Яцек Комуда – Богун (страница 6)

— Він бреше… — прохарчав він. — Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…

— Біжи! — простогнав Олесь.

— Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!

Молодий козак здригнувся.

— От бачиш, що з нами ляхи зробили, — говорив Сисун. — Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну — тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.

— Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!

— Різати ляхів! — хрипів Сисун. — Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал, за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…

— Тікай, Тарасе! — простогнав Олесь. — Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!

— Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…

— Та біжи ж!!! — прохрипів Олесь.

Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.

В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках[20], позначених надрубами шабель, в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках[21] та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів[22] чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!

А потім повіяв вітер. Він залопотав продірявленою від куль, вигорілою корогвою, на якій були представлені зірка, перевернутий півмісяць та всунутий в нього благочестивий хрест… Тарас знав той герб. Це був Корибут… Знамення страшного князя Вишневецького.

Ярема!

Це слово визивало ляк та жах, навіть серед найстарших, вже здичавілих січових козаків; воно кидало на коліна цілі козацькі полки та сотні. Зараз перед Тарасом була одна з корогв покійного вже князя Яреми. Один з відділів війська, яке навіть на цій безпардонній війні вирізнялися страшною жорстокістю, оскільки в ньому служила шляхта, яка втратила у повстанні власні двори, жінок та дітей. Загони Вишневецького не вибачали нічого жодному з козаків, залишаючи за собою лише небо та землю. Затрясся Тарас, коли вдивився в обличчя вершників, які його оточували, коли помітив бліді, вигорілі очі, кошлаті білі брови та вуса; пусті, вигорілі погляди, в яких не було ніяких відчуттів. Побачив він покриті шрамами чола, хустки, що закривали вирвані очі, обрізані вуха, культі відрубаних рук, сліди від тортур, нанесених козаками. Тарас вже розумів, що гірше вже потрапити він не міг.

— Гей, різуне, на землю просимо! Час на тебе!

Лях, який вимовив ці слова, стояв на узбіччі. По буздиганові[23] Тарас пізнав у ньому поручника чи навіть ротмістра вишневецьких. Погляд того палив його немов полум’я, немов очі упиря. Рука в залізній рукавиці зробила короткий жест — наказала, щоб він спустився з коня.

— Тарас! Тікай, — простогнав Олесь. — Біжи до Богуна…

В останнім пориві розпачу Тарас вбив шпори в боки карого волошина. Кінь відразу ж пішов у галопі, витягнувши шию. Але ж він був не сам. За собою козак почув гуркіт, стукотіння кінських копит, і той лякаючий, страшний крик, від якого чернь та босота дрижала, відчуваючи смерть:

— Яреееемааа!

Поляки пішли в галоп, заходячи в тил козакові. Тарас звернув між палями, направив коня в сторону відкритого степу. Він нахилився в сідлі, втуливши обличчя в розвіяну гриву.

— В поля! — закричав він. — Лети, мій Вороний! Рятуй! Рятуй мене!

Кінь помчав, немов степовий вітер. Перескочив яму, вихором промчав біля древніх курганів, занурився в море будяків, трав та квітів, що прикривало його майже до загривка. Ляхи на своїх стрімких конях скакали за ним.

— Стій! — закричав один з них. Тарас і не мислив слухатися. Ще більше похилився він до кінської шиї. — Завертай!

— Лети, лети, мій Вороний! — прошепотів Тарас.

Стрункі польські коні мчали легко та елегантно, мов стадо оленів. Стукіт копит розбивав череп Тараса. Козак розумів, що його шанси вийти цілим з таких страшних обставин були загалом невеликі. Він же мчав на звичайному, не найкращому волошині, звичному до воза, а не до смертельної гонитви з швидкими немов вітер, вченими польськими жеребцями, які, часом, могли проскакати навіть і двадцять миль за один день.

Вишневецькі були все ближче. Краєм ока Тарас помітив, як один наздоганяє його з лівої сторони, побачив лише блиск піднесеної шаблі…

Тарас, спритно мов рись, сховався за кінським боком за татарським вмінням. Перо шаблі прорізало лише повітря. Козак розпачливо погнав Вороного, вирвався вперед, останні зусиллям виграв для себе декілька п’ядей життя…

Степ закінчився. Вони вскочили до неглибокого яру, Тарас повернув до витоків струменя, що тік дном. Його розігнаний кінь підняв копитами фонтан сріблястих крапель. І тут же за ним до водних випарів з диким храпом впали жеребці ляхів. Вороний, легко, мов птах, перелетів над гнилою колодою, оминув висохлі гілки ліщини, скочив між камені, а потім помчав убік, піднявся по стежинці на стіну яру.

Під гору було тяжче, кінь почав задихатися. Тарас крикнув, схопив шаблю, а потім повернувся до переслідувачів.

Вороги доскочили до нього в одну мить. Тарас закрився шаблею, відбив перший удар, а потім, йдучи за інстинктом, схилив голову, уникаючи гілки. Шляхтич, що доганяв його, не встиг, сила удару знесла його з сідла, закинула в кущі та колючі зарості.

Вороний летів мов птах, як лань, яка втікає від вовчої зграї. Вскочив до лісу, промчав стежкою серед папоротей, оминаючи вікові дуби та вільхи. Кінь скакав по вологому болоту, перелетів струмінь.

Вороги були вже зовсім близько… Тарас вже чуяв на шиї гаряче дихання вороного араба. А другий жеребець вже заходив його зліва…

Тарас повернув направо, заставивши коня скакнути над стволом зламаної липи, потім поскакав вліво, лавірував, в останню мить вискакуючи з-під леза. Проскочив між ростучими близько деревами, заставивши ляхів роз’їхатися в сторони.

Волошин мчав з останніх сил. Піна шматками відпадала з його боків, стікала з писку. Переслідувачі заходили лавою, підходили з боків, могло здаватися, що ось-ось вони з усіх сторін допадуть козацького коня, зіб’ють з ніг, затопчуть, розірвуть на шматки. Але ж Вороний весь час уникав їм. Ні не був він швидше за них… кінь був стривожений, переляканий… але ж у нього було більше щастя.

Вершник з лівої сторони був все ближче. Він вбив шпори в покриті піною боки коня, порівнявся з Вороним Тараса і різонув шаблею. Козак ухилився. Татарським фокусом він сховався за сідлом, а Вороний скочив убік, раптово звернув, знову пробіг між двома липами і вискочив на розлогий простір степу, освітлений блиском Сонця, що котилося на захід.

Вишневецькі розсипалися у широку лаву; тепер вони заходили Тараса з боків. Перший з ляхів зблизився справа. Бандурист обернувся, різонув не бачачи. Шляхтич відбив удар, завернув шаблею і з коротким свистом хляснув втікача по руці. Козак скрикнув, зброя випала в нього з долоні. Він рвонув поводдя, звернув вправо, прямо під носом жеребця, що гнався за ним. Кінь шляхтича заіржав, дико мотнув головою та звільнив біг, а Вороний вирвався від нього, проскочив поряд і надалі мчав в кар’єр.

«Ліра! Я повинен заграти на лірі», — промайнуло у Тараса в голові. Та під три чорти, як повинен він був це зробити, сидячі на розігнаному коні, летячи мов вихор через степ? Він не був у змозі дістатися в’юків, не кажучи вже про те, щоб розплутати мотузку…

Тарас з розпачем розглядався по сторонах. Вороги оточували його тісним кільцем, випереджували, ще сильніше стискали кільце, витягували руки до поводів летючого коня. А він же мусив… Мусив доїхати до Богуна, щоб передати тому слова Олеся…

Одним рухом схопив він пістоля, приклав той собі до грудей, не бажаючи, щоб його взяли живим. І вже збирався потягнути за спуск, коли…

Переслідувачі закричали, натягнули поводдя!

Земля розступилася під копитами коня Вересая. Пістоль випав з руки козака, сам він зсунувся з сідла і почав падати донизу. Він летів прямісінько в блакитні хвилі та таємничі глибини Бугу, падав донизу, крізь повітряні безодні, вздовж схилів, наїжачених гострими скелями. Ріка прийняла його тіло з плюскотом та закрилася над головою молодого козака.

— Немає вже Богуна в живих, — повторив Пилип, стоячи біля входу до отаманського намету. — Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні, але ж і вся Малої Русі Річ Посполита в разі щасливих успіхів довгі роки життя безпечно обіцяти собі могла! Помер найбільший жах ворогів наших, польських савроматів. Помер той, від гарматних куль та мушкетних громів якого не тільки ясновелична старожитних вандалів Сарматія, та обидва береги знаменитого своїми замками та фортецями бурливого Евксинотопу…