Яцек Комуда – Богун (страница 35)
— Усього війська воля, щоб ваша милість не жила, — сказав Пшиємський. — Віддай наказ шотландцям, щоб вони капітулювали! Досить вже крові пролилося.
Гетьман навіть не поворухнувся.
— Забрати його! — кинув Пшиємський драгунам. — Затримати на квартирі і пильнувати!
Калиновський дозволив себе провадити без протестів. Він ні слова не промовив, коли жовніри оточили його. Собеський нахилився до Пшиємського:
— Де Дантез?
— О, під три чорти! Хапай його, хапай, доки не буде запізно!
— Не треба, — прозвучав чийсь голос.
Дантез, закривавлений, блідий і ледь живий, йшов до них через завали трупів. Врешті опустився на одне коліно, вбив рапіру в землю і здійняв капелюха.
— Пароль, милостиві панове.
Пшиємський дав знак своїм драгунам.
— Беріть його!
До Таращи прибули ще того ж самого дня. Ще до того, як остигли стволи гармат та мушкетів і трупи біля редутів, Собеський разом з Пшиємським, Одживольським та Чаплинським ступали до воріт церкви. На цей раз в якості депутації від військової конфедерації. Богун і козацькі полковники чекали на них як і два дні тому — перед царськими воротами. Мовчки поклонилися: козаки ляхам, а ляхи — козакам. Всі познімали ковпаки, шапки та копузи — одні польські, а другі… теж польські, тільки з добичі. А потім запала тиша. Довга, страшна, напружена.
Шляхтичі, багаті пани, полковники і землевласники, останні лицарі Старого Світу, спадкоємці гербів та клейнодів сарматів, яки, прибувши на береги Вістули сторіччя тому, учинили слов’ян, що мешкали там, своїми підданими, мірялися поглядами з молодцями з степів, які, народившись з битв і різні, з безсмертної слави запорізького війська, тепер простягали руку до найвищих лаврів — по шляхетські герби і привілеї. По вольності, здобуті, здобуті кров’ю та польським мечем у війнах з хрестоносцями, бранденбуржцями, Москвою, турками і татарами, які були видерті у королів-тиранів та власних можновладців взамін за вірну службу, за любов, честь та відданість, за відсутність отрути в келихові і спини, безпечні від скритовбивчого удару. По шляхетські привілеї, перенесені потім на язичницьких литвинів в угодах і уніях: кревській, городельській і любельській. І от через сторіччя, онуки та правнуки тих великих лицарів, польські пани мали перенести власну вольність, єдину в Європі, на запорізьких козаків. Дарувати свої стародавні герби та клейноди простому та невченому народові, але ж притому хороброму, який в численних битвах і сутичках показав свою силу, міць та мужність. Бо вже від чотирьох років польським панам прийшлося дуже добре ознайомитися з козацькою зброєю під Жовтими Водами, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом.
Богун захарчав, розкашлявся, плюючи кров’ю. Він був блідий та слабкий, Баран з Гроїцьким підтримували його з двох сторін, об той не впав.
— Ва… Ваші милості, польські сармати, — промовив він тихо, заходячись кашлем. — Вважаю, що ви привезли нам відповідь на наші пункти угоди з запорізьким військом. Якщо так, то як звучить ваше останнє слово?…
Пшиємський зім’яв в руці лист з відповіддю. Він збирався відразу ж зачитати його усім присутнім, але в нього не було сил. Тому зробив глибокий вдих…
— Милостиві панове, полковники війська запорізького. Відповідь наша… звучить…
Він спустив голову та поклав долоню на рукоять рапіри.
— Звучить: ні. Ми не дамо вам наших шляхетських привілеїв. Не допустимо козаків до гербів.
Поміж запоріжцями повисла страшна, всеохоплююча тиша.
— Не заперечуючи вашої лицарської хоробрості та стійкості в боях, не можемо ми допустити до привілеїв людей, які не уродилися шляхтою, але є
Богун захарчав. Він мало не впав, але його підтримали козаки. Гарчання розійшлося поміж козацькими полковниками; вуса, брови та бороди настовбурчилися, руки схопили пістолі і шаблі. Ось-ось вже Гроїцький та Баран хотіли кинутися на польських депутатів, вже хтось скликав козаків перед церквою; у повітрі висіла звада…
Спокій врятував Богун. Він вдарив Гроїцького по плечу, відштовхнув Барана, з усіх сил вдарив булавою по столу. І тут же зблід, немов не впавши на складені тут же папери.
— Ага, виходить так воно, — з трудом видавив він з себе. — Як ми були вам… потрібні, то ви нам сукно давали, в море вийти дозволяли, тоді ляхи козаків за рідних братів мали. Як треба було під Хотин, ми пішли під Хотин. Як була звада під Смоленськом, ми пішли під Смоленськ. Як треба було царя грабувати, так ми й грабували. Як треба було пана Владислава підтримувати, то ми дорогу до престолу царського шаблями прорубували. А як непотрібен став козак — то треба його нагаєм від панського столу відігнати, не кинувши навіть окрушини якоїсь. І треба його притинати, немов нігті чи волоси. То йому хутір відібрати, дітей на смерть побити, або ж просто в степ вигнати — нехай здихає, мов той собака.
Замовк. Кров пішла з вуст.
— Одне вам скажу, панове-ляхи, — простогнав він. — Не варті ви своєї великої Речі Посполитої. І кажу вам то, пророкую, що колись ви її втратите… Втратите двір свій, власну спадщину, яку батьки ваші у диявола, у Москви, у язичників з горла витягли. Діти ваші стануть її по всьому світові шукати; без дому тулятися, руки заламувати. Але ж ніде її не знайдуть. І тільки тоді пізнаєте ви, що втратили, занапастили на віки, коли москаль батогом вас вольності вчити буде, коли німець вас з собаками рівняти буде. Нам то вже буде байдуже. По Січі тоді трава поросте, подавлять нас татарські бахмати, виріжуть москалі і турки. Але ж ви будете жити… Цілі покоління у вогонь підуть, вороги море крові з вас виточать, і пропадуть у вас всі ваші герби, персні, делії та коні, замки і міста. А корону небесного королівства Речі Посполитої три чорні орли роздзьобають. Тільки те й залишиться вам з вашої ляської слави.
Якийсь час він хрипів та спльовував кров’ю.
— Гроїцький, — сказав він врешті. — А дай нам ті листи, які Виговський в канцелярії переписав.
— Як то? — жахнувся полковник. — А нащо? Не дам!
— Дай, сучий сину! — гиркнув Богун. — Бо башку тобі розіб’ю, немов ту посудину!
Він стукнув булавою в стіл, з одного замаху розбивши глиняний жбан з палянкою.
— Кажете, що ми хами, плебеї, що нам привілеїв шляхетських надавати не можна. Тоді я покажу панам-ляхам, яка в нас честь. Давай папери!
Гроїцький без охоти витягнув з-за пазухи складені вчетверо документи. Богун взяв їх дрижачою долонею, після чого пальнув ними об стіл, перед самим Пшиємським. Ображений генерал схопився за зброю, але ж як тільки кинув оком на папери — скаменів. Завмер. І відразу ж схопився за голову.
— Господи Ісусе!
Собеський глянув йому через плече і почув себе так, ніби хтось вгостив його в лоба обушком.
На розграфленому папері був змальований план табору коронної армії під Батогом. Справною рукою були накреслені обриси бастіонів та куртин, острогів та редут. Довгими лініями та чотирикутниками були зазначені становиська таборових возів і артилерії, намети гетьмана та полковників.
Пшиємський витягнув папери, що лежали зісподу, і аж застогнав. Це був повний склад всього коронного війська під Батогом, починаючи з волоського загону Єжі Рущица і закінчуючи на хоругвах гусарських, аркебузницьких, драгунах та іноземній піхоті. Особливо був доданий навіть приватний загін драгунів Чарнецьких. Війська були описані з усіма подробицями, тут же було записано: скільки коней і скільки порцій нараховували наступні хоругви та загони.
— Звідкіля це?… — з трудом видавив з себе Пшиємський. — Звідкіля ви це… маєте?
— Це мені показав Хмельницький, а користаючись можливістю, коли він лежав п’яний, я наказав Виговському зробити копію. Тримайте, ляхи. Познайте нашу хлопську честь і гідність. Так ось я, кальницький полковник, міг би ці папери затримати і, знаючи, як табір виглядає, вибрати всіх вас, ніби риб з підсаки; шиї ваші уві сні порізати. Але ж, як ви самі говорите, як звичайний хлоп, а не шляхетно уроджений, віддаю вам ці папери від імені запорізького війська, щоб бачили ви, наскільки заскорузлі та плюгаві козацькі серця. І наскільки сильно повинні ви повинні зневажати нас.
Поляки звісили голови.
— Хто вам це дав?
— Ставлю всю власну молодецьку славу ще й барилку з горілкою, що тільки від Хмельницького ви можете довідатися правди. Мабуть він договорився з якимось зрадником, який спорядив для нього плани табору. Ви… дивіться. Я звичайний, простий козак, невчений. Але ось що вам повім: зраджено вас, панове-ляхи. Хтось, хто бажає вашої смерті, видав нам на смерть всю коронну армію. Все лицарство Речі Посполитої. А я, простий козак, щоб мене трясця взяла, замість того, щоб ваші ляські горлянки різати, ці пергаменти вам показую. Бо дурний.
— Так що глузуйте над нами, панове ляхи, — сказав Баран. — Ну, давайте, кажіть же, які ми дурні, що замість того, щоб всю справу затаїти, по-кавалерськи, з піднесеною кірасою, по-лицарськи в поле виходимо.
— З відкритим забралом, придурок старий, — поправив його Гроїцький. — Одне є певним. Хтось в Речі Посполитій, можливо, навіть хтось з вас, бажав вам, ляхи, честь і славу запевнити. Ось тільки що посмертну.