Яцек Комуда – Богун (страница 32)
А потім нахилився в сідлі до Пилипа:
— Відкрийте брами! — рикнув він. — Ляхи і так переб’ють один одного! А тут їх забагато! Вони виріжуть наших в таборі!
Пилип скам’янів. Але не від слів Богуна. Він дивився над плечем полковника, на щось так, що діялося за спиною отамана.
Богун обернувся і теж скам’янів. За ним стояв Хмельницький на своєму чудовому буланому коні, взятому з табунів Сангушків, з гетьманською булавою в руці.
— Ну от, знову удалася Богунові хитрість! — весело гукнув гетьман, скалячи жовті клики. — І хто б міг подумати: чотири ляські хоругви в наших руках. Ну що ж, мил’с’дар полковнику, перестріляй ляхів! Кінчай з ними, щоб менше стиду для них було!
— Молодці не втримають! Втратимо піхоту, милостивий пане гетьмане!
— А з коли це ти став таким вразливим, Іванку? Чи від виду крові молодецької погано тобі, як німчинові? Чи мало ти її бачив? Піхота витримає, це я тобі кажу. А якщо не витримають, поміч їм пришлю. Добре справився, пане Богун. Тимофій з молодцями і ордою Нурадина вже під Ладижином. Ти стягнув на себе увагу і злість ляхів, так що можна сказати, що виграли ми битву, бо інші наші полки підійдуть під табір непоміченими.
Богун матюкнувся під ніс.
—
Дантез прикусив губу. Він і сам бачив, що сталося. Марек Собеський був у безвихідній пастці. Навіть з цього місця Бертран чув постріли, крики людей, яки вбивають, стогін поранених та брязкіт шабель. В таборі билися не на життя, а на смерть, вбивали за кожну вільну п’ядь землі. Козацькі цепи, кістені та коси збирали гідну данину польською кров’ю.
—
— Собеський заліз заглибоко. Через табір ми не проб’ємося! Стояти на місці!
—
Дантез мовчав. Все складалося просто чудово. Тепер в нього було одним ворогом менше.
— Мил’с’даре пане гетьмане, гусари готові до наступу на табір! — скрикнув Зигмунт Друшкевич.
Калиновський поглянув в сторону закривавленого козацького коша, в якому кипів бій.
— Чекати! — наказав він. — Без мого слова ніхто не рушить.
— Так там же наші гинуть! — крикнув Друшкевич.
— Ваша милість не залишить Собеського, щоб його зарізала чернь, — сказав Пшедвоєнський. — Ми готові атакувати.
— Це хитрість Хмельницького.
— Собеський та Одживольський згинуть!
— Солдатська річ.
— Ваша милість, пане гетьмане, прошу не залишати їх без допомоги!
Калиновський змружив свої короткозорі, злі очі.
— Першому ж, хто самостійно дасть наказ до атаки, — просичав він, — сам розіб’ю башку булавою. Повертайтеся в ряди!
Гусарські і панцерні хоругви безсило відбилися від стіни возів, залишаючи людські та кінські трупи, плями крові, порубані вози. Козаки укривалися за колами та під осями — вони з’являлися на мить, щоб віддати постріл, а потім зникали, щоб забрати від своїх вже заряджену зброю.
Поляки не могли розірвати табір, вони не були в стані прорубати собі дороги до волі. Смерть заглянула в очі молодому полковникові. Збиті серед возів вершники падали від ядер козацьких гармат та аркебузних куль, вони валилися з коней, а їх рубали косами, кололи списами, стягували на землю, вони падали з закривавлених верхівців.
— Завертай! — розпачливо крикнув Собеський. — Ми повинні пробитися!
Дантез бився з думками. Він поглядав на ряди польської кавалерії, яка з’явилася з-за пагорба, але гетьман Калиновський утримав наступ, не бажаючи допомагати Собеському. Це було шаленством, за яке Калиновський повинен був сплатити втратою булави. То була кара за те, що молодий полковник вставився за Тарасом…
Тим часом, тут же поряд воювала та гинула гусарія. Найкраща кавалерія, яку коли-небудь бачив Дантез. На відстані трьох пострілів з луку вмирав Марек Собеський, який вставився за ним під шибеницею в Пшемислі. Вмирав Одживольський, полковник полковників Речі Посполитої, степовий лицар, муж чеснот і честі. Валилися з сідел горді та чудові польські шляхтичі, яких Дантез так ненавидів. І якими так… захоплювався.
Він не міг вимовити цього слова. І не знав, що з ним діялося. Незалежно від присяги, яку склав, незалежно від місії, яку мав виконати, не міг він просто стояти та дивитись на те, як смерть, що забирала його товаришів по зброї.
«Стій, дурне! Стій і не смикайся», — шепотів йому на вухо голос Євгенії.
Однак Дантез не був у стані просто так стояти і нічого не робити. Чорти б все взяли, до диявола! Йому все це вже надоїло.
Одним рухом він витягнув палаш з піхов і дав знак капралам.
— Рушати з місця!
Рейтари скрикнули як один. Свиснули шаблі та палаші, які витягували з піхов, над полем битви блиснуло шість сотень оголених клинків.
Висунулися риссю, без наказу, просто на задню стінку табору.
— Готуй зброю!
В руках рейтарів блиснули напівгаки та пуффери. Козацька фортеця росла на очах.
В страшному грохоті вони дали вогню в спини запоріжців. Спочатку перший ряд, потім другий.
Немов буря звалилися вони на слабо обставлені, тильні ряди табору. Дантез першим дістався до возів, чудом відхилився від удару списом, а потім вдарив з замаху, розсікаючи голову козакові. Його кінь заіржав, став дибки, а коли став на землю чотирма копитами, француз рубонув наступного різуна — швидким, певним ударом відсік йому плече з рукою. Наносячи удари, відбиваючи шаблі, давлячи козаків, він дістався до першої брами табору.
— Розривайте заслон! — крикнув він.
Сам взяв замах і рубонув зі свистом. Ланцюг, протягнутий через борт возу, тріснув. Рейтари сплигнули з коней, кинулися одкочувати вози набік.
— Разом, рівноооо!
Вози здригнулися, коли їх штовхали сильні руки, відкрили прохід досередини табору.
— За мною!
Немов вихор, рейтари вскочили в проходи табору. Козаки, яких з переду разили гусари та панцерні Собеського, не витримали й хвилини. Вони розбіглися, як тільки на карки їм насіли люди Дантеза. Швидко і уміло рейтари перерубали лини, розвернули і перекотили таборові вози, відскочили в боки. І тоді закривавлені польські вершники почали вискакувати з пастки.
— Назад! — закричав Дантез. —
Рейтари розбіглися, надаючи дорогу гусарам. Панцерні загони вискочили на волю з криками, з хрустом і стуком, з гуркотом крил і брязкотом обладунків. З тилу табору ще раз безсило заграли запорізькі гармати, забили литаври.
А Дантез затримався на узбіччі.
Після чого поклонився Собеському…
— Так з ким ти тримаєшся? З нами чи з поляками?!
Дантез мовчав. Дрижачою рукою він підніс до вуст кубок з вином. Євгенія прихнула від злості, вдарила по його долоні, вибиваючи начиння. Дантез схопив її руку й утримав.
— Якби ж то я знав, хто ви такі. Якби я знав обличчя пана Смерті… Будь певна, що тоді я був би більш вірним слугою.
— А я запевняю тебе, що для твоєї ж шиї краще, що ти його обличчя не бачив.
— Так хто він такий, Євгеніє?! Чому довірив мені настільки страшний тягар? Нащо він бажає доконати настільки жахливий злочин?!
— Запевняю тебе, пане Дантезе, що його тягар не легший за твій. Як ти вважаєш, що він зробить, коли дізнається, що ти зловжив довірою, яку в тобі покладали. Собеський живий. А повинен був згинути. В будь-яку хвилю може вибухнути конфедерація. Будь-якої хвилі всі наші плани обернуться нанівець. Чи можеш ти сказати, для чого допоміг йому вибратися з табору?
Дантез мовчав.
— Скільки тобі заплатили за зраду, мил’с’даре кавалере? П’ять тисяч? Десять? Що дали тобі Собеський з Пшиємським, що так не очікувано ти почав їх підтримувати?!
— Вони дали мені самого себе, — видавив з себе Дантез. — Поляки показали мені… такого мене ж, яким я колись був. Не бійся, нікого я не зрадив. То була всього лише мить сентименту.
— Сентименту?! Ти ошалів, Дантез! Що я маю написати до Смерті? Що ти вже стоїш не на нашій стороні?
— Собеський нашим планам не зашкодить. Конфедерація ще не створена…
Євгенія злобно розсміялася, а потім глянула Дантезові прямо в очі.