Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 44)
— Але чому? Адже місцеві знають, як виглядає стіл, ковбаса і глек із пивом. Може, вони не дивилися «Як це зроблено?» в теленеті, але в деяких питаннях у них немає проблем із візуалізацією.
— А ти зробиш такий фокус? Зможеш матеріалізувати щось із нічого? Якраз це було б особливо важко. Теоретично їжу можна звідкілясь телепортувати, треба тільки знати, звідки саме і як. Можливо перетворити щось із навколишнього середовища, з рослин і тварин, тільки от тут треба уявити собі весь процес на молекулярному рівні. В принципі, це можливо, але страшенно складно. І так це б закінчилось отруйною напівживою ковбасою, вкритою шерстю.
— Забудьмо про ковбасу. Ван Дікен нарощує силу. Якщо ми його не втихомиримо, ти виграєш для себе хіба що пару місяців. До літа тут будуть Термопіли. Це звір. Різник. Він проводить регулярні етнічні чистки й пацифікації, тренує своїх людей, щоб у них не було жодних моральних гальм. Схиляє їх до канібалізму й інцестів, масові катування і страти — це в його краях розвага. І єдиний закон — це його слово. Він збожеволів, розумієш? Дійшов до того етапу, коли Гітлер сам пішов би до психіатра, і він досі переконаний, що продовжує експеримент. Науковий і художній. Хапає дітей, поневолює і зомбує за допомогою магії, а потім садить усередину біонічного напівживого панцира. Робить із них бойових андроїдів. Дітей до дванадцяти років. Ти цього бажаєш для своїх людей? Для свого міста? Цього хочеш для Крижаного саду?
Фйолсфінн дивився на нього своєю неймовірною маскою, з очницями, заліпленими льодом, і короною башточок на голові, замислено кусаючи губу. Драккайнен уявив його собі на вулицях Парижа, як він сидить за столиком у кав'ярні, і зрозумів, що з евакуацією також буде не так просто.
— Я не впевнений, чи це просто нарости на черепі та чи можна їх усунути, — сказав норвежець замислено, ніби читав думки розвідника. — А через ці льодові протези я бачу загалом добре. Якщо в мене будуть біонічні імпланти, я до кінця життя дивитимуся на світ як на мозаїку пікселів. Евакуація не викликає в мене нестримного ентузіазму. А щодо загрози, то я зовсім у цьому не впевнений. Здобути Крижаний сад із моря силами п'яти чи навіть десяти тисяч людей буде геть непросто. Не буду одразу казати, що неможливо, але це саме проситься на язик. У мене є свої способи, і з самого початку я враховував можливість оборонятися. Крижаний сад ми спроможні захистити. Побороти його військо в полі — оце ні. Йому доведеться докласти величезних логістичних зусиль. Якщо він спробує застосувати десант, то не зможе навіть довести армію під мури. Я знаю всі місця, де на цьому острові можна причалити, і вони під моїм контролем. Ті, кого я не спалю на пляжах, муситимуть продиратися через один із трьох гірських перевалів. Він зазнає величезних втрат. Я вважаю, що це найкращий спосіб його нейтралізувати. Хай ударить по Крижаному саду. Це буде кінець його імперії. А щодо розташування острова, то про нього не так уже й добре знають. Так, у портах розповідають різні історії, але це казочки. Зрештою, багато з цих пліток розпускаю я сам. Морські розбишаки не здатні заподіяти мені зла. Зазвичай більшість залишається і підсилює моє населення.
— Він спалить Узбережжя Вітрил, Фйолсфінне. Замість веселого псевдофеодального суспільства з незначними зв'язками між кланами воїнів і вільних селян твоїм сусідом буде тоталітарна імперія Зміїв чи щось у цьому стилі. Тоді не буде мови про п'ять тисяч воїнів на ста кораблях. Якщо він захоче, візьме тебе в облогу на морі й заморить голодом. Або відправить флот, якого ще світ не бачив, а потім спалить замок із моря, з місця, куди не досягають твої катапульти. Він використовує біологічну зброю. Намагається вивести драконів. І одного дня йому це вдасться. Срані летючі віверни, що плюються вогнем. Якщо ти даси йому час, він стане непереможним.
— Але якщо вдарити по ньому додатковими трьомастами воїнами, це нічого не змінить.
Драккайнен зітхнув і витрусив трубку об ґратки каміна. Цей жест якось його зворушив — як спогад добре знаного, але зниклого світу. Камін із палаючими полінцями, трубка, викурена у зручному кріслі.
— Чого ти хочеш, Фйолсфінне? Академічної відпустки? Пенсії? І думаєш, що людина, яка тебе осліпила й ув'язнила в кризі, забуде про тебе, коли переконається, що ти живий?
— Я хочу продовжувати дослідження. Для себе, заради пізнання. І триматися збоку. У мене є для цього причини. Ти приніс мені звістку, яка порушила мій спокій. Я не можу відправити всі сили на допомогу цим Людям Вогню. Не можу послабити команду Крижаного саду. Я хочу допомогти, але не так. Забудьмо про це. Подумаймо, повернемося до цієї теми завтра. Треба вигадати щось краще.
Драккайнен різко встав і сховав трубку в кишеню. Фйолсфінн підвів свою химерну голову з виразом якоїсь безпорадності.
— Ти вже йдеш? Чому?
— Іду в місто, — сказав Драккайнен. — Пройдуся крамничками, зайду в бар на кілька кухлів пива, подумаю.
— Ти чув про Пісню Людей? І про мертвий сніг?
— Так, глобальна епідемія коми, яка закінчується тотальною амнезією.
— Кінець культури. Кінець розвитку. Цілковитий перезапуск. Усі починають спочатку, з моменту, що приблизно відповідає нашому сьомому століттю в Європі. Вони не знають своїх рідних, не знають навіть місць, де вони прокидаються. Єдине, що пам'ятають, це епос, званий Піснею Людей. Базове практичне знання. Тому вони й далі вміють кувати залізо, будувати човни та будинки, знають мову і спроможні вирощувати хліб.
Він здійняв на Драккайнена свої крижані очниці, заповнені скляним блакитнуватим чимось.
— Це відбувається, коли цей світ починає надто змінюватися, коли переінакшується і втрачає рівновагу. Ти помітив, що тут немає розвитку? Немає прагнення до поступу? Це тому, що у відповідь на поступ з'являється мертвий сніг. Він реагує на брак рівноваги й надто інтенсивний розвиток. На зміну. А ми — той чинник, який порушує рівновагу. Ми — зміна. Єдиний шанс — це сидіти тихо й не змінювати цього світу. Інакше ми накличемо на нього винищення. Я намагаюся досліджувати Пісню Людей і все, що вдається дізнатися про мертвий сніг. А дізнався я небагато, бо останній раз це трапилося триста років тому. Але я знаю, що механізм цього світу якийсь час толерує недотримання Пісні Людей. Терпить навіть досить значні втручання, поки не з'явиться надто багато глобальних наслідків. Змін, після яких світ перестає бути собою й переінакшується раз і назавжди. Як на мене, Ван Дікен уже й так поїхав з котушок. Якщо ми чинитимемо йому опір з таким же залученням ресурсів, ми запустимо цей механізм.
— Але якщо ми його не зупинимо, він сам його запустить, — Драккайнен поглянув на співрозмовника. — Добре. Повернімося до цієї розмови завтра. Я просто втомлений. Піду до своїх людей, щоб їх заспокоїти, а потім пройдуся в місто. У тебе немає якоїсь карти чи чогось такого?
— Хаотичне планування фортеці — це моя зброя. У наш час така карта — це річ абсолютно секретна. Якби вона потрапила в руки Ван Дікена, я втратив би одну з переваг. Я дам тобі дещо краще. Птаха.
Він свиснув, і з-поміж листя одного з декоративних кущів вилетів пташок завбільшки з горобця, але дикого неоново-жовтого кольору, що зіпсував би самооцінку будь-якій канарці. Пташок сів на витягнуту руку Фйолсфінна, і той погладив її одним пальцем.
— Він завжди буде поруч. Лише свисни. А потім скажи мовою Узбережжя: «Дім», і він відведе тебе до твого житла. А коли захочеш прийти сюди, скажи: «Фйолсфінн». Він не проведе для тебе екскурсії містом, але принаймні ти не загубишся, куди б ти не пішов. За мурами — Крижаний сад. Не ходи туди. Це моє урочище. Мій інкубатор чинника «М», ув'язненого в крижаних рослинах. Він виглядає, як сад із льоду. Не ходи туди, а особливо не дозволяй своїм людям.
Драккайнен повернувся до своєї кімнати за третім чи четвертим рядом стін, ідучи за миготливим, як яскраво-жовта іскра, птахом. Варфнір і Спалле хропли в ліжках, а Ґрунальді із Сильфаною сиділи у кріслах перед каміном, попиваючи пиво. Вони зраділи, що він живий, але ніхто з них не хотів нікуди виходити. В обох під рукою були мечі, у Сильфани ще й клеєний корабельний лук на колінах і сагайдак, повний стріл, біля крісла. Обоє щохвилини зиркали на двері. Тож він узяв торбу і пішов сам. Просто в кам'яний лабіринт, під сніг, що падав великими клаптями. Пташок чекав на нього на парапеті, а потім полетів, знову кружляючи в нього над головою чи за кілька кроків попереду.
Він поняття не мав, куди йде, його радувало те, що він сам і що проминає коридори, клуатри, вулички й подвір'я без жодної особливої мети. Він не мусив скрадатися, битися чи когось вистежувати. Він просто йшов уперед, мов турист, який уперше приїхав у місто.