Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 46)

Що кілька днів Смільдрун посилала за мною, і я змушений був відвідувати її в лазні або в алькові, щоб отримувати нову порцію болю й дарувати насолоду. Там вона заковувала мене в ланцюги, шмагала лозинами й батогом. Батіг мав широкий ремінь і не розрізав шкіру, але залишав пекучі смуги, які потім синіли. Тільки в такий спосіб Дракониця розпалювалася до чогось більшого, тому мені доводилося терпіти удари, пута, копняки, піддушування і приниження так довго, поки мені не вдавалося самому її торкнутися й повільно, вміло заволодіти її величезним тілом. Іноді це вдавалося, а іноді — ні. Однак я швидко навчився доводити Смільдрун до повного виснаження від насолоди, але скупо його дозував. Якщо минулий тиждень минув спокійно, і до нас добре ставилися, вона отримувала нагороду, якщо ж ні, отримувала мало, лише стільки, щоб не впасти в лють. Мене рятувала Аїна, яка завжди була поруч зі мною, коли я повинен був розважати Смільдрун. Я постійно поводився так, аби вона думала, що я в неї закоханий, що мене захоплює її розколисане, велике тіло, стовпоподібні ноги та схожі на наповнені бурдюки груди.

Тоді я почувався огидно, ніби облитий брудом, і гадаю, що якби не спогад про Аїну, я вже ніколи не затужив би за жіночим тілом.

Через деякий час я довів Рососяйну до того, що вона почала мені звірятися. Вона говорила швидко й використовувала багато слів, тому мені здавалося, що вона думає, що я мало розумію. Вона просто говорила так, як іноді говорять з конем або собакою, коли немає нікого довіреного, з ким можна поговорити. Іноді можна довірити секрет нерозумному створінню, і на мить на душі стає легше, тож так вона й робила.

Однак я розумів більше, ніж Смільдрун видавалося, і дійшов до висновку, що дім Рососяйної приховує чимало похмурих таємниць. Вона не говорила докладно, наче розмовляючи сама з собою, але багато про що можна було здогадатися. Я зрозумів, що вона тримає своїх домочадців під жорстким контролем, але багато з них воліли, аби її правління закінчилося. Що є якась таємниця, що могла б закінчити її правління, якби стала відомою. Що Смільдрун Рососяйна ненавидить і боїться чоловіків, якщо вони не зв'язані та не принижені. Що вона переконана, що треба стояти їм на шиї, бо інакше вони її поневолять.

Я все це запам'ятовував і намагався бути таким жалюгідним і покірним, як це тільки можливо. Лестився до неї й повторював: «Я кохаю тебе, солодка Смільдрун», а згорнутий у клубок змій насичувався, перетравлював, набирався сили й чекав, наповнений отрутою.

Я складав різні плани, з яких ми могли використати один або декілька, однак усі вони вимагали, щоби сніг розтанув, і можна було жити під голим небом. Найпростіший полягав у тому, що у відповідний момент я вб'ю Смільдрун уночі. Я міг це зробити, наприклад, несподіваним ударом в горло, зрештою під час наших забав на хутрах я знайшов би багато можливостей, а вона вже не була такою уважною. А потім я озброюся, заберу її ключі, звільню Бенкея з халупи, яка легко відкривалася зовні, скориставшись темрявою ночі, ми вб'ємо вартового і поїдемо на конях з нашого загону, на прощання підпалюючи дворище.

Інший план полягав у тому, що ми несподівано виїдемо з усім табуном коней і пройдемо через села другої долини як важка кавалерія, топчучи все, що стане на нашому шляху.

Я також міг поступово відкривати різні таємниці Смільдрун і, вміло розпускаючи плітки, остаточно пересварити між собою домочадців. Міг переконати Драконицю, що хтось із родичів посягає на її життя, а йому дати надію на закінчення її правління. Проте я все ще не знав, у чому полягає ця похмура таємниця. Мені тільки здавалося, що це якось пов'язано з Праматір'ю та Удулаєм, але я не знав, як саме.

Однак відтоді, як я мав доступ до Смільдрун, я міг багато і дедалі більше. Не міг тільки пришвидшити прихід весни.

Наші ножі вивідників, які ми приховували різними способами з моменту прибуття до дому Рососяйної, лежали в халупі, де ми жили, заховані так, що без розбирання будівлі ніхто б їх не знайшов, а моя шпигунська палиця була безпечно втиснута в товсту стріху.

Але світ спав, скутий морозом.

Однієї ночі Смільдрун пустила мені кров. Зазвичай вона намагалася тримати себе в руках, бо якщо била мене або принижувала занадто сильно, я не давав їй великої насолоди, але цього разу її понесло, і вона ненароком розбила мені голову об край ліжка. Я стікав кров'ю, а вона спочатку поцілувала мене, а потім глянула на свої руки, залиті моєю кров'ю, і розмазала її по своєму тілу. Тоді підійшла до статуетки Аззіни й змастила її лоно і зуби моєю кров'ю, а потім видавила кілька крапель крові з ганчірки, яку прикладала до порізу, в жертовну чашу.

— Це так робиться? — запитала вона. — Це богиня твоєї країни, яка живиться кров'ю?

— Згідно зі старою вірою, — підтвердив я.

— Це правда, що у вас чоловіки мусять служити жінкам?

— Згідно з культ Праматір, так. Жінки служать Матір і земля, чоловіки — Матір і жінки.

— Я хотіла би, щоб тут було так само, — сказала вона. — Удулай каже, що я така ж, як вона. Як ваша богиня. Сильна і дика. У нас усе погано. Жінка й дурний чоловік повинні домовлятися. Коли він іде в море, вона залишається вдома. А коли він повертається, вона повинна з ним рахуватися, ніби він зробив щось важливе. Саме жінка носить ключі. Чоловік повинен привозити срібло з морських шляхів, а потім мовчати й відпрацьовувати час, коли його не було. Хіба що жінка захоче поплисти в похід. У мене саме так і є. Але з тією вашою Матір'ю ще краще, і я хотіла б, аби тут було, як в Амістранді.

— Це стара віра, — відповів я обережно. — І не всі її сповідують. Але там є ще жриці та жерці з Червоних Веж. Ти повинна була б їм служити. Насправді це вони мають владу, бо говорять з Праматір'ю. Все належить їм: земля, тварини й люди.

Смільдрун форкнула. І навіть не звернула уваги, що я говорю краще, ніж зазвичай.

— Смільдрун не служить нікому. Смільдрун робить те, що хоче, і завжди так буде. Я сказала, що я така ж, як вона, — вказала на статую, — а не як звичайна амітрайка. Я тримаю амітрайок у загоні для рабів і віддаю для розваг своїм братам. За те, що вони слабкі. Я сильна. Удулай каже, що я можу призвати богиню тільки для себе. Стати нею, її втіленням на землі. Отримати її силу. Тоді ніхто не зміг би мені протистояти.

— А він сказав тобі, як це робиться, солодка Смільдрун?

Вона стиснула мої щоки й підвела моє обличчя. Насупила брови.

— Говори, щурку.

— Буває, живе жінка, яка знає найвищі таємниці, й може отримати силу Праматері. Привести її до своє тіло. Там багато таємниць, яких я не знаю, але знаю одна: така жінка повинна сама принести себе в жертву перед статуєю. Померти. З'єднатися з Підземним Лоном. Зазвичай статую годують кров'ю чоловіки, раби, непокірні жінки й вороги. Але ця жертва інша.

Я не був упевнений, що говорю правду. Якщо навіть і повторював чутки, то ніхто до кінця не знав, як це відбувається.

— Не роби цього, солодка, сильна Смільдрун, як тоді я міг би тебе шанувати, якби твоє тіло стало прозорим? — сказав я, цілуючи її стегно. — Удулаю все одно, бо думаю, що він хотіти стати жерцем, як в Амітраї. Хотіти бути тим, хто говорить з великою божественною Смільдрун і може приносити жертви. Йому навіть не шкода було б себе скалічити, бо він старий.

Змій облизнувся, насичений. Чекав.

Удулай мусив передчувати, що настала зміна, бо пізніше почало траплятися так, що за якісь дрібні провини він скуштував батога, чого зазвичай не бувало. Коли його шмагнули вперше, він був настільки обуреним і розчарованим, що не міг стримати сліз.

І сталося так, що Рососяйна одного дня вирішила, що може довіряти тільки мені.

— Ти підеш до кам'яної вежі над коморою, — сказала вона тоді. — Ніхто не повинен бачити, що ти туди йдеш. Відкриєш ключем окуті залізом двері, за якими я тримаю свої скарби й те, чого нікому не можна бачити. Там буде маленька кімната зі столом. Поставиш на стіл цей глечик і кошик із їжею. А потім повернешся до мене і віддаси ключ. А якщо скажеш комусь хоча б одне слово про те, що там побачиш, я тебе каструю, настромлю на рогатини й повішу над брамою. Запам'ятай. Смільдрун не жартує.

Вежа височіла біля комори, була наполовину збудована з тесаних каменів і могла б витримати облогу або пожежу. Досі я думав, що вона служить саме для цього, а також що там знаходиться скарбниця. Вона завжди була замкнена, стояла в найбільш віддаленому місці від брами, і ніхто туди не ходив.

Деякі з рабів стверджували, що там живе щось страшне, що охороняє скарби Дракониці.

Я вже встиг побачити у країні за горами чимало, і щось таке видавалося цілком імовірним. Спочатку думав, що вона тримає у вежі потвору з урочища, можливо, навіть роіго. Але Смільдрун наказала мені принести туди важкий кошик із кришкою і глечик пива. А це означало, що там мешкає щось живе, що мусить їсти й пити. Тож я підозрював, що це Людина-Ведмідь. Істота, яку називали ніфлинґ, хоча досі я не бачив, аби її поїти пивом з глечика.

До вежі я пішов у ранніх сутінках, і двір за стайнями був уже зовсім порожнім, хоча в іншу пору року це було б лише пообіддя. Двері в кам'яній стіні вежі були маленькими, але товстими, зробленими з потужних дощок і окутими залізними смугами, а відчинялися великим, як моя рука, ключем. Внизу знаходилося тільки кругле приміщення, заставлене бочками та скринями, а маленьку кімнату зі столом я знайшов набагато вище, піднімаючись крутими дерев'яними сходами. Кімната займала, мабуть, чверть вежі, й там був тільки дуже низький дерев'яний стіл, що сягав мені до колін, камін у ніші стіни з отвором для видалення диму, й вузьке вікно з видом на гори. На столі стояв порожній глечик і кілька дерев'яних мисок, навколо лежали крихти хліба й кілька обгризених кісток, але нікого не було. Я забрав порожній глечик, позмітав відходи, залишив повну посудину і кошик, а потім пішов звідти, не зустрівши ані людини, ані монстра, ані роіго. Що б там в тій вежі не жило, і до чого воно могло мені придатися, мусило зачекати, поки Рососяйна переконається, що мені можна довіряти, і пришле мене туди знову.