Яцек Комуда – Богун (страница 4)

— Це для діток, — повторив чернець закривавленими вустами. — Для…

Сисун одним рухом рубонув по стиснутій долоні. Поляк застогнав. Гаманець впав на підогу разом з відрубаними пальцями.

Козак завив. Він хотів кинутися за гаманом, але ж чернець був швидшим. Не вспів Сисун схилитися за мішком, бернардин вже схопив його лівою рукою, притиснув зо закривавленого тіла.

— Зми… луйтеся, — пробелькотів він. — Я…

Удари щабель та чеканів впали на нього з усіх сторін, раз за разом. Чернець стогнав; з останніх сил він повз до фігури Марії, не випускаючи гаманця з рук.

— Ще, ляху, скачеш! — крикнув Сисун. — Ще скачеш!

Він рубонув шаблею зі свистом і одним вправним рухом відрубав ченцеві ліву руку у лікті.

Чернець завив, впав у судомах на підлогу перед статуєю Марії. Багрова кров хлиснула на стіни, на зображення Найсвятішої Діви Марії. Бернардин зробив останнє розпачливе зусилля, він хотів кинутися всім тілом на гаманець, але ж Сисун схватив його за довгі сиві волоси, підірвав голову догори, а потім зі свистом вдарив шаблею!

Ридання та крик дітей урвалися в один момент. Удар був таким сильним, що Сисун перерубав шию ченцеві, а разом з нею — фігуру Богоматері. Голова поляка грюкнула на дошки, перекотилася з глухим звуком, а потім замерла в куті. Віки її ще порушилися, затремтіли та застигли. Кров стікала по збитих свічках, по чотках, Біблії та скаліченій, безголовій статуї Марії.

З криками тріумфу Сисун та Морозовицький кинулися до гамана, схватили його і почали виривати його один у другого з рук. Тканина в один момент тріснула, з мішечка посипалися монети. Але же не талери, дукати чи червоні золоті. То були звиклі, прості мідяки, поламані та обрізані тернари, денари, шеляги та гроші[16], серед яких лише часом блискав орт чи шостак.

Переляканий Тарас дивився, як пани-молодці згортали залиті кров’ю мідяки. Як молодший з братів Горилків підніс одрубаний палець ченця та, помагаючи собі зубами, зідрав з нього гербовий перстень. Морозовецький же відривав дошки з підлоги, рубав стіни, перекидав меблі. Тим часом Олесь стягнув з мертвого тіла бернардина його лицарський пас.

Сисун піднісся з колін, сховав до власної сакви закривавлені гроші, кинув оком на відрубану голову поляка та сплюнув.

— Підпалити дворище! — розкричався він на усю горлянку. — Спалити це вовче гніздо!

Морозовицький схопив смолоскип, що горів у двері. Швидко підкинув його під скатерті та тканини біля безголової фігури Марії. Полум’я бухнуло догори, перенеслося на стіну.

— Підпалюйте! Підкладайте вогонь! — ричав Олесь. — Спалимо двір дощенту!

Діти вже не плакали. Збиті у куті приміщення, вони нерухомо дивилися на те, що робилося посеред світлиці — певне тому, що під час війни в Україні вони бачили й гірші речі. Смерть родичів, братів та сестер, тортури, різанини, неволю, страх, знищення. Тарас швидко прийшов до тями. Він скочив до малих, обійняв їх, штовхнув до дверей, що вели до сіней.

— Біжіть! — крикнув він. — Біжіть разом зі мною!

Тарас підніс хрест та вбив його в розмоклу від дощу землю. Він сплатив борг; віддав хоча б то дрібну частину того, що повинен був братові Міхалу. Козак опустився на коліна, перехрестився, прочитав молитву.

— І що ж ви станете робити, дітки?

— Помремо, — тихо відповів йому однорукий хлопчина. Він так само тулив до себе дівчинку, яка й досі плакала. — Чи то тут, чи то на дорозі, ніякої різниці, пане.

Тарас підійшов до свого коня, витягнув з в’юків мішок з сухарями, поклав до ніг дітей.

— Тримайте, — буркнув. — Вам на довго вистачить. Що ще можу я для вас зробити?

До Тараса підійшов хлопець. Однією рукою, яка ще в нього залишилася, він подав козакові невелику бандуру на двадцять чотири струни. Той взяв її, погладив. Достатньо було торкнутися струн, і він вже знав, що це інструмент найвищої якості. Його основа, витесана з одного шматка смерекової деревини, закінчувалася струнким, дещо вигнутим грифом. Бандура була легкою, мов степовий вітер, а ледь-ледь він торкнув струн, як вона розплакалася перлистою росою звуків.

— Сам я вже не заграю, — сказав хлопець, показавши правий, пустий рукав сорочини. — А от ви її візьміть. В струнах цієї бандури зачарована пісня України. Я знайшов її під курганом, де лежали лицарі, які вже давно померли. Може ви… як на ній заграєте, заспокоїте розгнівані серця. Я не здолав, коли прийшли до нас ляхи… та покривдили мене… А якщо б були в мене обидві руки, заграв би на тій лірі панам, заграв би і ляхам, і єзуїтам, крулев’ятам, попам, холопам та козакам. Заграв би, щоб всі вони поснули, запали в сон вічний. Бо, поки будуть вони в Україні, не буде в ній божого миру. Ти питав, що для нас можеш зробити. Тоді скажу тобі, пан-козак: іди та грай. Згадай нас та брата Міхала, який був нам кращий за отця. Згадай про його могилу і все те, що сьогодні бачив. І грай.

— Не можу я прийняти бандури, — відповів козак. — Вона ж варта з десяток злотих. Краще вже продайте її. І буде у вас а хліб.

Хлопець, відмовляючись, покачав головою.

— Це Богородиця казала, — видавив він з себе, — дати ліру вам. Візьміть її та йдіть за голосом серця.

Тарасом всього затрусило.

— Якщо так, якщо це вона так вам казала, тоді буду грати. І пам’ятати про вас. Слава Богу.

— Слава…

Тарас сів на коня, поїхав за Сисуном та козаками, але ще раз обернувся, щоб погледіти на купку дітей, що стояли у дощі та мряці над могилою опікуна, біля руїн спаленого дворища.

— Не їдь з ними, — сказав хлопець.

— Повинен я, — відповів Тарас. — Бувайте!

Вже в яру він приєднався до Сисуна, Олеся та останніх козаків. Їхали мовчки. Обличчя молодців були насупленими, посірілими. Недалека прогулянка, яка мала принести славу та багатство, принесла їм заледве кілька нещасних шелягів, бо в дворищі, замість багатого шляхтича, вони знайшли лише самотнього священика та громаду скалічених діток. Сисун вперше помилився. А це могло означати, що одвернулася від нього козацька слава, яка і дійсно була дуже капризною пані. Часом, вела вона до булави та достоїнств, але, значно частіше, до смерті від шаблі, на палі, шибениці, або ж до довгого вмирання в степу. Так що, цей неуспіх означав, що Тарасові потрібно б було шукати компанії з більшою вдачею, з якою було б легше знайти і воєнні пригоди, і достойну здобич.

Нагле Морозовицький, що їхав спереду, затримався, а потім зіскочив з бахмата, дивлячися на сліди, відтиснені на розм’яклому ґрунті.

— Коні, — сказав він. — Дюжина збройних, а може і більше.

Морозовицький схилявся над слідом, дотикався до відбитків, врешті випрямився зі зморщеним від стурбованості чолом.

— Ляхи. Копита добре підковані. Значно краще, ніж наші бахмати.

— І давно вже?

— Вранці, коли ми двір палили.

— Трясця б їх мордувала.

— Напевне ж дим бачили.

— Вони знають про нас! — застогнав Олесь.

— Не треба було двору палити, — буркнув Тарас.

— Замовкни! — рикнув Сисун. — Той що, хапаймо ноги в руки!

Всі розгледілися навкруги, але ж ліс був тихим та спокійним.

— В коні!

Рушили риссю. Таємничі сліди відходили від струмка в сторону лісу. Мабуть ляхи не їхали далі яром, але звернули з тракту та поховалися серед дерев. Сисун, хмурий та мовчазний, підірвав коня, заставляючи того стрибати. Вони вискочили на поляну, порослу бадиллям та остяками, перейшли струмінь, що тихо шурхотів серед каміння, та заїхали до лісу і зникли в туманах, що стелилися немов дими серед мокрих стовбурів дерев.

Дощ перестав іти. Наближався мокрий квітневий полудень, небо нагорі було чистим та блакитним, лише на заході блискали білі вершини великих хмар, які клубилися, немов куча язичницьких голів в гостроверхих шоломах. Земля парувала після нещодавнього дощу. Вологий туман осідав на лозах, на запонах та металевих оздобах кінських рядів, всіх затулила заслона опарів, що перетворювала козацьких бахматів та під’їздків[17] в хоровод привидів і мар, росила крапельками вологи кінську шерсть.

Козаки в’їхали в дубовий ліс, а потім, коли виїхали на наступну поляну, Тарас придивився до своїх товаришів. Спочатку він заморгав, протер розпалені очі рукою, ніби не довіряючи тому, що бачить. Стогін вирвався з його грудей.

Він побачив…

Побачив саме те, чого сподівався з хвилі, коли вони вирушали з-під спаленого дворища. Побачив ті видіння, що вперше прийшли до нього майже рік тому, в червні, перед днем Духа Святого. В останній день страшної берестецької битви, коли Хмельницький вів свої загони на королівський обоз. Тарас побачив те, що мало статися вже за кілька годин — закривавлене, покрите трупами побоїще, козаків-молодців, розірваних на шматки гарматними ядрами, велетенські кучі мертвих коней, козаків, затоптаних копитами гусарських коней. Побачив він і криваві рани на тілах товаришів з кальницького полку. Але тоді, тим червневим ранком він ще не вірив в те, що встало у нього перед очима. Він обманював себе, що то все може бути тільки мара, що це він багато горілки випив.

Серце замерло у нього в грудях, коли все справдилося до йоти. Коли після шалених боїв татарів, після атаки гусарів та наступу іноземної піхоти не витримала та розсипалася армія Хмельницького. Видіння було жорстоким, бо правдивим. Тарас побачив смерть товаришів. І дар цей залишився при ньому, щоб знову проявитися у дворищі, коли приглядався він до ченця, що промовляв молитви.