Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 45)

Вулиці вузькі, хаотичні, звивалися між мурами й стінами будинків. Він почувався, як в одному з історичних містечок Далмації. Може, в Примоштені чи Троґірі. Тільки тут не було натовпу туристів, а перехожі носили мечі, хутряні плащі й черевики з ременями, що обплітали кісточки. Зрештою, їх було не дуже багато.

Місто жило, але інакше, ніж приморські п'ятисотлітні містечка Далмації. Звичайно, тут не було водневих скутерів, сувенірних крамничок, кафе з морозивом чи біло-червоних парасольок пива «Karlovaćko». Але це також не було прісне раннє середньовіччя Узбережжя Вітрил. Разом зі снігом, що сипав зі свинцевого неба, настали й ранні сутінки, і на вулицях запалали ліхтарі. Чотиригранні, із шибками з кришталю, прикриті дашками з прозорого базальту, вони виростали з муру на кам'яних кремпелях, як зігнуті під прямим кутом, порожні всередині стебла, якими тік природний газ. Він також побачив людину, яка їх запалювала — у хутряній накидці й химерному головному уборі, що виглядав, наче циліндр із хутра, оздоблений хутряною стрічкою з кутими заклепками. У нього в руках була палиця з гаком і палаючим ґнотом, прикріпленим болтом. Він тягнув на себе металевий важіль біля лампи, а потім вкладав ґніт через отвір унизу, і газ спалахував блакитним пломінчиком. Потім ліхтарник ішов, стукаючи по бруківці своєю палицею.

Драккайнен ходив вулицями, підіймався кам'яними сходами на мури, минаючи негусто розставлених вартових у капелінах і хутряних каптанах, на які вони вдягали кольчуги, а на все це — вільні полотняні туніки із контрастним знаком безлистого дерева. Вони грілися біля залізних кошів із розжареним вугіллям і коксом, дивилися в темінь, з якої гуділо й поблискувало зимове море. Кілька разів Драккайнен спирався на бланки та вдивлявся в нічний горизонт, думаючи про дерев'яну фортецю, звану Домом Вогню, якій не було рятунку. Про молодого стирсмана на ім'я Атлейф Кремінний Кінь. Про божевілля свого земляка, яке він мав зупинити, але не зумів і досі не знав, як це зробити.

Маленький жовтий пташок присів поруч на бланках, а морський вітер розвівав його настовбурчене пір'ячко.

Потім він знову кружляв завулками й вуличками. Кілька разів заходив туди, де зустрічав лише поодиноких перехожих, які, вочевидь, поспішали кудись далі, але окрім цього здавалося, що тут пусто, а вузькі віконця вбудованих у плити фортеці кам'яничок були темними й холодними.

Він потрапив у маленький рибацький порт, оточений оборонними мурами, де на пірсі рядочком сиділи люди з линвами для риболовлі. Потім — на освітлений ринок, де під сичання газових ламп він прогулювався серед кам'яних яток. Тут продавали одяг, посуд, прикраси, копчену рибу й м'ясо поруч зі зброєю і білими тканинами. Товари не відрізнялися від того, що зазвичай тут можна було купити на ятках, але й так Драккайнен щомиті натикався на анахронізми, ніби в Крижаному саду брунькувалося XIX століття. Століття пари, гасових ліхтарів, складних приладів щоденного вжитку, кутих із дешевого й доступного заліза, повсюдної доступності заморських товарів.

На відстані кількох днів човнами знаходився світ дерев'яних дворищ, де відгризали м'ясо від кісток, співали саги й ховалися за добротними частоколами від небезпеки ночі й холодного туману. Тут же прогулювались мешканці кам'яниць, у чиїх будинках були ванни, які ходили до перукарів, шили із хутра циліндри й палили дрова в камінах переважно для декорації, бо в підлогах розтікалося тепло приспаного вулкана.

Зміни.

Зміни, які цей світ ненавидів. І був готовий наслати прокляття мертвого снігу. Вуко почав побоюватися, що освітлені вночі вулиці, тепла вода в кранах і магазини можуть порушувати рівновагу не менше, ніж знавіснілі легіони Ван Дікена, його дракони й діти, закляті в залізних крабах.

Нарешті він знайшов таверну. Тут було кілька великих залів із бочкоподібним склепінням, важкі дерев'яні й кам'яні лави, камін із решіткою, на якій оберталася лискуча рум'яна туша, і навіть було кілька офіціантів, оперезаних білими хустками, які розносили олов'яні гальби на дерев'яних тацях і приймали оплату. Іще один анахронізм.

Це заклад з таким же успіхом міг знаходитися зараз на Землі, хіба що сприймався б як трохи стилізований. Вуко з'їв вечерю — малого печеного птаха, неочікувано твердого й волокнистого, пухкий буханець хліба на заквасці, глек пива. Заради самої насолоди, коли можеш замовити собі їжу в ресторані, посидіти за столом, не будучи гостем у чиємусь домі, розчинившись у міській анонімності. Він сидів сам, наливаючи собі пиво в кухоль, пихкаючи трубкою і дивлячись на вогонь у каміні. Ніхто його не турбував, загалом усюди, куди він зазирав, було радше пустувато. Пустувато або взагалі порожньо. У деяких кам'яниць досі були зарослі двері. Драккайнена зацікавило, чи Фйолсфінн друкує газети, чи є тут театри, куди можна купити квиток, чи є міські бібліотеки. Він розкришив скибку хліба й розсипав на стільниці, але його пернатий провідник дзьобнув лише кілька разів, ніби із ввічливості. Усе навколо нагадувало сценографію якоїсь фентезі-гри. Він міркував: якщо достатньо довго сидіти в куточку, курячи трубку, то чи з'явиться Таємничий незнайомець із дешевою пропозицією жмені золота за врятування принцеси чи щось подібне.

Потім він повертався до помешкання, знову кружляючи серед мурів, арок, веж і ґарґуйлів, що витріщалися на нього з-під дахів, поспішаючи за неоновим пташком.

Дорогою він зайшов іще в один заїзд і випив пиво на добраніч.

У салоні досі горів вогонь, але Сильфана і Ґрунальді вже спали. На їхнє місце заступили Спалле й Варфнір, сидячи біля каміна зі зброєю в руках. У каміні бахкав вогонь, а за вікном холодний вітер періщив сніжинками у кришталеві шибки. Усередині було тепло й затишно.

Надто тепло й надто затишно.

Розділ 6

Той, хто крокує з вогнем

Що скажу я про кохання? Що скажу я про жінок? Біль, розпуку та зітхання Викликають знов і знов. Як ішов у бій кривавий, Гірко плакала жона. Повернувся я без слави, То й не глянула вона. Чи знайду я добре слово Для кохання і дівчат? Всі слова — полова й попіл, Що на язику гірчать.

Зимові дні точилися, як завжди. Разом із Бенкеєм ми доглядали за кіньми, об'їжджали їх, годували й тренували. Вивозили гній, привозили корм. Мене дивувало, чому їх не поміщають у стайню. Бенкей пояснив, що це дикі коні, що звикли до життя під голим небом, і так для них буде краще, а до стайні їх треба привчати поступово. Ми також отримували кращу їжу. Раніше вранці нам дозволяли випити кухоль води та взяти по шматку хліба, на обід видавали трохи каші, а після заходу сонця — суп із залишків, той самий, що готували для собак. Тепер на сніданок до хліба нам давали вудженицю або шматок сиру, а також кухоль кислого молока або пива. Потім у нашій каші й супі також можна було знайти трохи м'яса чи варених бульб ріпника. Часто ввечері нам дозволяли взяти глечик найгіршого або відстояного пива.

Однак що частіше ми бували ситі, то більше сумували за справжньою їжею з наших країв. Приправленою гострим перцем, корінцями й травами, за вареними з сіллю, повними борошнистих зерен качанами дурри, за золотистим, легким, як пух, хлібом, який не був кислим і не хрумтів на зубах, за соковитими шматочками ковечини, запеченими на вугіллі. За лапами черепах і тушками річкових кальмарів із вуличних грилів та яток. За квашеними оливками, руквою й білим сиром з ковечого молока. За фруктами та пряним пивом, амбрією й пальмовим вином. Я згадував страви, які їв у палаці, як-от варенички з пасолі та м'яса або суп із морських огірків. Бенкей розповідав про святкові пироги з яєць пустельних перепелів, з борошном і сливовим цукром, які його тітка пекла на каменях, і які їли з мармеладом з плодів опунцій, що росли на дюнах, і запивали ковтком свіжого молока. Він навіть скучав за солідною мискою військового хишмишу, але я вважав це перебільшенням.

Нам було краще, ніж раніше, але ми все одно залишалися рабами. Моє волосся відросло, і на обличчі теж з'явилася щетина: спочатку м'яка, а потім дедалі жорсткіша, паскудна й рудувата, як і все волосся на моєму тілі. Що гірше, волосся росло навіть не як нормальна борода, а тільки під носом і на підборідді, через що я виглядав ще дурнуватіше. Бенкей глузував із мене, особливо зважаючи на те, що я не мав як позбутися бороди, а в нього волосся на обличчі майже не росло, і він виривав поодинокі волосини, натерши пальці попелом.

— Тепер видно, що ти кірененець, Стовпе, а не паршивий амітрай, — насміхався він.

Дні в цю пору року були всі, як один. Темні, морозні та занурені в сніг, який здавався вічним. Дивлячись на сповиту білизною долину, я не міг згадати, як усе виглядало, коли покручені чорні мітли дерев носили крони листя, а схили вкривала трава. Тоді очі боліли від зелені, а тепер увесь світ складався з білого й чорного. Навіть небо було білим, як випране простирадло. Ліс стояв похмурий, голки дерев були вкриті шапками снігу, і там клубочився туман, а ночами розносилося виття роіго або скельних вовків.

Домочадці цілими днями сиділи біля вогню, пили, розважалися, гладшали й пожирали запаси. Іноді вони полювали, а м'ясо, яке вішали на жердини в спеціальних коморах, костеніло від холоду, ставало твердим, як дерево, і не псувалося. З комори зникали чергові шматки вуджених шинок, чергові діжки пива, звідти забирали головки сиру, бульби, зариті в ящики з піском, і глечики дорогоцінного сливового вина, яке прибуло з Півдня. В стодолах і зерносховищах повільно зменшувалася кількість сіна й зерна для борошна, каші та корму. Тільки так я міг орієнтуватися, що час минає. А поза цим мені здавалося, що зима прийшла назавжди, а темрява, мороз і сніг захопили світ навіки, і ми ніколи не перестанемо мерзнути.