Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 49)

— Скоро настане час, коли певної ночі ти побачиш двері цієї вежі відчиненими, — сказав я Кальґарду. — Краще приготуйся до цього моменту. Я повідомлю тобі, перш ніж це станеться. Вже кілька тижнів ти не отримуєш отруєної їжі й знову вмієш ходити. Це буде ніч, коли ти повинен будеш довести, що стирсман залишається стирсманом, навіть коли він слабкий і хворий.

— Як... — ошелешено запитав він, насупивши брови. — Тільки Смільдрун має ключ...

— Це неважливо, — різко перебив я. — Двері будуть відчинені. Ти повинен будеш вийти та взяти дім Рососяйної у своє володіння. Це все. Я віддаю тобі свободу і твою власну долю, яку в тебе забрали. Взамін хочу того ж самого. Ми з моїм другом підемо звідси. Нас не буде, коли ти ввійдеш до своєї великої зали, щоб стати перед домочадцями. Присягнися, що ніхто не буде нас переслідувати, ані з дворища, ані з сіл у низькій долині, ніхто з твоїх близьких і ніхто з твоїх людей. Навіть тоді, якщо нам доведеться щось знищити, підпалити або когось убити. Присягни на свого надаку, якого ви називаєте Гіндом, і який охоче слухає, коли чоловіки беруть його за свідка своїх слів. Ти не будеш нас переслідувати та відмовишся від помсти за тих, хто стане на нашому шляху.

— Присягаю, — почав він, підводячись із землі, на якій сидів, але я махнув рукою.

— Не так, — сказав я. — Приклич його, як належить. Візьми медовий напій, який я вкрав. Там не більше ніж два ковтки, але лише стільки було на дні глека. Вилий трохи на долоню і приклади до землі. Другий ковток випий і підніми кулак, промовляючи ім'я Гінда, а потім скажи йому, що обіцяв і за що поручився честю. Тільки тоді я визнаю, що, йдучи, можу відчинити твою вежу.

І Кальґард присягнув переді мною, піднімаючи кулак і прикликаючи свого бога за свідка. Я не знав, чи цього буде достатньо, але ці люди шанують своїх надаку, а він говорив щиро як ніхто, і від того часу в його згаслих очах з'явилася надія.

Обидва місяці зустрілися і злилися в один, а потім і він почав зникати, як шматок сиру, до якого дісталися миші.

За тиждень до новолуння Смільдрун знову покликала мене, щоб побешкетувати на хутрах у своїй спальні, і я почувався дивно, дивлячись на її огрядне тіло. Вона все ще викликала в мене відразу, хоча я вже звик до неї та менше страждав, ніж спочатку, коли наступного дня не міг навіть дивитися в бік Росососяйної без огиди до самого себе. Однак тепер я знав, що наступного разу, коли побачу її голою, вона лежатиме в цих хутрах зі зламаним горлом або скрученим карком, і я відчував щось на кшталт жалю, особливо зважаючи на те, що, ніби передчуваючи, що станеться, вона раптом почала ставитися до мене з чимось на зразок ніжності — принаймні на свій лад.

Проте все пішло зовсім не так, як ми запланували.

У долині над струмком знову з'явилися вози купців. Важчі та міцніші, ніж зазвичай, але й купці виглядали заклопотаними та, мабуть, дуже поспішали. На продаж вони виставили лише кілька дрібниць на одному возі, з інших не зняли навіть промасленого полотна, а охоронці здавалися більш недовірливими та краще озброєними, ніж зазвичай. Вони постійно мали при собі зброю й не знімали своїх важких шоломів із захистом для шиї й носа.

Домочадці також поставилися до них насторожено: очевидно, це не був час, коли мандрували купецькі вози. До крамниці пішло лише кілька жінок із дворища під охороною своїх чоловіків та кільканадцять селян із сіл Смільдрун. Вона сама залишилася за палісадом обійстя.

Мандрівники зізналися, що вони поспішають і що залишаться в долині на дві ночі, а потім поїдуть далі.

У дворищі посилили охорону, а після заходу сонця випустили собак на зовнішні подвір'я. Нам наказали зігнати всіх коней із загону в додаткову стайню за палісадом, тим часом до новомісяччя залишилося лише три дні. Це нас непокоїло, бо наші плани виглядали дедалі гірше.

А на другий день, коли вже стемніло, ми побачили дивне сяйво на небі за нижнім перевалом. Собаки вили й гарчали, кидаючись під частоколом, і здавалося, що щось висить у повітрі. Домочадці довго стояли перед обійстям або виходили на помости нагорі частоколу, але крім дивного світла на півночі мало що можна було побачити. Деякі стверджували, що чують якийсь шум, але зрештою піднявся вітер, і почався дощ, заглушаючи всі звуки. У таборі купців жевріло лише невелике багаття, яке потім згасло, залите дощем, і запанувала цілковита тиша.

Врешті домочадці порозходилися по своїх хатах і кімнатах, і тільки собаки вили, як навіжені, а дощ шумів, омиваючи дахи.

— Ще два дні, — сказав Бенкей. — Спочатку підеш до Смільдрун і вб'єш її, коли настане година сови.

— Засув на дверях нашої халупи вже буде розхитаний, — підхопив я. — Тим часом ти підготуєш наші кошики та інші речі. Із ціпка шпигуна візьмеш мій меч. Підеш до стайні й підготуєш двох верхових коней і двох на зміну. На копита надягнеш накладки з ганчірок. Потім підеш до вежі та відкриєш замки тими своїми цвяхами. Вб'єш кожного, хто стане на твоєму шляху, а трупи сховаєш.

— У цей час ти візьмеш зі спальні та комори зброю і срібло, якщо знайдеш. Вийдеш із двору, як зазвичай, і покладеш на наші сінники в'язанки хмизу й кори, а на них — свічки. Потім зайдеш до приміщення для рабів і тихо відкриєш комору, де спить Удулай, після чого вб'єш його, а тіло принесеш до нашої халупи. Візьмеш обидва кошики й ціпок шпигуна та прокрадешся до воріт. Якщо зустрінеш собак, осліпиш їх лютоболотцем, а потім уб'єш списом з ціпка шпигуна. Вони не скавучатимуть, бо лютоболотець позбавить їх дихання.

— Ти ж приведеш коней і залишиш їх під частоколом, під прикриттям сироварні. У цей час Кальґард дошкутильгає до дворища та зайде всередину, а потім піде до великої зали. Якщо там усе ще бенкетуватимуть, тим краще. Якщо ж ні, він поставить їх на ноги, вдаривши у гонг. Вибухне великий галас. Вартовий на воротах почне цікавитися тим, що відбувається у дворищі. У цей час я підбіжу сходами, кличучи вартового по імені й кричачи, що Смільдрун за ним послала, бо сталося щось жахливе. А потім уб'ю його ножем із ціпка шпигуна.

— Я в цей час відкрию замок і зніму засув із воріт. Відчиню їх і виведу коней. Ти побіжиш за мною, і ми знову закриємо ворота, а потім увіб'ємо під них клини, які вже чекають під камінням. У цей час наша халупа і стайня вже горітимуть.

— А ми поїдемо.

— Вільні.

— Вільні. Мосукандо!

Ми потиснули один одному зап'ястя.

І в цей момент ми почули гуркіт. Важкий дерев'яний звук, ніби потужний таран ударив у ворота. Халупа була замкнена, тому я скочив на мій дорожній кошик, підтягнувся до димоходу й визирнув.

Визирнув — і побачив величезну кулю вогню. Побачив, як вона з протяжним гуркотом перетинає небо над воротами, а потім падає на середину головного подвір'я, розлітаючись на шматки й викидаючи вгору величезний стовп полум'я, схожий на гриб. Полум'я розлилося навколо, запалюючи дах стодоли та стіни сусідніх будівель, гудучи стіною жару на подвір'ї.

— Хтось вистрілив з онаґера по двору! — закричав я до Бенкея. — Це запалювальний снаряд! Двір і комора у вогні!

Бенкей вилаявся і з усієї сили вдарив по дверях. Вони затряслися, але залізний засув тримав міцно.

Ми мали його розхитати лише напередодні втечі.

Краплі запалювальної рідини падали скрізь навколо, я бачив, як на подвір'ї та стінах тліють синюваті вогники. Було чути ревіння полум'я й перші крики людей, з даху нашої хатинки почав сочитися їдкий, густий, як молоко, дим.

— Ми тут згоримо! — закричав Бенкей.

— Разом! — вигукнув я. Палаючий шматок колоди впав із даху, я розтоптав його, захлинаючись від диму. Ми стали поруч та одночасно вдарили по дверях.

— Ще раз! — закричав Бенкей. Двері затріщали, але залишалися замкненими. Ми натиснули знову, і тоді вони з гуркотом відчинилися. На диво, засув досі тримав, але ми вирвали зі стіни гаки, на яких трималися петлі. Я вискочив назовні, закашлявшись, у той час як Бенкей накинув куртку на голову і повернувся до халупи, під дах, що палав, стріляючи шматками залитої вогнем стріхи. За мить він викинув звідти мій дорожній кошик, наші ножі, а я встиг витягти палаючий і закіптюжений ціпок шпигуна лише тому, що в цей момент горіла солома з іншого боку даху.

Бенкей упав усередині, тому я заскочив до халупи, як у піч для випікання хліба, почув тріск, з яким загорілося моє волосся, схопив вивідника під пахви й витягнув на подвір'я. Хтось пробігав у світлі полум'я й клубах диму, жахливо кричачи. Усі тварини почали ревіти страшними голосами, і разом із гулом полум'я це був найжахливіший звук, який я чув у житті. Я знайшов під стайнею дерев'яне відро і хлюпнув водою на голову Бенкею, а потім ударив його кулаком у груди та кілька разів натиснув на них.

На поміст над воротами з пронизливим свистом посипався дощ стріл, вартовий заверещав, перекинувся через огорожу й гепнувся на брук подвір'я, як великий наповнений буклак.

На головному подвір'ї металися чорні силуети, хлюпаючи відрами води на стіни й дах дворища, і скидали солому гаками на жердинах.

Бенкей захрипів і з моєю допомогою припіднявся, а потім зблював.

— Уже... — важко видихнув він. — Матінко, мої коні!

— Стайня далеко, — заспокоїв я його. — Їм нічого не загрожує. Ми повинні тікати.

— Ми не зможемо... якщо хтось штурмує ворота. Нас уб'ють...