Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 8)

Перш ніж ми повернулися на тракт, Брус велів мені піти в кущі і спорожнити живіт.

— Завжди намагайся так робити, коли знаєш, що на тебе може чекати бій або щось жахливе. Це трохи допомагає і, раптом що, дасть зберегти обличчя. Я бачив людей, які попри те, що хоробро билися, навіть не помітили, як наклали в штани на сам вигляд ворогів. Таке трапляється часто, хоча ані ветерани, ані командири нічого про це не згадують.

Зараз, ідучи трактом, я був вдячний йому за цю пораду.

Зазвичай перед містом має простягатися базар. У кожному селищі при дорозі є торговище. Подорожуючі купці потребують їжі, фуражу, загонів для тварин і нічлігу, а також з радістю продають трохи товарів. Деякі погоничі провертають тут власні справи і часом це їхня єдина оплата за те, що проводять каравани возів і в’ючних тварин. Завдяки цьому міста на дорогах виживають.

Але не зараз. На базарі було порожньо й безлюдно, вікна яток, схожих на глиняні будиночки, затуляли дошки, а перед колодязем стояла величезна черга подорожніх із різноманітним посудом у руках, однак ніхто не набирав води. Біля криниці вартувало двоє солдатів у бурих куртках і зі списами в руках. На них були шкіряні затверділі панцирі, такі запилюжені, що я не зміг розпізнати барви тимену. Але ніхто не сварився, ніхто не хотів дізнатися, чому не можна набрати чи хоча б купити води. Люди в черзі навіть не розмовляли. Сиділи на землі, навпочіпки чи стояли, усі в каптанах і штанях кастових кольорів, зазвичай бурих, сірих і коричневих. Гіруки, карагіми й удараї. Ближче до колодязя було видно кілька жовтих каптанів сіндарів, але й вони не наповнювали посуду. Над майданом висіла мертва тиша й лунало лиш дзижчання мух. Усі здавалися зовсім збайдужілими, а коли ми проїжджали повз, якийсь хлопець осунувся на землю, але ніхто навіть не нахилився, щоб йому допомогти. Він просто лежав, а по його босих ступнях повзали мухи. Я помітив, що в черзі стоять самі чоловіки.

Придорожні заїзди й корчми теж скидалися на зачинені попри те, що ми зустрічали все більше мандрівників, які мовчки долали свій шлях. Ми проминули кільканадцятьох гіруків із ідентичними хустками на головах, яких вів їхній старший у подорожньому капелюсі. До його паса була прив’язана палиця із прапорцем, на якому виднівся напис: «Вісімнадцять селян із Кагардима, які працюють в ім’я Матері. Нехай усе стане єдиним».

Слова були розміщені одне під одним, прапорець лопотів, тож я зупинився, щоб прочитати напис, але Брус уперіщив мене очеретиною. Я машинально глянув на нього і побачив тільки власне відображення у дзеркальній масці жерця. У прорізах маски дрімала непроглядна темінь.

Я не розумів того, що бачив. Часом володарі вимагають якихось дурниць, але зазвичай із певною метою. Це ж видавалося лише обтяжливим і недоречним.

Невдовзі я побачив багато таких прапорців на спинах подорожніх і перестав будь-чому дивуватися. Ба, навпаки. Я все очікував побачити, як у когось лопоче напис: «Коваль із Аширдима, який вийшов до вітру. Нехай усе стане єдиним».

Убитий нами жрець не мав прапорця, а це означало, що не всі їх мусять носити.

Повільне просування валки подорожніх, здавалося, було єдиним рухом у цьому поселенні. Я дивився на зачинені віконниці крамниць і шинків, бачив сліди на місці, де нещодавно були вивіски. Запилюжені вулички відлякували пусткою, на них купчилося лише сміття. Слідів битви теж не було. Тут нічого не спалили, не зруйнували, не залишили на жовтих стінах бризок крові.

Місто має з чогось жити. У місті немає полів чи отар. Як тут планують збирати податки, якщо нічого не працює? Не було жодної вивіски, тільки голі, випалені сонцем стіни. Де можна щось з’їсти? Де полагодити чи купити черевики? Звідки брати їжу? Як шукати дім знахаря?

Були тільки намертво затулені ставнями вікна, пил і спека.

І дедалі щільніший натовп, що в дивній мовчанці рухався вулицею, яка перетинала місто й вела на міст. На інший бік річки Фіґісс. На шлях. До свободи.

Люди, які тяглися вперед, не були звичайними подорожніми. Вони не їхали у справах, не мали наміру навідати родичів чи друзів, не шукали для себе нового місця. Ці люди втікали.

Жінки, чоловіки, діти. Штовхали навантажені візочки, тягнули клунки й коші. Вели тварин. Несли те, що спромоглися зібрати нашвидкуруч. Випадкові, часом недоречні речі. Казанок, миска, мішок дурри, але й поламана парасолька, розмальований параван від сонця, якісь черевики, якесь шмаття; якийсь чоловік не мав ані килимка для сну, ані миски, але волочив на спині кіш, набитий рулонами.

Тоді я не усвідомлював, що так виглядає війна. Десь там точаться битви, ллється кров, чути свист і гук сталі, але тільки час від часу. Військо переважно переміщається дорогами з одного місця до іншого. Коні чалапають ступою, піхота ледь волочить по спеці ноги, солдати волочать не лише списи і щити, а й казанки, пелерини, запасне взуття й лопати. Миски й лахміття. За ними тягнеться сморід і хмари мух.

І тими ж шляхами мандрує дедалі щільніший натовп утікачів. Із рештками майна у кошах і мисках тисячі несподіваних жебраків ідуть уперед. Якнайдалі від жерців, імператорів, зверхників та їхнього божевілля. У них більше немає домівок, майстерень, отар чи полів. Тільки казанок, миска чи статуетка зі столу. Усі бредуть, похиливши голови, навіть немовлята не плачуть. Чути тільки кашель і човгання тисяч підошов.

Перед нашим возом вони розступалися, схиляли голови, клали на землю клумаки й кошики, а потім ставали на коліна, чолом сягаючи землі й вгрузаючи кулаками в пісок. Виглядало це так, ніби наш візок їх підтинав. Ніби навколо нього ширилася якась зараза, що скошувала всіх на землю. Однак коли візок віддалявся, хвороба минала. Люди спиналися на ноги і знову безнадійно рушали в нікуди.

Наша бідарка котилася крізь натовп, аж поки ми не дісталися майдану перед мостом. Колись це була велика кругла торгова площа, на якій зустрічалися всі дороги, що бігли крізь місто. Її оточували шинки й караван-сараї, а в ятках можна було купити товари з найвіддаленіших куточків імперії.

Колись.

Тепер у центрі лопотів прапорець із написом: «Торгівля — це хтивість! Тільки Матір годує своїх дітей! Нехай усе стане єдиним», а ятки зникли. Натомість тут юрмились утікачі, було чути плач дітей і рев худоби.

В імперії Підземної Матері не можна було навіть просто перейти через міст. Усюди купчився натовп і чекав невідомо чого. Ані води зачерпнути з криниці, ані перейти через річку. Я не розумів, чому.

Ми під’їхали повільно, розтинаючи стовпище, яке розступалося перед нашими куланами й припадало до землі, ніби потоптана трава, що підіймалася, щойно ми робили три кроки вперед.

На мосту впоперек поставили кибитку. Важка, із товстих балок і дошок, завішена чорно-зеленими павезами тридцятого тимену, званого «Зміїним», із зображенням закрученої в спіраль гірської змії, вона перекривала частину дороги на мосту. Другий такий же віз стояв далі, підкочений до другої балюстради. Натовп звивався гадюкою поміж возами, але з невеличкими проміжками. Людей одне від одного відділяло кілька кроків, а решта, збившись у безладну групу, чекала перед двома шеренгами солдатів.

Дном яру серед піни і скель, ніби розлючена змія, шугала Фіґісс.

Наближаючись до перекриття, я відчував, що мене охоплює душна, гучна темінь. Моє бідне серце відірвалося від свого місця у грудях і перемістилося до горла, мені здавалося, що кожен його удар надсилає в мої вени струмінь крові так само спазматичний і спінений, як і річка внизу.

Я був адептом Підземної Матері. Німим ідіотом. Прищавим дурнем із Кисалдима, якого прихистив просвітлений, розгледівши в моєму темному розумі рідкісний талант. Адже Матір часто, відбираючи в когось у своїй щедрості кмітливий розум, зір чи мову, обдаровує його чимось іншим на честь свого Підземного Лона, з якого все вийшло і до якого все повернеться, стаючи єдиним. Може, я гарно співаю, малюю чи вишиваю?

Я, «Прищавий» Аґирен Кисалдим. Квівця. Нехай усе стане єдиним.

Я вже бачив спітнілі обличчя солдатів в обрамленні нащічників із лускуватої шкіри кам’яних волів. Розмальовані чорно-зеленими смужками вузькі списи, що прошивали небо. Обмотану хусткою такого ж кольору голову командира, шкіряний горжет із наплічниками десятника. Між возами стояли троє коней групи перехоплення, але на них ніхто не сидів. Загоничі перебралися на віз, який блокував дорогу і з якого був ідеальний вид, зручно розсілися, але ні на мить не відкладали своїх коротких клеєних луків, з яких вони нібито вміли в галопі поцілити птаха в небі.

«Я не надто тямлю в обов’язках жерців, — казав раніше Брус. — Але тямлю в війську. А на мосту стоятиме військо, і ми ж не абихто. Пройдемо, Руда Голово. Довірся мені».

Декого з тих, хто підходив до перегороди, солдати виводили кудись на площу, де веліли сидіти у натовпі, що дедалі більшав, а їхні клунки потрапляли на велику купу біля мосту. Цей стос злиденних пожитків лякав мене сильніше, ніж група подорожніх, яких змушували сидіти навпочіпки з руками за головою. Коли в людей так безцеремонно відбирають те, що вони несуть у руках, це не віщує нічого доброго. Бідняк бере з собою все, що в нього лишилося. Якщо клунок опиняється на безладній купі, це звучить, як зловісне: «Це тобі більше не знадобиться».