Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 62)

Ми повернулися назад і вирішили йти в інший бік, аби піднятися на той перевал, яким увійшли до долини.

Тепер ми йшли на південь.

Я знаю це, бо тримав «око півночі» на долоні, й ми йшли у протилежному напрямку до того, який вказувала його зіниця.

Але шлях не вів угору.

І я пам'ятаю, що коли ми вийшли просто на хатини, темні й замкнені, приспані в сутінках обриси, я все ще тримав «око» в долоні. А на краю села стояв Ґільєрмо, спершись об стовп, бо кінські ноги йому відмовляли, й чекав на нас — чорна фігура в синюватих сутінках.

Пізніше я спостерігав, як зіниця повільно обертається, ніби північ була всюди.

Тоді я впав на коліна перед однією з дерев'яних статуй Нашої Скорботної Пані й приніс їй у дар сльози. Але я не плакав над світом чи над насильством. Я плакав тому, що вона взагалі сюди зійшла і взяла цю долину у володіння. Я плакав, бо народився, і бо вона народилася. Але це не мало значення, бо сльози були чистими, і кожна була найкращим подарунком для Пані.

Потім ми ще кілька разів удень і вночі намагалися вийти з проклятої долини, але щоразу блукали та зрештою виходили просто на село, а Ґільєрмо стояв там зі своєю дудкою і чекав на нас.

— Долина замкнена, — сказав він. — Інакше зло влилося б сюди, як хвиля. Тільки іноді трапляється, що якісь самотні мандрівники знайдуть перевал і спустяться з нього, а тоді натраплять на диких дітей. Але той, хто раз сюди потрапив, не може повернутися до проклятого світу урочищ. Так уже є. Якщо піти надто далеко, завжди повертаєшся на те саме місце. Втім, навіщо вам повертатися за гори, де на вас нічого не чекає, крім насильства й нещастя?

А потім плинув час. І немає сенсу втомлювати вас розповіддю про жалюгідну хатину, яку ми повільно ремонтували, про роботу в полі, про водянистий суп, який був єдиною нагородою за ці зусилля. Щодня світанок був таким самим туманним, як і попередній, кожного дня ми робили майже те саме. Ніхто тут нікого не бив і не примушував силою, але так чи інакше ми знову були рабами, тільки тепер нас утримувала Долина й Скорботна Пані, і ніхто тут не був вільним.

Багато разів ми намагалися вибратися за гори й завжди з таким самим результатом.

Ми знову потрапляли до села й зачиняли криві двері проклятої хатини. А потім дні тягнулися один за одним. Сонце сходило і заходило. Іноді Пані снився кошмар, і тоді потрібно було тікати до хатини, зачиняти двері, запалювати свічку та співати її пісню, поки вона не заспокоювалася.

Крім цього, були тільки бульби, зерно, фрукти й овочі. І земля — або суха й запорошена, або болотиста. І наступні дні. Багато днів. Десь там був світ. Правління Праматері душило Амітрай, недобитки кірененців блукали пустками, голодуючи й тікаючи від армії, хтось, можливо, ґвалтував Воду, Сніп і Н'Деле сиділи, чекаючи на березі моря, моє славетне призначення, моя доля, призначена мені Відаючими, чекала десь там і не могла дочекатися мене, а я носив на поле гній у відрах.

Світ десь там боровся, і його доля чекала на вирішення, а ми застрягли, ув'язнені серед туманів і полів, де панував спокій. І нічого більше. Сірий, похмурий безпечний спокій.

Ми були впевнені в одному — що не хочемо йти до вежі й ставати перед Скорботною Пані. Ніхто з нас не хотів отримати нове ім'я, нове тіло й відтоді ходити на хистких копитах і тріскаючих від болю ногах тварини, не призначених для того, щоб носити людський тулуб або носити роги чи тягати за собою вічно потріскані й скривавлені, ні до чого не придатні крила.

Ми не хотіли, але сталося інакше. Ніхто не мусив нас тягти або заманювати до Вежі Скорботного Сну, ми самі побігли туди разом з усіма.

Причиною був кошмар. Там, у долині, у всіх були жахливі сни. Не знаю, чи це були сни Скорботної Пані, чи мої власні, але щоразу, заплющуючи очі, я бачив палаючий Маранагар, смерть моїх близьких, лабіринти Червоної Вежі, але також дивні суворі будівлі з червоних прямокутних каменів і залізних монстрів, що носилися навколо, стіни, повні вікон, що тяглися нескінченно, і я відчував себе маленькою, беззахисною істотою. Так було щоночі, але я до цього звик. У долині жилося так, ніби нічого не існувало раніше й нічого потім, ніби я був трохи п'яним і водночас сумним.

Однієї ночі, однак, до мене прийшов інший сон, і я знаю, що його бачили всі мешканці долини. Я бачив ліс у сутінках — такий, як ріс тут, на Землі Мореплавців. Ліс, оповитий вечірніми туманами, з якого почали вибігати тварини. Я пам'ятав, що в такий спосіб насувався холодний туман, а з ним виходили з урочищ роіго, але мене в цьому сні не було. Тільки мій погляд ширяв над землею — так само, як тоді, коли мені снився привид, що йшов моїм слідом. Я бачив також поселення, оточене валом і палісадом, до якого бігли люди. Хтось кинув кошик, з якого сипалася руква, хтось схопив під пахву дитину в сльозах, вили собаки. Всі стрімголов мчали до брами. Якась жінка впала на слизькій дорозі з укладених брусів, хтось, пробігаючи, поставив її на ноги та, перекинувши її руку через шию, потягнув за собою. З осади чулося виття рогів. Я хотів бігти разом із ними, опинитися в безпеці під захистом валів і міцних воріт, але я був тільки поглядом.

З лісу виплив туман, а за ним — вершники. Спочатку я думав, що наближаються потвори з урочища, бо вони виглядали як монстри, але незабаром я побачив, що це коні та люди, проте одягнені в дивні обладунки з почорнілого заліза. Через щілини в кованих залізних мордах драконів, в очницях і між зубами проглядалися людські очі й роти. Те, що я прийняв за крила, були древками з чорними й червоними розірваними прапорцями, що стирчали в них за спинами.

Вони стали в ряд і видали дивний шиплячий звук, як великі змії, в той час, як за брамою з гуркотом пересували потужні засуви. Їх було небагато, можливо, гон, і якби я був собою, подумав би, що жителі фортеці впораються без труднощів, але в цьому сні я хотів кричати й плакати.

З-поміж дерев вийшло ще кілька піхотинців, які несли між собою на жердинах великі глиняні посудини, прикрашені звивистими зміями. Я бачив, що змії звивалися також на їхніх плечах і обличчях. За ними з хрускотом заліза з'явилися дивні, приземкуваті істоти, трохи схожі на крабів, а трохи — на броньованих безголових птахів. Вони підняли горщик і рушили прямо до фортеці, не звертаючи уваги на стріли, що сипалися з частоколу, з брязкотом відскакуючи від їхніх панцирів. Істоти поставили горщик біля самої брами й повернулися до вершників. Один із них зліз із коня, віддав комусь важку сокиру, а потім відчепив від пояса довгу ремінну пращу. Помістив у мішок снаряд — залізну кулю, розкрутив пращу над головою, все швидше і швидше. Змахнув ременем, снаряд засвистів у повітрі й з тріском розбив горщик, який розколовся на кілька шматків і випустив хмару сірого густого диму. Я не розумів, що бачу, але пам'ятаю, що був смертельно наляканий і не знав, чому. Дим осів на землю сріблястим нальотом, як іній, а потім болото почало рухатися, здійматися хвилями й лопатися бульбашками, а потім земля здійнялася та піднялася, набувши форми незграбного велетня, фактично нестабільного шматка багновиння, з ледь помітною головою на могутніх ногах і з потужними руками, які схопилися за браму й проникли в неї. Люди в осаді стріляли в монстра з луків, кидали камінням і сокирами, але снаряди врізалися в земляне тіло, не завдаючи йому шкоди. Колоди заскрипіли й почали гнутися, а потім із величезним гуркотом тріснули й ворота розлетілися разом з істотою, яка розпалася на всі боки болотом і зникла.

Вершники піднесли зброю, видали дикий крик, схожий на гавкіт, щось на кшталт «Ааах-кен! Ааах-кен!», і кинулися просто в зяючу вирву брами.

Потім я побачив внутрішній двір фортеці, і все було скінчено. Колоди, забризкані кров'ю, понівечені тіла, жахливий крик жінок і дітей. Голоси здіймалися аж до неба, і я теж кричав. Ще я бачив зв'язаного чоловіка й одного з нападників, як він дивився на нещасного крізь отвори в черепі чудовиська, яке було на його шоломі. Я почув, як він тихим, витонченим голосом запитав: «Де Долина Скорботної Пані?», а потім підняв невелику металеву фляжку і вилив трохи рідини під ноги зв'язаного, і як ця рідина почала диміти, а потім раптово спалахнула.

Чоловік у драконячій броні знову поставив питання, знову підніс фляжку, і я закричав, ніби сам горів.

Я прокинувся, почувши власний крик, а також крик Бенкея і, здається, всіх істот у поселенні. А потім ми бігли до вежі один поперед одного, спотикаючись і падаючи, серед стогонів, плачу й тріпотіння крил, просто у відкриті ворота зі сплетених коренів, потім по дерев'яних сходах, через коридори серед колон зі стовбурів і плетених візерунків із гілок.

А ще пізніше ми стояли у великій залі й хором співали пісню. Тоді я вперше побачив Скорботну Пані.

Вона здіймалася у великій округлій залі, відділеній від нас решіткою у вигляді листя й квітів, за кришталевими шибками. Величезний стовбур дерева з плетивом коренів, що утворювали щось на кшталт великої драпірованої спідниці, обплітав її до пояса, корені обвивали її талію і груди. Стовбур виглядав так, як повинен виглядати стовбур старого дерева, але водночас здавався м'яким, гойдався й колихався на всі боки, мов справжня тканина, поскрипуючи при цьому, як дерево. Жінка, велика, з дивним, чужим обличчям, позначеним стражданням, оточена хмарою скуйовдженого волосся, повільно гойдалася, розкинувши руки, а навколо неї літали дикі діти — не більші за долоню, — тріпочучи крилами й тягнучи за собою смуги світлистого пилу.