Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 9)

Командир сидів на складаному стільці за столиком, на якому стояв коштовний, розмальований деревною смолою бутель та оправлена в золото тиква для пальмового вина. Він обмахувався мископодібним шоломом піхоти і знудженим поглядом дивився на натовп, що розливався перед ним.

Ми пройдемо. Це всього лише військо. А ми все ж належимо до просвітлених. Ми слухаємо виключно підземний голос Матері й Пророчиці, яка прийшла з пустелі, несучи правду. На грудях Бруса висить залізна скорпениця. Ключ, який відкриє всі двері на нашому шляху. Ми веземо скриньку. Через міст. Далеко. У Кебзеґар. До воріт Нагель Зима. На край світу.

Наш візок протиснувся крізь натовп і ми під’їхали до перегороди. Один із віслюків, витягнувши морду, понюхав бутель, що стояв на столі десятника.

Я мовчав. Я лише дурень. «Прищавий» Аґирен. Заледве можу говорити і то так белькочу, що мене розуміє тільки мій господар.

Я бездумно поворушив ротом, ніби щось жував, і всунув палець у ніс. Подорожні, що намагалися перебратися через міст, з схиленими головами опустилися на коліна навколо нас.

Десятник підвів погляд і наткнувся на дзеркальну непоказну маску жерця, що світилася, немов великий місяць у повні. Він встав зі стільця і притис кулак до чола.

— Нехай усе стане єдиним, — промовив він.

Коли Брус озвався з козлів, його бляшаний, вібруючий, як струни сітари, голос звучав владно й по-чужому. Спершу я не зрозумів жодного слова. Почухав себе під курткою і далі завзято крутив пальцем у носі. Мова Єдності — це давня амітрайська. Цю мову можна було зрозуміти, але її граматика була дивною і вже багато поколінь нею послуговувалися лише жерці.

— О прокляті птахи воєнного насилля, що стримує Слово Матері на його шляху до загублених сердець. Для мандруючого Слова поспіх — це благословенний обов’язок.

Приблизно так це звучало. Якщо я щось зрозумів із горлових звуків давньої мови, то Брус сказав десятнику, що він кур’єр. І що поспішає.

Я зрозумів, але солдат — ні. Він вловив тільки «прокляті птахи» і «війна», тож прийняв це на свій рахунок і вирішив, що Брус його лає.

— Пане, нам просто наказали, тобто, блокувати міст. Вибач, просвітлений, тобто, або просвітлена... Це храм наказує... Вибач, я не говорю по-давньому, я з Насіму...

Брус нахилився з козлів, дістав із-під вбрання амулет залізної скорпениці й простягнув уперед. Його голос прозвучав, як скрип заіржавілих воріт.

— Поспішати. Це важливо. Відкрити перегороду, гоп-паган.

Командир, витерши піт із лиця, кинув через плече наказ. Нагоничі зістрибнули з воза і, натискаючи на важкі борти, перекотили його вбік. Тепер обидві підводи стояли біля однієї балюстради, залишаючи вузький прохід, через який могла проїхати наша бідарка. І тоді я побачив стару.

Вона сиділа на табуреті за возом, за її спиною пантрували двоє жерців, один із парасолею, другий — із солом’яним віялом. Вона не носила ані шат жерця, ані дзеркальної маски, натомість була так щедро загорнута в незрозуміле буре лахміття, наче справді потерпала від холоду. Кожен, хто проминув перегороду й кому залишили клунок і пустили звивистою стежкою між кибитками, підходив до неї, і тоді вона підводила обличчя, на якому блищали тьмяні, вкриті золотавими більмами очі, і торкалася старечою долонею його лиця. Її губи рухалися, ніби жінка безперестанку бурмотіла якісь прокльони чи молитви.

Коли я її побачив, то відчув, як моє серце раптом розбивається, немов глиняний дзбан. Дзбан, повний страху.

Відунка.

Відунка зі сліпими очима, такими ж, як очі найманця, який убив мою Іріссу. Як очі леопардів Пророчиці. Золоте більмо.

Що вона побачить, коли торкнеться мого обличчя?

Відунка встала з-за столу і, спираючись ліктем на солдата, пошкутильгала на лівий бік мосту. Жерці забрали парасолю й стілець, щоб нас пропустити, а я вийняв палець із носа й підняв повіддя.

Колеса брички заскрипіли.

Раптом Відунка, задерши голову, озирнулася, ніби принюхуючись. Потім висмикнула лікоть від солдата, підняла руку з розчепіреними пальцями, а тоді рушила просто в наш бік, щоб торкнутися мого обличчя.

Брус повернувся до старої, але його маска, схожа на калюжу ртуті, не виражала нічого.

Я завмер.

Вона була вже так близько, що я чув її беззубе мурмотіння, що безперестанку сочилося з поморщених уст.

«Око на долоні... Долоня, око Матері... Матір відчуває... коли дитина бреше... Матір завжди знає...»

Я бачив розпростерту долоню Відунки. Ще два кроки — і вона торкнеться мого обличчя.

Унизу розгнівано шуміла річка, шугаючи між скелями, що нагадували вищирені ікла.

Зависоко.

Замілко.

Забагато скель.

Ну й добре.

Я напружив м’язи.

І тоді почувся понурий, протяжний заспів рогу. Він линув з боку вежі, що стирчала над містом, немов зогнилий зуб.

З іншого боку мосту здійнявся рух.

Солдати, які стерегли той берег, завовтузитись, кибитки, такі ж, як і з нашого боку, зарухалися, їх одна за одною перетягнули, було чути покрикування командира і брязкіт товстих ланцюгів, якими скріплювали вози.

Міст закрили.

Один із солдатів несподівано виріс, як із під землі, й заступив дорогу нашим віслюкам, а потім схопив одного з них за повіддя і смикнув назад. Віз зупинився.

— Вибач, о п... чи просвітлена... Сонце заходить. Нікому не вільно переходити міст, після сигналу рогу. — Десятник стояв перед нами на колінах, зануривши кулаки в пісок і схиливши чоло.

— Проїхати необхідно негайно, — Брусів голос загудів, ніби всередину маски забився шершень. — Це нечувана зневага! Зараз же відкрити міст!

Стара й далі стояла з простягнутою рукою, але нас розділяли солдати, а вона, здавалося, забула, за чим ішла. Тільки її сліпі очі втупили в мене каламутний, золотавий, як у молі, погляд.

— Зараз лихий час, просвітлений чи просвітлена. До найближчого поселення далеко, ніч застане вас у дорозі. Не дозволено ночувати на дорозі. Повно зрадників, злочинців... Це накази храму, пане. Тобто... або пані... Так велить, еммм, Матір. Ви маєте йти до Вежі. До Матері. Там вам нададуть нічліг, а вранці вирушите далі, — випалював командир.

— У нас нагальна справа, решта не має значення, — затягнув Брус. — Нехай озброєні супроводжують Слово, якщо так каже Веління. Але нехай ніщо його не зупинить.

Я закам’янів. Брус очевидно домагався конвою. Я не знав, як ми впораємось із супроводом війська, але здається, він вважав, що нам легше буде прикидатися жерцями перед солдатами, ніж перед інтими жерцями. Я вже й сам не знав, що лякає мене більше: мандрівка у супроводі конвою чи нічліг у Червоній Вежі.

— Рішення приймає храм, — рішуче сказав гоп-паган, встаючи з колін. — У мене свої накази, нехай усе стане єдиним.

Ми очевидно перебрали міру з вимогою. Довелося повернути з мосту прямо у з’юрмлений на площі натовп, у гущу солдатських пік і шоломів, у мертве місто.

Нам не показували дороги. Червона Вежа здіймалася над кам’яними хатами поселення Аширдим, як велике гніздо степових термітів. Заблукати неможливо, ба більше — неможливо навіть удати, що заблукали.

Двоє солдатів проклали нам шлях у морі людей, що один за одним опускалися на коліна. Брутально й бездушно проганяли їх із дороги ударами древків і копняками, немов ковець. А відразу за залюдненим майданом місто знову було мертве. Усі двері й віконниці зачинені, ніде й живої душі не було. Сонце стояло ще високо, але тіні вже видовжились і залили всі вулиці. До сутінок ще лишалася щонайменше година, а нам усе ж не дозволили їхати далі. Що сталося з придорожніми господами й заїздами? Як мають відбуватися перевезення, якщо всі мають ночувати в місті? А якщо фатальна година застане когось далеко від будь-яких поселень, хто тоді заборонить їхати далі чи ночувати на шляху?

Я не міг відвикнути від цих розмірковувань. Щоразу маючи справу з новими порядками, я намагався уявити, як це виглядатиме на щодень і який матиме вплив. Ремінь, мій учитель, був у цьому безутомний і пояснював, що кожна дитина в певному віці прагне виправити світ простими наказами. Дитина володаря також. Тільки от вона мусить навчитися розуміти, що кожен наказ можуть виконувати навпаки, або ж він може спричинити наслідки, про які ніхто не знав. І що немає таких директив, після яких сонце раптом згасне чи річка зупинить свій біг. Тому не можна давати схожих наказів. І тому він невідступно велів мені перевіряти, що можуть спричинити мої ідеї. «Не коригуй вітру й не вели людям ходити на руках», — повторював він. Це означало, що є речі надто великі й складні, що не змінюють свого природного перебігу, а також є директиви настільки обтяжливі, що піддані за найменшої можливості намагатимуться їх саботувати. І нічого з цим не вдієш, бо десь тут пролягає межа влади. Тільки от жерці Підземної про це не знали. На кожному кроці я бачив спроби повелівати вітру й наказувати ходити на руках.

Я не повинен так думати. Я більше не був ані спадкоємцем трону, ані тим паче імператором. Був «Прищавим» Аґиреном. Недоумком, адептом великого жерця, який сидів поруч на козлах. Мене охопив гнів, але я лише втупив погляд у власні сандалі й повну відходів руду куряву вулиці.

Коли наш візок покотився порожніми вулицями, на яких не було нічого, окрім сміття й напіврозвалених халуп із каменю й саману, Брус підняв маску, відкриваючи спітніле й червоне лице. Маска складалася з двох частин. Одна містилася на голові, а іншу, ту з обличчям, можна було піднімати й опускати за потреби, як вічко.