реклама
Бургер менюБургер меню

Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 61)

18
Me olvidarás Me olvidarás Junto a la estación hoy lloraré igual que un nino Porque te vas Porque te vas Porque te vas

Він замовк і дивився на нас дивними горіховими очима тварини.

— Це ще не вся молитва, але ви повинні знати її так добре, щоб заспівати навіть уві сні. Вам буде важко, тому що ми вчимося цього з дитинства.

— Ким є ця Скорботна Пані? — нарешті запитав я, щоби хоч щось сказати. Я зовсім не розраховував, що він зможе відповісти щось розумне.

— Ми про це не питаємо. Це одна з нових богів і богинь, які прийшли, щоб звільнити нас від насильства й відвернути від шляху зла. Це Дитина Зірок, богиня, що плаче над світом. Вона вчить нас, як повернутися до чистих істот, таких як тварини. Без жадібності й насильства. Вона мріє про спокій і оточує нас турботою. Вона годує, одягає і тулить до лона. Нічого більше не потрібно знати, — і знову скрипучий клекіт.

— Це вона дає вам тіла тварин?

— Допомагає нам повернутися до чистих істот лісу і лугів. Дає нам справжні тіла так само, як дає справжні імена. Коли ви відвідаєте Вежу Скорботного Сну, то станете перед дзеркалом і самі зрозумієте. Світ поза долиною перетворив вас на монстрів. На мертвих істот із заліза й каменю, а розлиті по світу урочища змінили також ваші очі, тому ви не бачите, що з вами сталося. Там, перед дзеркалом, ви побачите правду. Ходімо, знайдемо вам якийсь дім.

Ми вийшли з його халупи під квітучі фруктові дерева і грядки, між жалюгідні хатини, що стояли навколо, і меланхолійних істот, які були людьми, але не зовсім.

— Та, з краю, — сказав Ґільєрмо, вказуючи флейтою. — Це хатина Хуліо. Бідолаха вже її не потребує. Дах трохи просів, його потрібно підняти й покрити соломою, та поза цим вона ще досить добра, треба лише додати глини в стіни. Яма — там, на березі струмка, а очерет росте за тими скелями на березі болота. Щойно влаштуєтесь, приходьте на те поле, потрібно переносити бур'яни й садити їх подалі від полів. Так. Їх не треба знищувати, насильство — це погано.

Туман трохи піднявся й почало просвічувати бліде сонце, завдяки чому можна було бачити щось далі, ніж на пару кроків, і ми змогли роззирнутися. Одночасно глянули вздовж долини й обидва вражено завмерли. Над лісом височіла фортеця. Висока, з кількома гострими вежами, що стриміли до небес. Вона не була якоюсь величезною, але нависала над долиною; ба більше, її побудувала не рука людини.

Фортеця була величезним деревом, а радше — багатьма деревами, сплетеними вузлуватими стовбурами, які зрослися й закрутилися разом, утворюючи вежі, сходи й донжони. Внизу все покривало безліч ліан, а далі підносилися лише переплетені стовбури й вигнуті на всі боки гілки з листям.

— Це Вежа Скорботного Сну. Наша Пані спить там усередині. Ви підете до неї, щоб стати перед дзеркалом і вступити в її сон, аби вона могла вимарити для вас нові тіла й оточити турботою. Але ще не зараз.

— Це дерево, — пробелькотів Бенкей.

— Так. Коли урочища тріснули й примари залили світ за горами, коли настала війна богів, там було селище. В ньому жили люди, які знали лише насильство, вогонь і залізо. Селище, де зустрілися Жінка з Вогню і Чоловік із Мороку. Де точилася битва й лилася кров. І там росло священне дерево, під коріння якого заповзла Наша Скорботна Пані, вражена насильством, кров'ю і гнівом. Там вона заснула від жаху й почала кричати в цьому сні від кривди долини, а дерево пробудилося від її крику й оточило її, утворивши вежу. Так це було.

— А коли це сталося? — запитав я.

— Давно... Я не пам'ятаю того, що було раніше... Погано пам'ятаю. Минули роки, так. Може, два, а може — двадцять. Хто знає? Час у тумані пливе дивно — хто за ним встигне?

Нарешті він пішов, а ми залишилися самі в зруйнованій хатині з просівшим дахом, з плетеними стінами, набитими висохлою і потрісканою глиною.

Бенкей роззирнувся і смикнув за одну з жердин, що зміцнювали крокви.

— Цим хатинам не більше двох-трьох років, — заявив він. — Немає нових і немає старіших. Ніхто тут нічого не ремонтував, а такі жалюгідні хатини розсипалися б після третьої справжньої зими.

— Полагодьмо дах, — сказав я. Він глянув на мене зі здивуванням.

— Ми ж тут не житимемо, а цієї ночі не повинно бути дощу. Навіть ночувати тут не хочеться. Адже це урочище, повне божевільних, які в ньому мешкають.

— Однак у лісі, повному скажених роіго, ми не виживемо. Ми також маємо спіймати коней, — відповів я. — І вивчити цю прокляту пісню. Без цього ми не зможемо прорватися крізь долину. Привиди знову нас оточать. Ми можемо їх відлякати, лише співаючи.

Тож ми полагодили дах і стіни, але не надто старалися. Сама думка про те, що нам доведеться залишатися тут довше одного чи двох днів, викликала в нас обох огиду. Однак нам потрібно було щось їсти, навіть якщо це мали бути зогнилі та здерев'янілі бульби, тому ми пішли працювати на поле, яке нам вказав Ґільєрмо.

Хтось із вовчою шерстю на спині й шиї вказав нам кошики з землею, в які ми мали обережно переносити вирвані роздвоєною палицею бур'яни, а потім акуратно висипати їх на лузі неподалік, проте інші уникали нас і явно боялися навіть дивитися в наш бік. Надвечір хтось без слова залишив нам зламаний кошик, в якому лежала жменя зморшкуватих і покручених овочів та жменя висохлих зерен пасолі.

Ми повернулися до своєї жалюгідної халупи, щоб зварити водянистий суп, що пахнув пліснявою й землею.

З настанням сутінок усі жителі долини поспішно почали ховатися у своїх хатинах, ми чули, як вони замикають двері й підпирають їх ізсередини, як зі скрипом зачиняють віконниці. Усередині де-не-де ледь світилися каганці.

Ми поїли супу й сиділи у напівтемряві, ощадливо підкидаючи дров у вогонь. Ззовні настала ніч, а з нею знову з'явилися шепотіння й шелестіння, щось дряпало плетені стіни й видлубувало засохлу глину з-поміж шарів плетеного пруття.

Бенкей намагався грати почуту мелодію, але вона була такою дивною й чужою, що він одразу збився, і туди вкралися знайомі ноти зі степів саураґарської провінції.

Він гидко вилаявся і глянув на свою сопілку.

— Це не ті звуки, — заявив він. — Мені потрібно зробити іншу флейту, яка буде правильно налаштована. Інакше я не знаю, чи ми зможемо відлякати цих надаку.

— Сумніваюся, що це надаку, — відповів я. — Вони так не поводяться. Не сидять постійно серед людей і не замикають їх у долинах. Їм не дозволено. Вони приходять і йдуть, іноді спонукають своїх прихильників до чогось. Вони радше гравці, що сидять над дошкою, а не пішаки. Це духи-стихії, а не живі істоти, які сплять або плачуть. Думаю, що ця Скорботна Пані — це Дієвиця. Справжня, жива Дієвиця, яка збожеволіла від сили урочища.

Тієї першої ночі в Долині Нашої Скорботної Пані мене мучили кошмари — так само, як і кожної наступної.

А потім настали порожні, сірі дні, коли ми працювали в полі, намагалися знайти наших коней або вчилися пісні під наглядом Ґільєрмо. Я не знаю, скільки це тривало. Життя там було як у сні або як у гарячці.

Я пам'ятаю окремі речі, які робив, але не знаю, яка була раніше, а яка пізніше. Я плів якийсь кошик, носив глину. Снував між хатинами й мені здавалося, що мешканці долини виглядають цілком нормально. Пам'ятаю, як вбивав собі в голову дивні слова сумної пісні. Мені здається, що я сидів на похилому схилі гірської луки, пильнуючи, щоб ніхто мене не помітив, бо сумні погляди поза долину могли занепокоїти Пані, а навколо мене сходило й заходило сонце, на небі хмари пливли так швидко, як клапті піни на водах струмка. Я також пам'ятаю туман. Побачивши нас, люди шипіли «монстри» й ховалися по домівках. Пам'ятаю, що я почувався як хворий, а на додачу весь час був пригніченим і вічно втомленим. Діти кидали в нас камінням і паличками, а ми виявляли до них більше турботи.

Пам'ятаю маленьких дівчаток у брудних білих сукнях, з вінками квітів у волоссі, які тихим хором співали пісню й заспокоювали сон Пані. Іноді вночі ми чули тупіт і хрипке іржання коней, брязкіт заліза і крики. Ми знали, що не можна відчиняти дверей, і що іноді вранці хтось зникав. Пам'ятаю багато змішаних речей. Не знаю тільки, як довго це тривало.

Настав день, коли ми заспівали й заграли пісню для Скорботної Пані без жодної помилки, від «Ой єн мі вентана брій ель соль» до останнього «порке те вас», і, хоча Бенкей мало не зламав пальці на отворах сопілки, а я мало не вивихнув щелепи й не проковтнув язика, це прозвучало як треба.

Тоді ми глянули один на одного і сказали собі: «завтра». Ми вийшли на світанку, ледве над горами посіріло небо.

Ми рушили на північ. Обійшли здалеку дерево, що утворило вежу, де спала Скорботна Пані, та йшли далі, пробираючись через ліс і підіймаючись на пагорби. Коли ми починали чути навколо шепоти й шелестіння серед листя, ми обидва починали співати. Так, як треба: тихо й мелодійно, приглушеними голосами. Потім Бенкей грав, я співав, шурхотіння затихало, а ми могли йти далі.

Ми йшли дуже довго звивистою стежкою через густий ліс, не бачачи ані сонця, ані неба.

Увесь час на північ.

Я знаю це. Я дістав із наплічника Бруса «око півночі» й тримав його на долоні. Ми йшли на північ.

А по обіді вийшли з лісу й не побачили гірського схилу чи якихось перевалів.

Взагалі не побачили гір.

Тільки Долину Нашої Скорботної Пані з того боку, з якого ми побачили її першого дня, коли Ґільєрмо вивів нас із лісу.