмираючий захарчав, затремтів и застиг.
Другого рейтара повели до другої шибениці. Ксьондз перехрестив його, благословив, кати затягнули вояка на драбину, наділи петлю.
В вухах Дантеза наче гук грому прогриміла драбина, що впала на дошки, і скрип мотуза під тягарем повішеного.
Він подивився на барабан.
Шість, п’ять, п’ять.
Він спасся. Пережив дивним розпорядженням долі, врятований власне тоді, коли відмовився від власної честі та гордості. Очами він пошукав Собеського, відповідального за його звільнення, але ж ніде його не бачив.
Дантез похитнувся, але його підтримали гайдуки старости. Хтось залив йому до горлянки декілька ковтків горілки.
— Шевальє Бертране де Дантез, — тихо промовив юридичний староста. — Милість Його Королівської Величності звільнила тебе від стрічка. Цим роблю вас вільним. Можеш піти, але ж попереджаю, що вирок, що висів на тобі, було замінено на інфамію. Ти тепер вийнятий з під права, кожен може безкарно вбити тебе. Даю тобі два тижні на те, щоб покинути кордони Речі Посполитої, а потім накажу шукати тебе по всій Червоній Русі. До Семиграддя[40] у тебе два дні шляху; маю надію, що ти, пане кавалере, скористаєшся цим трактом.
— Зроблю, як кажете, шановний пане старосто, — буркнув Дантез.