Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 50)

— Ми повинні звільнити Кальґарда, — сказав я, піднімаючи вивідника за руку.

— Мої відмички... залишилися всередині... я не встиг.

— Щось придумаємо, — крикнув я. — Нам більше не потрібно бути тихо.

Я простягнув Бенкею ціпок шпигуна. Він схопився за кінець, повернув і витягнув меча. Я відблокував лезо списа, і ми вирушили до самотньої й спокійної вежі, що стояла на іншому боці садиби, просто біля гірського схилу, занадто крутого, щоб хтось намагався звідти атакувати.

Домочадці впоралися з пожежею, і закіптюжене обійстя без частини даху шипіло й випускало клуби пари та диму. Посеред подвір'я все ще горіли залишки снаряда, а також купи хмизу, зірваного з даху, і дошки, які не вдалося загасити. Ми пробігли збоку, і в метушні ніхто не звернув на нас уваги. Смільдрун була вбрана лише в подерту й вимазану сажею сорочку, а також мала на собі криво одягнений панцир та шолом на голові. Хтось кинув їй меча разом із поясом, який вона схопила однією рукою.

Ми відчинили хвіртку до завулка й зачинили за собою на засув.

Озирнувшись, я побачив, як щось із величезним гуркотом вдаряє у ворота, і з нашого боку раптом виріс товстий, як дишель, спис із чотиригранним наконечником. Почувся скрегіт ланцюгів, спис затріщав і раптом відковзнув углиб дверей, чотири леза, схожі на якорі, вп'ялися у балки й розійшлися, як пелюстки квітки, а потім ворота з жахливим скрипом вигнулися та вилетіли з потужним гуркотом і тріском розбитого дерева. Я побачив, як вони від'їжджають у темряву, волочені запрягом із восьми великих коней, а потім почув дикий хор криків, і у ворота ринули люди, але я бачив лише рівну стіну щитів й куполи шоломів, що виблискували над нею.

— Що вони кричать? — запитав Бенкей.

— Ім'я того юнака, що повісився, — пояснив я. — Вони кричать: «Гарульф! Гарульф!»

Ми кинулися далі. Два пси, що вискочили на нас, були вбиті відразу, ми майже не зупинялися. Одному з них Бенкей перерубав шию, а я лише наставив спис під другого, який настромився на нього власною вагою.

В одну мить я відчув, як добре знову мати зброю. Знову став людиною, яку не так легко до чогось змусити. Ще не вийшов за палісад дому Рососяйної, а вже відчув себе вільним.

На головному подвір'ї домочадці зіштовхнулися з нападниками з такою силою, що почувся оглушливий гуркіт зіткнення щитів, деякі люди з перших рядів попадали на землю, хтось перекинувся в повітрі, вибухнув пекельний крик. У мерехтливому світлі палаючих подекуди балок металися чорні силуети.

— Бенкею, двері до вежі! — закричав я у відчаї. Але він уже стояв навколішках перед замкненими воротами, як сліпець, обмацуючи замок і завіси.

— Нігтями я цього не відкрию, — гаркнув він. — Простеж, аби мені ніхто не заважав.

Він кинувся через подвір'я і почав шарпати двері якоїсь шопи, всунув лезо ножа шпигуна в щілину біля дверей, потім навалився на них плечем, штовхнув і відчинив. Зник усередині, і я чув, як він перевертає різні предмети. Сам я стояв із мечем у руці та списом, притуленим до ближньої стіни, зіщулившись у тіні й спостерігаючи за подвір'ям. Домочадці на якусь мить затримали натиск нападників і змогли збитися в тісний гурт, виставивши перед собою стіну щитів, я чув, як метал гримить об метал, як лунає гуркіт ударів тих, хто знайшов місце, щоб замахнутися в натовпі, що напирав. Бачив спини тих, хто стояв позаду, як вони впираються всім тілом, а підошви їхніх чобіт ковзають по бруку. Моторошний бойовий крик стих, чути було лише гуркіт ударів і зрідка поодинокі крики поранених.

Бенкей повернувся з шопи, несучи оберемок якогось залізяччя, якісь цвяхи, обруч від бочки та, здається, зламаний серп, після чого звалив усе це під дверима й опустився на коліна перед замком.

Від юрби у вирі битви почали відриватися окремі фігури та мчати в наш бік або розбігатися між будівлями.

Я побачив, як завулком мчить Смільді, якого я ніколи не любив, бородатий, великий грубіян, який не пропускав нагоди врізати мені ногою, тепер переляканий як дитина. Розмахуючи мечем, він мчав просто на наше подвір'я, стогнучи від страху і бризкаючи кров'ю, що юшила з розрубаного плеча. Шматок щелепи разом із зубами звисав на шматку шкіри, чвиркаючи струменями крові. Я подумав, що цього я з великим задоволенням уб'ю, аж раптом він розкинув руки й упав на пів кроку з таким розгоном, що проїхав по бруківці. З його спини стирчала коротка сокира з широким лезом.

Із галасу долинув гучний, мов сурма, крик Смільдрун: «До вежі! Всі до вежі!», зібраний у центрі натовп почав рідшати й випльовувати поодиноких людей, що бігли в наш бік.

Я тінню підскочив до лежачого Смільді, наступив йому на спину й вирвав сокиру, а потім кинувся назад під вежу, чуючи за собою тупіт багатьох ніг і знову хрипке скандування Людей-Грифонів, які кликали свого мертвого товариша.

— Всі біжать сюди, — закричав я до Бенкея. — Поспішай!

— Затримай їх чимось, тохімоне, — прохрипів він крізь зуби. Із замкової щілини стирчало кілька цвяхів, вставлений одним кінцем розігнутий обруч від малої бочки, а Бенкей сидів боком, ніби прислухаючись до чогось у замку, й обережно рухав наїжаченими шматками заліза.

— Мені потрібен час, — сказав він, сидячи із заплющеними очима.

— Немає часу! — вигукнув я у відчаї. — Я здобув сокиру! Вирубаймо їх!

— Залиш собі ту сокиру, — люб'язно порадив він, потім кілька разів постукав держаком ножа по цвяху й обережно поворушив обручем. Домочадці вбігли на подвір'я під вежею.

— Бенкею!..

У замку щось клацнуло, двері заскрипіли й прочинилися.

Ми обидва вскочили всередину й зачинили двері в цілковитій темряві.

Наосліп їх обмацавши, я зрозумів, що тут немає засува, але залишилися гаки. Можливо, засув лежав десь поруч, але в темряві я не міг його знайти. На подвір'ї під вежею вибухнув шалений галас, хтось бив у двері, не знаючи, що вони вже відчинені, було чути тупіт, крики, скрегіт і свист заліза.

— Прикривайте мене! Відчиню! — кричала Смільдрун. — Охороняйте Сміґральда! З'їм вас живцем, якщо з його голови впаде хоча б волосина!

Знову тупіт, крики, свист сталі. Глухий звук тіла, що падає, булькотливе харчання. А потім — дзенькіт і скрип ключа в замку. І прокляття, тому що відчинений замок не можна ще більше відчинити.

Я схопився за сокиру і намацав гаки на дверях та на одвірку, намагаючись увіпхнути туди держак, коли двері раптом відчинилися, і я опинився віч-на-віч зі Смільдрун. Смільдрун без шолома, червона, блискуча від крапель крові на обличчі, з дикими вибалушеними очима й вишкіреними зубами, як в Аззіни, Пані Жнив. Не роздумуючи, я схопив її за волосся і потягнув до себе, підбивши ногу копняком. Вона впала на мене своїм великим, важким тілом, ми повалилися назад, Бенкей кинувся до дверей і потягнув їх на себе, а потім зі скрипом вставив сокиру в гаки, повністю їх блокуючи. Ззовні почулися розпачливі крики та гуркіт, хтось бив у двері, хтось стрибав на них, але вони відчинялися назовні, й це не могло допомогти.

А я відчайдушно боровся на землі в цілковитій темряві, придушений тілом Смільдрун, яка впихала мені передпліччя в горло, намагаючись вирвати другу руку, товсту й слизьку, як величезна змія. Мені не вистачало повітря. Я перевернувся і вдарив Смільдрун коліном в ребра з усієї сили, потім зумів намацати її руку і вивернув її назовні в зап'ясті, відчуваючи, що вона все ще стискає великий ключ від вежі. Мені вдалося перекинути її вивернуту руку над головою і вислизнути з-під її тіла. Вона мала впасти обличчям донизу, коли я виламував їй плече, тягнучи руку вгору, але натомість сперлася другою рукою об підлогу і, хрипко скавучачи, почала згинати вивернуту руку в лікті. Я не міг її втримати, хоча тягнув обома руками, бо вона була сильною, як ведмідь. Я копнув її в голову й вирвав ключ із пальців, потім відскочив від неї, намацав у темряві замок, вставив ключ і прокрутив. А потім вирвав його із замкової щілини.

Дракониця вже стояла на ногах. У заграві пожежі, що проникала крізь вузькі вікна нагорі, я почав щось бачити в темряві — чорні силуети, які маячили в сутінках, — тож зауважив, як Бенкей кинувся на Смільдрун і вдарив її ножем, вона завила від люті й схопила його за горло, він ударив іще раз, вона підняла його однією рукою і кинула об стіну. Я почув гуркіт, з яким він упав на підлогу, ламаючи щось дерев'яне.

Я прослизнув уздовж стіни до сходів, чув, як вона важко дихає, стоячи посеред кімнати з розкинутими руками, намагаючись намацати щось у темряві. Вона стояла на моєму шляху.

Я повернувся до дверей, схопив сокиру, що лежала на гаках, і зняв її. Вона почула скрегіт заліза й кинулася до дверей, а я спробував прослизнути до сходів. Росососяйна схопила мене за ногу, я впав на сходи, зачепивши сокирою об поручні, люто відштовхнувся ногами й кинувся вгору навкарачки. Вона знала, що ключ у мене, а я хотів відволікти її від Бенкея, тож, підвівшись на ноги, побіг нагору, аж поки не зупинився на вершині вежі — круглій кам'яній платформі, накритій дахом на товстих стовпах.

Чув, як вона тупотить, переслідуючи мене, і не знав, що робити далі. У мене були сокира і ключ. Це все.

З вершини вежі я бачив, як домочадці збилися навколо дверей, і скоцюрбленого біля них Сміґральда, якого двоє воїнів захищали своїми щитами, відчайдушно чинячи опір, усюди лежали покручені тіла, розкидана зброя й порубані щити. Під частоколом наша халупа і стайня з гуркотом палали, кидаючи руду заграву на всю околицю.