Яцек Комуда – Богун (страница 2)
А потім Богун схопився з ліжка, схватив закривавленою рукою шаблю і крикнув страшним голосом:
— Тарасе! Прийди сюди! Тарасе… Та що ж я тобі вчинив…
Він закашлявся і знов впав без сил на ліжко, застиг.
Минула довга хвиля, ніж Пилип прочитав молитву та вийшов з намету, весь у крові отамана. Він погледів на козаків, що згромадилися перед входом; дві сльози стекли по його засмаглому, позначеному шрамами обличчю.
— Шановні панове козаки та вся старшина кальницького полку, з усім товариством війська запорізького… Вся Річ Посполита Українська[10]… — слова урвалися. Голос Пилипа зламався, але через мить він подовжив промову: — Іван Богун, полковник кальницький, молодець славний, вождь великий, охоронець та любитель волі війська запорізького… Воїн надзвичайний… віддав Богові душу. Не стало Богуна!
Козаки поспускали голови.
— Ти що, насправді вірив, буцімто Сонка дівиця?! Хе-хе-хе! Усім молодцям давала; з семенами[11] таскалася як кобила повесні, тільки з одним тобою не бажала. А знаєш чому?
— Не знаю.
— Бо ти невіглас і бабі ніколи не засовував!
Козаки — паскудні, обідрані нероби, що поширювали навкруги себе сморід дьогтю та горілки, зареготали так голосно, що аж коні зіщулили вуха. Тарас Вересай спустив очі, густо зарум’янився, мов молодиця, яка побачила голу сраку запорожця.
— Є у бабів свої секретні способи, так що і сам чоловік не впізнає, чи її хто раніш на лаві не стругав, — сказав із знанням справи Сисун, підтягуючи закороткий рукав добутого на ворогах гєрмака[12] та жмурячи дещо косі очі. — Всі баби на Брацлавщині — то мурви[13]. За винятком моєї та ваших матерів. Але що там довго гадати. На коня, браття!
Вони з’їхали до глибокого яру, з плюскотом перебралися через струмінь. Копита бахматів та волошинів[14] загупали по каменях старої, порослої травою дороги.
— А чи не замало нас для тієї прогулянки? — запитав Олесь, завзятий лірник та бандурист братства святого Михайла з Брацлава. — Як стане лях двір свій захищати, погано нам буде!
— Хей, шановні панове молодці! Одного ляха боїтеся? Не такі вже зараз пани, що нас били. Не Жулкевські та Конєцпольскі[15], тільки Зайончковські та Боягузські. Все буде добре, кажу вам!
— А певне ж! — скрикнув молодший з братів Горілків. — В Кописниці вже чекають нас бочки з дукатами у дворі, дівки прості та матерії золоті. А ми все це по-козацьки і візьмемо.
— Чого ж добру пропадати, — додав старший Горілко, що вигідно розсівся в кульбаці.
— На погибель свою лях сюди повернувся, — вишкірив жовті зуби Сисун. — По смерть!
— Завтра в Кальникові сваволити будемо, — розмріявся Морозовицький, який сам звав себе шляхтичем, хоча насправді був всього лише виродком, і то — як тихенько шептали по корчмах — якогось жидовського орендаря. — Кажу вам, панове-браття, що брацлавських мавп немов старих кобил заїздимо. І не зможуть ті курви місяць ногами ворушити.
— Грай, Тарасе! — крикнув Сисун. — Грай, трясця тебе забери! Ми ж мовби на весілля їдемо!
Тарас схопив бандуру та заграв:
— Батечку… помремо ми тут! — заплакала Люба.
— Та що ж ти такого говориш, дитино? — спитав брат Міхал.
— Біси до нас ідуть… — заквилила дівчинка.
Великі, мов горошини, сльози стікали по її блідому, красивому обличчю.
— Тихо, дитино.
Чернець тримав її на руках, гладив і втішав. Інші діти неспокійно рухалися. Один почав скиглити.
— Ярема йде! — простогнав Микола, якому вишневецькі відрубали праву руку.
— Батьку, дістануть нас ляхи!
— Не знайдуть нас тут ні ляхи, ні козаки. Двір цей покинуто вже багато років. Цілий рід тут голота погубила. Ніхто про нас не знає…
— Йдуть вони… Біси мчать на вороних конях, батьку, — пищала Люба.
Діти плакали все голосніше, навіть Микола тер очі лівою рукою.
— Матір Божа захистить нас, — зітхнув брат Міхал. — Йдемо до неї, діточки мої.
Він увійшов до світлиці, опустився на коліна перед фігурою Богородиці Марії. Діти тиснулися до нього, також опускалися на коліна, хлипаючи.
І молилися…
Так співав і грав Олесь. Слова думи поривав з собою вітер, глушили їх кінські копита. З яру виїхали всі вони в широкий степ, відкрилося перед ними море трав, зелених будяків, колючок та квітів. І тепер мчали вони кінськими підскоками, весело покрикуючи.
— На славу! — гукнув Сисун.
— На щастя! — вторували йому козаки.
На дворі загупали кінські копита. Якийсь з коней заіржав, приборканий сильною рукою. Діти розхлюпалися, кинулися ченцеві до ніг. Брат Міхал звісив свою сиву голову; його худорляві руки дещо тремтіли. Палець ченця й досі прикрашав шляхетський перстень з гербом Кошцєшею. Він молився з усіх сил, вдивляючись в статую Марії, і бачив, як по обличчю Богородиці котилися дві сльози… Чи може це йому тільки здавалося?
Малий Микола притис здоровою рукою до себе хлипаючу Любу. Він здригнувся, коли в сінях грюкнули двері, коли дошки загуділи під підкованими чоботами.
— Смерть, — прошепотіла дівчинка. — Смерть іде.
Брат Міхал притиснув їх обох до себе.
— Бог захистить нас, діти мої, — прошепотів він тихо крізь сльози.
Козаки, всі шестеро, вломилися до світлиці з добутими шаблями, з рушницями та чеканами. Але ж ніхто не ставив їм опору. Ніхто не схватився за зброю…
Молодці замерли заскочені, бачачи громадку дітей, що тулилися до старого ченця в сірій, бернардинській рясі, перепоясаній лицарським кольчужним пасом. А разом з козаками до світлиці вдерся задух дьогтю, коней та горілки. І ще щось… Льодовий повів смерті. Язики полум’я смолистих лучин сколихнулися під її холодним диханням.
Тарас погледів на скулених, хлипаючи дітей та полегшено зітхнув. Він сподівався опору на дворищі, збройної челяді та ляхів. Він навіть побоювався, що їх шестеро не стачить на завоювання фільварку, до якого, як повідомив їх Сисун, потаємно повернувся шляхтич разом з усією родиною. Тим часом, тут вони знайшли голод, нужденність та нещастя. І покалічених дітей…