Яцек Комуда – Богун (страница 1)
Яцек Комуда
Богун
Тих, кого живцем було спіймано (…) на ранок (…) всім відрубали голови.
Коли в’язні, конаючи, взивали до Ісуса, налякали татарів, а ті по горлах сікли, щоб ті імені Ісусова (…) не згадували.
Як Польща Польщею, не била в неї блискавка більш страшніша.
Розділ I
Біси
Іван Богун, кальницький полковник, преславний молодець, звитяжний ватажок козаків, який не з одної битви чи засідки виносив голову цілою, вмирав. Але ж відходив він не як простий запорожець — в степу, в самотності, слухаючи лопоту крил круків та виття вовків, притягнених свіжою кров’ю. Він лежав на ложі зі смердячих дьогтем шкір, накритий чудовою малиновою делією[2] з соболиним коміром, а голову опирав на турецькій кульбаці. Прийшла на нього остання година, близько, за стіною намету зачаїлася смерть. Коли, потрясений приступами болю, він молотився по ліжку, то немов чув наближення тупоту копит її карого коня; йому здавалося, що ще мить, і Малодобра Пані заскочить на малу хвильку, щоб одним рухом коси стяти сиву, позначену шрамами голову козака.
Рани, які він отримав на берегах Пляшівки[3], на самому краю кривавого берестецького поля битви, де цвіт молодецької армії Хмельницького загинув, витоптаний копитами польських коней, не бажали гоїтися, а вража куля досі сиділа у боці отамана. Полковник плював кров’ю, харчав, коли просив дати йому цілющого зілля чи горілки. Цілими місяцями лежав він наполовину живий, часом же скидався, вимагаючи коня та шаблю. Декілька разів він почув себе краще — тоді сідав на жеребця та мчав у степ. Але завжди наприкінці досягала його неміч. Так було і зараз — замість того, щоб гарцювати на захопленому у поляків іспанському коні, він стогнав на постільній білизні, а в руці, з якої стікала вся сила, стискав золоту полковницьку булаву, здобуту колись в таборі під Пилявцями[4]. Козаки молилися довкола нього.
— Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, Прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші[5], — шепотів, стоячи на колінах, старий Пилип, якого прозвали Кульгавий, а це ж тому, що багато років тому, захищаючись в таборі під Старицею, він втратив ногу і з тих пір підпирався на дерев’яній милиці. Ходили чутки, буцімто він найкраще в усім Кальникові[6] знався на замовлянні хвороб та витяганню куль, а також на пусканню крові, вирізанню чиряків та відганянню ковтуна.
— Каркаєш мов крук, діду, — буркнув козак Сірко, не випускаючи поміж жовтих, пощерблених зубів цибуха здобутої турецької люльки. — Краще принеси горілки, а не тропарі тут одчитуй.
— Погано з ним, — буркнув Криса, якого так прозвали за темний шрам, що перетинав ліву брів, ніс та щоку. — Палянку з порохом давали?
— І не тільки з порохом, але навіть із попелом, — буркнув у відповідь Пилип.
— І що?
— Не допомогла.
— Що кому писане, те його не омине. — Криса урочисто заправив просмолений оселедець за праве вухо. — Як горілка з попелом здоров’я не дала, то це вже смерть певна, як амінь в молитві.
— Куля глибоко сидить, — задумливо сказав Пилип. — Не витягнути її свердлом, не видовбати долотом. Я так собі думав, що може вона сама вийде, але ж, мабуть, до серця її тягне, а не до землі. Що тут гадати — погано буде!
Богун застогнав. Криса висморкався двома пальцями, витер руку об польський литий пас[7], до якого була пришито бодай як не сотня ляських гербових перснів. Сам козак завжди казав, що то були персні його ворогів, але ж всім було відомо, що їх значну частину він зібрав з трупів на полі бою, а деякі — найбільш знамениті — викупив за горілку від посполитих та татарів. Криса схилився над Богуном, поглянув на його бліде обличчя та зрошене потом чоло.
— Батько, — тихо промовив він. — Я знаю. Тобі смерть писана. Так ти тоді ж скажи, де тебе ховати повинні? Тут, в степу, чи в Кийові, у святого Михайла, під Золотим Дахом?
— Батько наш — молодець достойний, — буркнув Сірко. — Йому гетьманський похорон належить і катафалк, з корогвами, з музикою. У Печерському монастирі йому лежати, в печері, поміж святими, а не у Михайла з волоцюгами та попами.
— Курр… ви… — прохарчав Богун крізь затиснені зуби. — Я вам… пече… З Пештою… Де ховати хочете?… В одній могилі, сучі сини?! — замовк та сплюнув кров’ю, бо його схватило пароксизмом болю.
Козаки зніяковіли, погледіли один на одного. Врешті Криса бахнув себе кулаком по підголеній голові. Всі на смерть забули, що покійник Пешта, який перед смертю підстригся в монахи в київському монастирі, мав дуже велику злість до Богуна.
— Так тоді де, батьку, ховати тебе повинні? — спитав Сірко. — Чи хіба у Кальникові?
— Пельку заткни, старий цапе! — буркнув Криса. — Про який Кальник ти мовиш? В Трехтемирові[8] батько спочине. Труну накажу зробити з задніпрянської сосни, міцнішої за шибениці та палі, які добрим молодцям князь Ярема ставив. До склепу під монастирем тіло і спустимо. І буде тобі, батько, зовсім як в постелі під пуховою піриною. Та й дівок там тобі не забракне, бо там, під Трехтимировом з давніх-давен ховали багатих датчанок, а деякі з них навіть дівицями були. А як десять років тобі мине, будеш виглядати як ті останки з Святої Землі, з яких каменецькі жиди[9] роблять лікарські відвари та протиотрути.
Сірко чвиркнув слиною крізь поламані зуби і закинув за вухо кінець довгого, просмоленого вуса.
— Притримай бовтало у роті, Криса, — забуркотів він, — щоб його разом з головою не втратити. Не у Трехтимирові, а саме в Кальникові полковника поховаємо. А не хочеш моєї правоти визнавати, тоді виходь на кулачну бійку!
— Та не в кулачному бою, але ж шаблею оселедця тобі підголю! — крикнув Криса, а потім кинувся до Сірка, схопив його за жупан під шиєю, рвонув, потяг до себе. Решта козаків швидко їх розділила — вони схопили за руки, дали по головах та відтягли убік.
— Першому, який за шаблю схопиться, довбню розвалю! — рикнув Пилип і потягнувся до обушка. — Геть! Геть, курвини сини, свинопаси поганські!
Козаки послухалися. Вони викинули з намету шукачів сварки і вийшли, скупчившись при виході. Пилип був вже старим та неповоротким, але ж у всіх в пам’яті був давній скандал з отаманом Голотою в Брацлаві за дівку-повію, коли він за половину часу, який потрібно, щоб прочитати молитву, так пригостив козака малим чеканом та пригладив дерев’яною милицею, що медик, доставлений з Умані, та стара ворожиха Галина ледь-ледь склали Голоту до купи.
Старий козак залишився наодинці з помираючим. Богун хрипів, на його поранених вустах виступала кров. Переоране шрамами обличчя полковника робилося все блідішим.
— То вже кінець, Пи… липе… — ледве видихав Богун. — Сьогодні вже вмру.
— Козача доля. Сьогодні живемо — завтра гниємо. Вчора ще горілку хлистали, а завтра вже у Господа на суді будемо.
— Скільки ж то я років… жив… Ти рахував, Пилипе?
— Буде вже сорок та ще декілька, батьку. Але ж виглядаєте на більше. Не послужила вам та ляська куля спід Берестечка.
— Поховайте мене у Переяславі… при соборі святого Михайла…
— Буде так, як хочете, батьку.
— І катафалка не хочу. Тільки у чернечу рясу тіло одягніть. А якби не довезли, якби почав я гнити, тоді поховайте в степу. Під каменем, щоб вовки не викопали… І на тому каменеві виб’єте…
— Не викопають. Прослідкую.
— Знаю… Пилип… Я ж повинен… побачити Тараса. Поклич його. Негайно!
Старий козак оглянувся довкола.
— Не має вже Тараса, — тихо промовив він. — Ваша милість вигнала його.
— Це ж як так… вигнав… — прохарчав Богун. — Не може того бути.
— Це було тоді, коли не схотів вас Тарас слухати, та ляхів, яких ми взяли в полон під Білою Церквою, різати. Ваша милість наказали йому й на очі не показуватися. І пропав Вересай, як камінь у воду. Тільки батько його з нами залишився, бо ж сліпий він та старий.
— Та як же то?! — заридав напівпритомний Богун. — Як же то бути може?
— А от так воно й було. Немає вже Тараса. А ви, батьку, потім у гніві горілку пили. Молодцям пики били, землю гризли. І тоді з апоплексії рани вам і повідкривалися…
— Зло я учинив, — ледве видихав вмираючий. — Святою Пречистою клянуся, согрішив я. Вибач мені, Господи, гнів мій! Як же міг я вигнати бандуриста, що був мені як син рідний?! Так що тепер один я на світі, Пилипе!
— Слуга вашої милості.
— Та я ж Тараса… Я йому все віддаю. Всю мою славу, маєтності, що видрав з ляських горлянок… Ти його знайди…Ти йому все скажи… і повідом… і повідом… що в могилі буду чекати його змилування! Пилипе! Спаси Христе!..
Богун схопився з постелі, схопив старого козака за свиту, тряхнув ним, а потім впав на спину. Кривава піна виступила йому на вуста.
— Все буде, як скажете, батьку, — прошепотів Пилип.
Богун ще кидався та хрипів. Кров плямила багату польську делію, спливала на шляхетні єдваби та парчу, на булаву з щирого золота, на вовчі, соболині та куні шкури.
— Це ж скільки років я воював, — прохарчав Богун, — бив ляхів… Тисячі молодців на смерть вів… І нащо все воно? Що з тієї слави буду я мати у Царстві Небеснім?…
Він знов схопився з місця і затрясся. Кров пішла у нього з вуст, криваві плями виступили на бинти та корпію. Пилип, спустивши голову, тихо молився. Червона юшка полковника плямила полотна та шкіри. Вона спливала по шовкових пасах, по вовчих та соболиних хутрах, по парчі та оксамитах. По шаблі-вірменці в піхвах, інкрустованих яшмою; по кинджалові, по полковницькій булаві з бірюзою. По шапці-ковпакові з хутра рисі з підвіскою та діамантом, вартим з половину села. Кров стікала з постелі, скапувала на розорану кінськими копитами, стрясену пострілами з гармат та аркебуз землю України. У Пилипа склалося враження, буцімто стікала вона і зверху, стінками намету, проливалася краплями з даху, обмивала держаки списів, на яких було розтягнуто намет; все було залите багрянцем.