Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 51)

Люди-Грифони атакували домочадців групами під прикриттям щитів, але решта вже неспішно блукали подвір'ям, пили воду з цебер або сідали, щоб трохи відпочити, а потім змінити тих, хто все ще рубався з домочадцями під вежею, хтось гнався за верескливими жінками, хтось викидав через вікна дворища срібний посуд, який дзвенів на камінні.

Група купців, мабуть, була лише авангардом; можливо, саме вони привезли сюди складені машини, але нападників було набагато більше.

Смільдрун випірнула з отвору в підлозі з мечем у руці, і в її погляді відбилося заціпеніння.

— Щурку! Це ти?! — підняла брови й подивилася на мене з сокирою і ключем у другій руці. — Не бійся, малий. Просто віддай мені ключ, — сказала вона найлагідніше, як могла, простягаючи руку. — Ми впустимо наших усередину. Давай... Я нічого тобі не зроблю!..

У її голосі зазвучали лють і відчай.

— Ти ж звідси не втечеш. Ти на вежі. Ну ж бо, віддай мені ключ.

— Візьми його сама, прекрасна Смільдрун, — процідив я крізь зуби та показав їй ключ, а потім сунув його за пазуху куртки й схопив сокиру іншою рукою під навершям.

Вона похитала головою та рішуче рушила на мене, навіть не піднімаючи меча. А потім ударила недбало і дуже швидко.

Я заблокував один удар руків'ям сокири, від другого ухилився, вдарив плазом, на волосину не сягаючи її обличчя, і відскочив на інший бік вежі.

Знизу залунали крики.

Одні кричали: «Віддайте нам прокляту Смільдрун, і ми вас залишимо!», а інші: «Впусти нас, Смільдрун!» Спис пролетів просто над балюстрадою вежі й зник з іншого боку, кілька стріл просвистіли поруч, дві вп'ялися в балки даху.

Смільдрун безпорадно роззирнулася, а потім раптом стрибнула в отвір і з гуркотом збігла сходами.

— Виходь, кривава Смільдрун! Спробуй стати до битви з кимось, хто не скутий! — кричав хтось унизу. Інший знову скандував ім'я нещасного Гарульфа.

Домочадці скористалися моментом перепочинку і збилися в прикриту дахом зі щитів групу, як колонія морських рачків, виставивши назовні лише вістря списів.

За мить Рососяйна знову з'явилася на вершині вежі, волочучи перед собою закривавленого безвладного Бенкея. Він ворухнувся і слабо застогнав. Вона труснула ним, як мисливський пес впійманою здобиччю, а потім перевернула набік і притиснула лезо меча до його живота.

— Ти нікуди звідси не підеш, — сказала вона. — Але він піде. Просто вниз. Віддай мені ключ, або я розпорю йому живіт. Віддай мені ключ, і я дозволю тобі стрибнути. Зроби це, віддай мені ключ, щурку. Адже там унизу Сміґральд. Він там внизу. Ну, давай! — раптом закричала вона з люттю. — Або дивись, як я його патратиму!

— Добре! — закричав я у відчаї, бо справді не знав, що робити далі. — Пусти його, і я кину тобі ключ!

— Кинь ключ, і я його відпущу!

Я витягнув ключ із-за пазухи й виставив за балюстраду вежі.

— Відпусти його, бо кину.

Смільдрун вилаялася, а потім різко штовхнула Бенкея в мій бік. Той безвладно впав на підлогу біля її ніг.

Вона підняла меча, тому я кинув ключ їй під ноги. Вона підняла його, випросталася і затиснула руку на кованому залізі. А потім знову замахнулася мечем.

— Чому, щурку... — сказала вона із сумом у голосі. — Чому? Як ти міг... Я любила тебе. І точно випустила б.

Я міцніше стиснув сокиру.

— Я не щурик, — сказав я. — Я Стовп, син Списника, кайтохімон клану Журавля. А ти не відпускаєш нічого, на що хоч раз покладеш руку, солодка Смільдрун.

Вона раптом вищирилася в дикій посмішці.

— Смільдрун бере те, що хоче, — сказала вона. — І так буде завжди.

Раптом пролунав свист, і збоку її шиї виросло лезо меча з ціпка шпигуна. Рососяйна витріщила очі й моторошно захрипіла. Лезо ворухнулося та зникло, а з розрубаної шиї бризнула кров.

— Це я, — сказав Кальґард, що Крокує З Вогнем, тримаючи закривавленого меча. — Я повернувся додому. До свого дому.

Смільдрун обернулася до нього, все ще стікаючи кров'ю. З її широко розплющених, сповнених болю очей покотилися сльози. Кальґард із зусиллям підняв меча та знову вдарив.

Йому знадобилося аж три удари, щоб відокремити голову від тіла Смільдрун, що досі здригалося. Потім він підняв її за волосся і підійшов до балюстради.

— Смільдрун Рососяйна мертва! — хрипко закричав він. — Я Кальґард, що Крокує З Вогнем, стирсман цих людей! Припиніть битися! Що б вам не зробила моя дружина, це вже закінчилося. Це кінець правління Смільдрун!

Голова моєї небажаної коханки, моєї пані, моєї мучительки й моєї демониці водночас з огидним тріском упала на бруківку подвір'я і покотилася до ніг Людей-Грифонів, залишаючи кривавий слід.

— Нехай кинуть мечі й щити, — закричав один із Грифонів. — Тоді ми припинимо рубати!

Домочадці під вежею почали зі стукотом кидати зброю на каміння.

Кальґард обернувся до мене з блідим і блискучим від сліз обличчям.

— Я вбив свою солодку Смільдрун, кірененцю. Моє дворище пограбоване і спалене. У мене на вихованні залишився її син, який насправді не мій.

— Але тепер ти вільний, — сказав я. — Ти повернув свою долю і життя. І ще багато чого зможеш досягти.

— Ці люди тут через тебе? — запитав він, вказуючи мечем на подвір'я.

— Вони тут через Смільдрун, — відповів я. — І через те, що вона зробила. Вона обрала такий шлях. І я також маю свій, і моя доля також може повернутися до мене. Бо всі ми йдемо Під Гору на самоті. Пам'ятай, що ти обіцяв Гінду, богу воїнів.

— Пам'ятаю, — сказав він. — Візьміть, що хочете, і йдіть якнайшвидше. І ніколи не повертайтеся.

Потім нас витягли з вежі: мене й непритомного Бенкея. Нам наказали сісти на залиту кров'ю бруківку разом з іншими домочадцями, позбавленими зброї, пораненими та розгубленими. Ті, хто мав достатньо сил, просто дивилися на безвладно оголене, позбавлене панцира і безголове тіло Смільдрун, на її голову, насаджену на спис, встромлений посеред подвір'я.

Ми сиділи у світлі тремтливого полум'я й чекали. Бенкей прийшов до тями, але був настільки побитий, що ледве міг рухатися. Жінки схлипували, поранені стогнали від болю, спливаючи кров'ю на каміння і сидячих навколо. За тілом Смільдрун лежали в ряд усі вбиті домочадці, їх було дванадцять.

— Пробач мені, тохімоне. Я її недооцінив. Вона була сильною як бик.

— Вона вже мертва, — сказав я. — Ми — поки що ні. А що має бути, то буде.

Через якийсь час хтось вказав на мене кінцем меча і наказав встати. Це був стрункий воїн у лускоподібному обладунку та шкіряному порізаному плащі, який сягав до землі. Коли він зняв шолом, я побачив, що це дівчина. Та сама, якій я колись розповів історію нещасного Гарульфа.

Вона наказала мені йти з нею до головного подвір'я, де мене поставили перед правомовцем — величним чоловіком у вишитому золотом синьому плащі, з довгим золотим волоссям, зав'язаним на потилиці, і короткою бородою, який сидів із похмурим виглядом на власному сідлі, поставленому на землю, і пив найкращий мед Смільдрун з окутого сріблом рогу.

Мене запитали про ім'я, потім наказали показати клейма і пояснити, як я опинився на Землі Мореплавців і як став рабом. Потім мені довелося розповісти, як я жив у неволі у Смільдрун, і що сталося з Гарульфом й тим другим, якого називали Снакальді Сердечна Долоня.

Це тривало досить довго, після чого правомовець якийсь час обмірковував почуте, а потім встав і, розмахуючи рогом, урочисто виголосив кілька віршів, у яких було щось про належну поведінку, розсудливість, про те, що означає бути людиною, про скельних вовків і про богів. Вірші були так майстерно складені, що я мало що з них зрозумів, але воїни навколо поважно кивали головами й виглядали зворушеними. Задоволений ефектом, який справив, правомовець виголосив іще один вірш, в якому, як я зрозумів, ішлося про мистецтво варіння пива, про дірявий човен, а також про фрукти, які зберігають на зиму і про те, що деякі з них гниють, і ці слова справили ще більше враження.

Потім він оголосив, що Люди-Грифони мали повне право на помсту, але до цієї справи повернуться на найближчому вічі в їхній країні. Проте, на його думку, вони вже завдали достатньо шкоди в маєтку, а законний господар ні в чому не винен, тож він заборонив Грифонам брати більше здобичі та вбивати решту домочадців. Потім оголосив, що ми з Бенкеєм маємо отримати знак свободи й можемо піти, взявши з собою по коню, зброю з убитих та провіант на дорогу. Те саме мало стосуватися решти рабів, які відтепер могли піти, куди хотіли.

Я повернувся до Бенкея і повідомив йому новину, але він був сумним і напівпритомним, бо стверджував, що Смільдрун кілька разів ударила його головою об кам'яну стіну. Я ж думаю, що він погано почувався від того, що його заскочили зненацька, і якби не сліпий випадок, він вже був би мертвим.

Тож ми залишилися до ранку, але пішли спати до стайні. Домочадців тим часом зігнали до великої зали, де їхній колишній вождь мав їм багато розповісти. Я взяв із комори трохи запасів: сушеного й копченого м'яса, хліба та сиру, а також кілька ковдр, корм для коней та інші речі, знайшов також свій ножик для їжі й кілька дрібниць, що належали мені та Бенкею. Зі стосу зброї, знятої з убитих, мені дозволили вибрати те, що я хотів, але те, що мало цінність, вже привласнили собі Люди-Грифони. Тож я знайшов дві не надто подерті кольчуги, шоломи, які носили місцеві, два важкі, масивні мечі. Найважче було знайти щити, які ще на щось годилися, бо ці люди зазвичай роблять їх зі спеціальної деревини, обтягнутої шкірою, і швидко їх зношують. Усі, які я знайшов, були порубаними, металеві деталі були погнутими, а шкіра висіла на них клаптями. Однак я знайшов два щити, на яких принаймні ручки та металеві деталі були в хорошому стані, й вирішив, що решту ми полагодимо десь у дорозі.