Яцек Комуда – Богун (страница 33)

— Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.

— Угоду? З козаками? Як це так? — скрикнув Дантез. — Як таке можливе?

— Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.

Дантез закрив обличчя долонями.

— То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!

— Краще думай про те, що нам найкращого учинити!

— Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?

— В Таращі, в старій церкві.

— Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.

— А що потім?

— Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!

Євгенія покивала головою на згоду.

— Мене звуть не Євгенією, — прошепотіла жінка.

— І як же тоді? — Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.

— Я — Юстина Годебська.

— Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?

— Можливо. А тепер бувай, любий…

— Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?

— Ти не поїдеш зі мною?

— Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.

— Так що бувай.

— Ти повернешся до мене?

— Можливо.

Ледве сонце роз’яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.

Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров’ю з ран, в порваних жупицях і райтроках[116], в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.

— Хмельницький іде! — крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев’язану закривавленою корпією[117]. — Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!

Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:

— Козаки!

Спішно накинувши вас і райтрок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з’явився і Собеський, під’їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів зібралася на лугах перед табором.

— Що діється? — викрикнув Пшиємський. — Де Хмельницький? Де татари?

— Нас окружили! — простогнав Гурський. На його пов’язці з’явилися нові плями крові. — Орда Карачи-бея перейшла Буг під Четвертинівкою!

— Як це так? Ми ж добули переправу під Ладижином! Богун побитий. Так він відступив? Не може того бути!

— То була хитрість! Богунова хитрість! Коли ми козаків забавляли, решта кошу разом з ордою перейшла броди перед Четвертинівкою і Сорокою! Горе нам!

Всі підняли голови, чуючи тупіт тяжких рейтарських фризів, шум бунчука з кінського волосся та лопотання коронного прапора. Це наближався Калиновський в оточенні рейтарів з полку Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість, пане гетьмане, — сказав Пшиємський. — Козаки переправилися через Буг вище табору!

Калиновський зблід. Він осадив коня перед раненим Гурським, якого підтримували закривавлені товариші, і штовхнув його булавою в плече.

— Під суд підеш, пане поручнику, за те що розсіваєш замет! За те, що підбурюєш до бунту! — процідив він крізь зуби. — Повертайтеся до хоругви і готуйтеся до бою!

— В таборі ми не утримаємося, — відізвався Пшиємський. — У нас замало війська, щоб обставити вали. Відійди з кіннотою, милостивий пане гетьмане! Збережи для Речі Посполитої коронне лицарство. Я залишусь з піхотою в редутах і прийму на себе напір неприятеля. За цей час ти вспієш зібрати решту хоругви та прийти мені на допомогу.

Між старшиною пішло бурмотіння.

— Його милість пан генерал має рацію, — промовив сивий Ян Одживольський. — Оборона в таборі — це поразка. Відхід порятує гусарію та панцерні хоругви. А коли прийде допомога та війська з Каменця, ми повернемося, щоб спробувати щастя з Хмельницьким!

Калиновський поглянув на офіцерів, пересунув очі від одного спаленого сонцем, позначеного шрамами обличчя до другого. В них він вичитав поразку.

— Ми залишаємося в таборі і приймемо битву! До хоругви! — рявкнув Калиновський.

Ніхто не порушився.

— Дантеееез! — крикнув гетьман. — Дантееез!

— Його при нас немає, милостивий пане!

— Спровадьте його! — скрикнув Калиновський. — І негайно!

Ким був пан Смерть? Яке обличчя скривав чоловік, в ім’я якого Дантез повинен був послати на смерть тисячі людей? І чому він бажав довести події до такого страшного кінця?

Француз пив у власному наметі, оточений стражами. Він сам доливав собі вина і постійно роздумував над своєю невеселою долею. Він сам собі ставив питання, чи був Смерть магнатом, одним з окраїнних крулев’ят, чи теж дворян з оточення Яна Казимира? Якщо під маскою прятався політичний статист, тоді Дантез від біди міг би заложити, що це був хтось з сенаторів Речі Посполитої. Хоча сумніви у нього й були. Чорти б їх взяли, ну який каштелян чи воєвода наважився б на такий чин? Януш Радзивілл, польний гетьман литовський, який зірвав останній сейм? Чи може його родич, литовський кравчий Богуслав, полком якого командував Дантез? А може хтось з Лянцкоронських? Ба, а може сам підканцлер Радзейовський, осуджений в січні на вічну баніцію за напад на палац Казановських, здійснений в присутності короля. Якби жив старий канцлер Оссоліньський, француз підозрював би його. Але ж Оссолінський давно вже віддав Богові душу, також, як і його присяглий ворог, Єремія Вишневецький.

Та під три чорти! Раз вже то був не Ярема, хто тоді? Не доброзичливий же брацлавський воєвода Кисіль, не гетьман Калиновський!

Але ж який польський магнат носив на шиї золоту коллану[118] з зображенням баранця? Баранця?… Дантез схопився за голову. Він чув, що знаходиться за крок від викриття великої таємниці. Він знав, що Смерть поповнив помилку, залишаючи в своїм костюмі цей багатий ланцюг, бо — Бертран був у тому впевнений — такої коштовної та рідкої прикраси на шиї не носив би звичайний магнат чи звиклий власник декількох сіл.

— Ваша милість! Ваша милість…

Дантез був п’яний, тому не відразу зорієнтувався, що йому світить. До намету вскочив вахмістр і залишені на сторожі рейтари. Всі з оголеними палашами, витягнутими пістолями.

— Ваша милість! Що чинити?! В таборі бунт!

— Що?!

— Поляки оголосили коло. Не бажають слухати гетьмана! Бунт, ваша милість!

Вахмістр припав до руки Дантеза, зірвав з своєї голови капелюх й низько склонився.

— Пощадіть, милостивий пане! — скрикнув він. — Бо поляки нас розсічуть на порції! Біжимо, поки всі ми живі!

— Ми давали присягу Його Величності! Дістаньте коней! Їдьмо до гетьмана! Підсипати порох на полиці, зброя напоготові! Оголосити тривогу по квартирах! Полк на коня!

Дантез першим скочив до виходу. Йому швидко подали іспанського скакуна; рейтари в шкіряних колетах оточили його з усіх боків.

— Галопом! До гетьмана!

І вони помчали ніби хмара по табору, між рядами возів та наметів. А в таборі панували сум’яття і галас. Можна було слухати барабанний дріб та стукіт копит, що доносилися з майдану. Потім до ніх донісся рик з тисяч людських горлянок. Десь з правої сторони, між наметами гукнули постріли.

Дантез осадив коня перед наметом гетьмана, сіючи паніку поміж гайдуків, що охороняли його. Челядь Калиновського була озброєна рушницями і крилася за частоколом, якби-то за хвилю сюди мала навалити половина коронних хоругв з цілого табору.

— Де гетьман?

— Його милість відправився до полковників! На майдан! Там бунт!

Дантез вже хотів вдарити коня шпорами, вже хотів помчати слідом Калиновського, коли його очі помітили дещо, що майоріло перед гетьманським наметом.