Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 64)
Попри це, дикі діти могли бути небезпечними, як небезпечною може бути отрута навіть мертвої скорпениці.
Стежка звивалася, ніби хотіла відігнати нас від вежі, кущі сплітали свої гілки на нашому шляху, і тоді ми грали пісню, а я весь час думав про вежу і прямий шлях до неї. Наполегливо, ніби борючись зі страхом Пані та її кошмаром. І я думаю, що був сильнішим, бо вже не спав.
Бенкей натомість бліднув, його руки трусилися, я бачив, як він озирається, нервово стріляючи очима навсібіч.
— Грай, — сказав я йому. — Думай тільки про сопілку і звуки. Ні про що інше.
Вежа височіла на галявині заплутаним клубком товстих, наче бочки, гілок, які виростали з потрісканої землі, утворюючи стіни, високі башти, сходи й балюстради, обвиті квітучим червоним плющем із колючими стеблами й листям. Усюди стояв солодкий задушливий запах.
Ми обійшли вежу й просто за нею зайшли в хатці. Всюди навколо я бачив диких дітей, як вони стрибають по гілках, перелітають між деревами, чув, як ті великі, схожі на тварин, зі злими блискучими очима, проштовхуються крізь чагарники, але їхні шепіт і крики вже не мали для мене більшого значення, ніж щебет птахів. Я звик до них.
Бенкей грав, а я думав про стежку, що веде на схил через луки й дедалі нижчі хвойні кущі, потім усе вище і крутіше, серед скель. Я думав про це наполегливо, пробираючись крізь ліс, ніби намагався створити цю стежку самою думкою, ніби сам був Дієвцем.
І врешті-решт чагарники розступилися, й ми вийшли на гірську луку, вкриту короткою травою і травами, та підіймалися все вище. Бенкей продовжував грати, але мусив зупинятися, щоб перепочити та віддихатися. Дикі діти виходили за нами з лісу, але якось неохоче, і що вище ми підіймалися, то більше їх залишалося позаду.
А потім ми побачили печеру. Вузьку чорну тріщину у вертикальній світло-сірій скелі, що врізалася в схил. Просто перед печерою я побачив майже плаский виступ, засипаний білим гравієм і камінням дивовижних форм. Звідти смерділо й долинало віддалене плюскотіння води.
Бенкей перестав грати, опустив руки й дивився на печеру, мов загіпнотизований.
— Ми не можемо туди ввійти, — сказав він спокійно. — Там живе зло.
— Зло й божевілля живуть у цій долині. Тут, де правлять божевільні марення, людей перетворюють на кастрованих звірів, а виразки та гниюче тіло прикривають квітами. Тут мертвих кидають на компост, Бенкею, а потім удобрюють ними поля. Це у вежі живе чудовисько, Бенкею, а не в цій печері. Відчуваєш подмух? Це перехід до нормального світу. Тому вона так його боїться.
Він подивився на мене.
— Ми вивідники, Бенкею, — нагадав я йому. — Ми аскарі армії Кіренену, пам'ятаєш? Пам'ятаєш, солдате?!
—
Я подав йому кінець палиці шпигуна. Якусь мить він дивився на неї з ваганням, а потім простягнув тремтячу руку, повернув руків'я й вивільнив меча.
Ми зійшли на скельний виступ між білим камінням і гравієм та побачили, що стоїмо на купі кісток. Дрібних кісток пальців, більших уламків тазів і кругли розбитих черепів.
— Це залишки тих, кого спіймали дикі діти, — зробив я висновок. — Можливо, тих, хто жив тут раніше й загинув у битві. Щось, про що вона не хоче думати чи пам'ятати. Нас не зупинять кілька старих кісток. Ходімо. Побачимо більше її кошмарів, а потім перейдемо на інший бік.
Вхід до печери був вузьким і вологим. Ми проштовхнулися в темряву, в крижаний подмух, що пахнув пліснявою і трохи сіркою, я висік вогонь, запалив смолоскипи, і ми рушили.
Спочатку я почув шепіт. Інший, ніж шепотіння диких дітей у чагарниках. Це були голоси, складені з плюскоту крапель і відлуння. Голоси, що кликали.
«Пасіонаріє... — долинуло до мене. — Знову граєшся сама з собою, Пасіонаріє?», «Кожен тебе скривдить, Пасіонаріє, кожен із них. Кожен розірве тебе і розштовхає, ти будеш стікати кров'ю, Пасіонаріє», «Вони заберуть твоє „я“, Пасіонаріє», «Знову хочеш обпектися? Хочеш знову плакати?»
«Знову будеш сама, Пасіонаріє. Будеш стікати кров'ю в темряві».
«Завжди сама, Пасіонаріє, знову буде так, як завжди, коли не слухаєш, Пасіонаріє».
— Ти це чув? — запитав Бенкей десь позаду мене. Звук наших кроків по камінню відбивався від склепіння, вдалині з різким звуком падали краплі.
— Це ілюзія, — відповів я. — Те саме, що її сни, які переслідували нас щоночі.
Ми йшли далі в мерехтливій пітьмі, серед дивних форм, утворених вологою скелею, як синьо-рожеві нарости, крапання води й відлуння, що скаче повсюди. Наші смолоскипи шипіли, полум'я тріпотіло, а ми рухалися вперед.
— Як на ілюзію, — сказав Бенкей, — смердить зовсім по-справжньому.
У повітрі дійсно висів важкий сморід, як від козла, брудного тіла і трохи від протухлого сиру.
— Це Дієвиця, — відповів я. — Її марення смердять, можуть завдати болю й мають свою вагу.
Ми зробили ще кілька кроків, і раптом тісний коридор розступився, а ми побачили велику печеру, дно якої повністю заповнювало тіло величезного змія, згорнутого в клубок, як звій мотузок. Він був товстим, як стовбур — потрібні були б двоє чоловіків, аби його обхопити, хоча я не знаю, хто при здоровому глузді захотів би це робити.
Змій підняв величезну гладку голову без очей, вертикальна паща розкрилася, і показався слизький червоний язик, що затріпотів у повітрі.
«Ти пахнеш інакше, Пасіонаріє... Але ти нарешті прийшла?» — пролунало під стелею.
— Сліпий змій, — прошепотів Бенкей. — Це буде нелегко. Схоже, це взагалі не найкращий день.
Змій високо піднявся над підлогою печери, за головою настовбурчився колючий каптур. Ми стояли на вузькому виступі біля входу. Бенкей підняв руку й показав «в обидва боки». Ми розбіглися, він підніс меча, а я звільнив лезо списа. Виступ по моєму боці закінчився, далі був ліс гострих утворень і великий валун, а потім тріщина в скелі. Я кинув туди факел, він загудів у повітрі й покотився по скелі, сиплючи іскрами, але не згас.
Я кинув спис услід за ним і стрибнув, особливо не роздумуючи, над десятками кам'яних шипів, що стирчали зі скелі, знаючи, що якщо хоч на мить завагаюся, ніколи цього не зроблю.
Я впав на валун, послизнувся і перекотився по ньому, а змій блискавичним рухом звився в мій бік і підніс тіло.
«Нарешті... — засичав він. — Ти не можеш вічно тікати, Пасіонаріє».
Слизький язик завтовшки з мою долоню знову висунувся з пащі, а потім розділився навпіл, показуючи жовтувате жало, схоже на лезо кинджала. Голова відкинулася назад на вигнутій шиї, а я намацав свій спис, знаючи, що не встигну виставити його вперед.
І в цей момент мене оглушив звук сопілки. Потужний у цій печері, ніби грав велетень, що випльовував роздираючі звуки колискової для Скорботної Пані. Змій звився на місці й кинувся в той бік, звідки долинала музика. Бенкей, усе ще граючи, стрибнув у тріщину в скелі, з якої ми прийшли. Голова чудовиська встромилася в отвір коридору, навколо посипалися шматки скелі, але музика все ще звучала. Сліпий змій відповз назад і знову вдарив, і щоразу відколювалися уламки, і голова глибше врізалася в отвір, поки не проникла в нього й не почала просуватися коридором, звідки досі долинали звуки сопілки Бенкея.
Голова й частина тіла проштовхувалися вглиб коридору, але решта досі лежала в слизьких клубках на дні печери, рухаючись і звиваючись. Я зробив єдине, що міг — підняв спис і вдарив у випуклий бік, що ковзав поруч зі мною, як борт човна. Рух тіла мало не вирвав спис із моєї руки, але лезо розпорювало товсту шкіру і звинне, як щупальце кальмара, тіло. Я чув жахливий рик із глибини коридору, але чудовисько не могло розвернутися в тісноті, тільки рухалося вперед, розриваючи себе навпіл об мій спис. Я все ще чув звук сопілки з глибини, а потім крик Бенкея: «Повернися за мною, тохімоне!» — зовсім чітко, ніби він був просто за стіною, а його голос ще довго вібрував під стелею.
Тіло змія просувалося в тріщину все швидше, бризкаючи кров'ю з рани, що тяглася за лезом, аж до звуженого кінця, який вже не зник в коридорі, а безвладно звисав, стирчачи на добрі вісім ліктів, і не рухався. І коли я заходив у наступний коридор, мені здалося, що я весь час чую прокляту колискову:
Я брів крізь звивисті коридори й знову чув шепіт, але відповідав йому прокльонами. Орієнтувався на подмух повітря й тріпотіння полум'я мого факела, і через якийсь час знову натрапив на печеру, де стояла чорна вода, а за стіною плюскотів струмок. Мені здавалося, що це означає, що він мусить виходити на поверхню, хоча це була неправда, бо струмки можуть текти глибоко під землею і їм не обов'язково поспішати до світу під зірками й небом.
Я вибирав дорогу, з якої тягнуло холодним повітрям, і просувався вперед.
Це тривало дуже довго. Коли йдеш у невідомість, у темряві, а що гірше, під землею, все триває дуже довго.
Потім, однак, я потрапив у печеру, з якої не бачив жодного виходу, зате знову почув шипляче шепотіння, але інше, ніж голос сліпого змія. Щось біле рухалося в щілинах скелі, вислизало звідти, де падало світло факела, і ховалося в тіні. Проте я весь час чув у голові звук сопілки, на якій грав мій останній товариш, і мене переповнював гнів. Я склав спис навпіл та одним рухом сховав його вздовж дорожнього кошика, а потім дістав ніж вивідника й переклав у ліву руку факел. У печері було надто мало місця, щоб користуватися списом.