Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 7)

— У нас немає виходу, — сказав Брус. — Ми маємо перебратися через міст. Коли зможемо, сховаємо віз та їхні речі. Тільки б перебратися. Їхатимемо швидко. Треба тільки вигадати легенду.

— Яку легенду, ситаре Тендзине?

— Майстерну брехню. Казочку, яку треба розповідати замість правди, якщо нас хтось зупинить. Часу вигадувати не буде. Завжди в таких ситуаціях треба заздалегідь приготувати легенду й вивчити її напам’ять. Ти маєш знати, хто ти, що робиш і чому. Завжди. Навіть якщо думаєш, що тебе ніхто ні про що не питатиме, тобі потрібна легенда.

Ми ще раз обшукали вузлики і скрині, та й сам віз також. Брус окинув його оком з відстані кількох кроків, заглянув під колеса, обмацав упряж. Смикнув хомут. Нічого.

Ми також простукали кузов воза.

Я знову проглянув стос речей обох подорожніх, шукаючи хоча би паспортів. Це були невеличкі дерев’яні таблички з випаленим іменем і прізвищем і з печаткою імператорського чиновника. За часів правління мого батька вони були потрібні лише тоді, коли необхідно було довести своє прізвище. Зазвичай у канцелярії чи в суді. Однак раніше, відповідно до Кодексу Землі, кожен мусив постійно носити таку дощечку, прикріпивши її ремінцем до зап’ястка чи повісивши на шию. Подорожувати отак просто також не можна було. На кожну подорож видавали спеціальний дозвіл. Я не знав, чи зараз такий же порядок. Чи Іфрія повернула всі старі звичаї і чи вже встигла їх запровадити. Я не знав і про те, чи це стосується жерців. Тому мені не подобалося, що ми маємо їх вдавати. Нам було замало відомо.

— Ми ж не будемо проводити обряди, — кинув Брус. — Йдеться лише про міст.

— Ти сам сказав, що нам потрібна легенда, — заперечив я. — Як ти збираєшся її вигадувати, якщо ми навіть не знаємо, як їх звали?

— Їх звали по-амітрайськи. Нижчим кастам за часів Кодексу не можна було мати прізвищ, лише імена. Але жерці — поза кастами. Як просвітлені вони мають вищість. Ми використаємо амітрайські прізвища, наприклад, Чугай Текедей і Гаршил Акердим. Я колись знав їх, і вони точно мертві.

— Навіщо забороняти прізвища? Адже так тільки шириться хаос?

— Бо вони пов’язують людей із їхніми предками й родинами. А родини мають зникнути. Родина — це зло, прізвище також. Це все лише підживлює людський егоїзм. Маючи сім’ю, ти дбатимеш про неї більше, ніж про інших, але ж це Матір вустами жерців вирішує, хто важливіший, а ким треба пожертвувати. Усі діти належать усім жінкам і Підземній, а людина як така не має значення. Значення мають спільноти: будинки, селища і так далі. Людина отримувала прізвисько, яке помирало разом із нею. Усе має стати єдиним, пам’ятай. Люди також. Зрештою, вони не мусять їх контролювати, тільки наглядати. Люди мають працювати, воювати за Підземну Матір і вшановувати її. Якщо у тебе є отара ковець, ти не наділятимеш кожну з них іменем. Ти наглядатимеш за всією отарою. Вистачить їх лічити. Ім’я потрібне коню, псу чи леопарду. А тут таких немає. Є тільки квівці. Ти надто багато думаєш, Арджуче. Думати про різні речі — це добре, коли ти в безпечному місці й сидиш біля вогню з кухлем відвару. Зараз це тільки тебе налякає. Я не знаю, чому жрець їхав сам. Може, тут безпечніше, ніж ми думаємо. Може, у нього була якась місія і тому він хотів прошмигнути непоміченим, не привертати уваги. А може, він був дурнем. Наша мета — перебратися через міст, це водночас так мало — і так багато. Решта — деталі. Нам треба сховати свої речі. Коли ми від’їдемо достатньо далеко, жрець і його адепт зникнуть, а шлях продовжать двоє сіндарів, що повертаються у Камірсар.

— А легенда?

— Зараз щось придумаємо... — Брус тяжко зітхнув, залізаючи на воза й обмацуючи козли. Він за щось потягнув, і раптом почувся тихий тріск.

— Я так і знав! — тріумфуючи, вигукнув він.

— Що це?

— Сховок. Не відкривався ні вгору, ні вниз, ні вперед. Сидіння як сидіння. Але відкрився назад.

— І що там, ситаре Тендзине?

— Краще сам подивися, Арджуку.

Усередині дерев’яних козел лежав червоний плащ із каптуром і мата для спання.

Я не розумів, що саме Брус хоче мені показати, поки не зрозумів, що у плащ загорнуто щось важке і бокате.

Ми вийняли згорток, обережно його розкрили й побачили невелику залізну скриньку. До випуклого віка був прикріплений кований символ червоного кольору й дивакуватої форми. Ремінь, помальований посередині трьома короткими лініями, з кожного боку закінчувався заокругленими гачками. На додачу скриньку старанно обмотали товстим червоним мотузком із шовку, а всі бездоганно зав’язані вузли запечатали воском, на якому відтиснули схожий знак.

— Відкриємо?

— Нізащо, — рішуче відказав Брус. — Ось і наша легенда. Це посилка, дуже термінова посилка. Готовий закластися, Арджуче, що за пів дня до нас цим шляхом проїхав великий кований дорожній віз, справжній дім на шести колесах, запряжений вісьмома великими онаграми, його супроводжував щонайменше гон кінних лучників із корогвами храму Підземної Матері на спинах і двадцять адептів.

— А що було всередині?

— Кілька жерців, може, ще адептки чи адепти для товариства, коші з їжею, прянощі, віяла й мусліни. І така ж скринька, наповнена піском. Справжня посилка тут.

Я роздратовано пирхнув.

— Ти мав вигадати легенду для варти на мосту, а не для мене. Може, там запас забороненого пальмового вина?

Він похитав головою.

— Я знаю, що так іноді роблять, коли хочуть щось переправити в неспокійні часи. Навіть дуже важливих людей так переправляють. Збройний конвой привертає увагу, а принцеса в цей час подорожує, одягнена селянкою. Я не знаю, чи так було цього разу. Але я знаю, що це цілком можливо, і ми будемо поводитися так, ніби саме це й відбулося. Цей символ може бути важливим. Що він тобі нагадує?

Я стенув плечима.

— Нічого. Може, колючу гілку? Якесь чудне ковальське приладдя? Дивний гребінь?

— А якби він міг рухатись і витися?

Я глянув ще раз.

— Отруйна скорпениця!

— Саме так! Я теж це бачу. А скорпениця означає загрозу, щось отруйне чи небезпечне. Породжує страх. Вона на печатках, на скрині й на грудях цього жерця. Зазвичай у них є це, — він вказав на один із золотих амулетів, який ми здерли з шиї мертвого чоловіка.

Коло з малим трикутником посередині, з якого виростає тоненький золотий прутик, ледь витикаючись назовні. Останнім часом я часто бачив цей знак. Його малювали на стінах, вирізали на грудях трупів, які потім знаходили на світанку на вулицях. Це було лише коло й риска, коли його креслили вугіллям чи вістрям, але я й так упізнав цей знак. Підземне лоно. Я проковтнув слину. Палаюче місто знову постало перед моїми очима. «Дивіться на пустелю! Вогонь насувається!».

— Але в цього було ще таке, поглянь. Такий же, як на скрині. Залізна скорпениця. Чому вона на такому довгому ланцюжку? Дивися.

Він повісив амулет собі на шию і заховав його під каптан.

— На відміну від інших, цього знаку не мали бачити. Він навіть не золотий, а залізний. Але за потреби я легко зможу його вийняти й показати, не встаючи з воза. О, так. Гадаю, якщо я нишком покажу амулет командиру варти на мосту, ми проїдемо без питань.

Йому не вдалося мене переконати, але в мене не було виходу. Я присів біля розкладених на плащі пожитків, які ми знайшли в обох подорожніх. Нам було відомо так мало. Якщо щось піде не так, увесь цей маскарад буде викрито. Вистачить одного нерозумного слова.

Брус крутив у руках широке вигадливе вбрання, намагаючись зрозуміти, як його носять. Що буде, якщо ми вдягнемо це неправильно, навиворіт чи догори дриґом?

— Це всього лише мале селище і один міст, — заспокійливо повторив Брус, ніби почувши мої думки.

У дивному каптані адепта без одного рукава, який відкривав ліве плече, за пазухою була глибока кишеня, в якій я знайшов кістяну ложку й невеличку дощечку з прив’язаним ремінцем.

— Адепта звали Аґирен Кисалдим, — сповістив я. — Дивно. Що це за ім’я таке — «Прищавий»? А прізвище — як поселення. Хто називається «Соляними Хатами»?

— Бо він був квівцею, — промовив Брус, одягаючи штани. — Тварин ти також називаєш залежно від того, що перше впаде тобі в очі, бо так легше запам’ятати. Котресь має відстовбурчене вухо, то гукатимеш його «Клаповухом», інше — пляму на спині, значить, буде «Ляпкою». Цей був прищавий. А «Кисалдим» — це, мабуть, кишлак, звідки він родом. Якби він дожив до ініціації, як жрець носив би інше ім’я. Принаймні ми знаємо, як тебе звуть. У жерця не було охоронної грамоти. Він мав особисту печатку, але на ній є тільки знак. Водяна черепаха. Ти говориш Мовою Єднання?

Я зітхнув.

— Трохи... — почав я невпевнено, але Брус похитав головою.

— «Трохи» буде недостатньо. Тут не може бути помилки. Тож удаватимеш німого й недоумкуватого.

Я звів брови.

— Просто бездумно посміхайся, крути головою і часом щось белькочи. Решта — на мені.

Ось він я. Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Тримаю поводи, іду поруч із возом, свічу лисою пораненою головою, прищавий із Кисалдима, адепт Підземної Матері. Розумово відсталий німий.

Це я.

Так я опинився на дорозі, ковтаючи пил, споглядаючи віслюкові зади й місто, що наближалося. Тримаючи повіддя, я намагався вгамувати переляканий подих, а мій шлунок болісно закручувався у вузли. Від голоду, жаху чи від усього водночас — я не знав.