Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 78)

— Це амітрай, — пояснив Шип, ховаючи монети за пазуху. — Для нього кінь був, як брат. Він би не дозволив, щоб якийсь негідник дубасив цю тварину молотом чи підрізав їй горло. Навіть не підходьте до нього. Він пережив величезну втрату. Він має побути один.

Ще коли ми йшли до табору Н’Ґоми, попри натягнутий на обличчя каптур вивідника, я бачив, як Бенкей беззвучно плаче.

Табір Н’Ґоми знаходиться за кілька годин ходи від міста, у вузькому байраку, де протікав непоказний вузький струмок, не більший за цівку води, що дзюркотить із перекинутого глека, але й цього було достатньо, щоб на долі шуміли кущі й пальми.

Майже все дно яру було заставлене скринями й мішками, усюди крутилися кебірийці у коричневих і червоних пустельних плащах, ревли бактріани, поспіхом згорталися останні намети.

На цим усім періодично лунав страхітливий відгомін, що нагадував рев труби і завершувався ніби гуркотом важкого табірного воза, коли той іде по балках.

— Орніпанти, — пояснив Брус. — Ти колись їх бачив зблизька?

Я заперечив.

Я справді їх не бачив, і думка про те, що мені доведеться на одному з них їхати, сповнювала мене тривогою. Мені вже випало робити різні речі, але я не знав, чи впораюся з цим. Я мусив сісти на велетенського пустельного птаха, який може дзьобом убити скельного вовка.

Що ще я мав робити? Брус, звісно ж, справляв враження, ніби все вже бачив і їздив на всьому, що має ноги.

— Найбільш обережним треба бути, коли він підіймається, — мовив він. — Далі вже буде легше.

Коли ми йшли дном яру, ступаючи по камінню серед кущів і тернів, усе здавалося простим. Це війна. Треба буде їхати на орніпанті. Однак коли ми вийшли на кам’янистий пересип і я побачив одного з кебірийців, який проїхав перед нами на спині орніпанта зі списом у руці, мої ноги просто приросли до землі.

Кебіриєць сидів, як на даху дому, на висоті двох рослих чоловіків над землею, гачкуватий дзьоб птаха, в якому я би змістився на всю довжину, а може, навіть спромігся б сісти, здіймався ще вище. За сідлом у нього було щось на кшталт паланкіна, над яким на вигнутих прутах був розтягнений шкіряний дашок. На голову вищий від звичайного чоловіка вершник виглядав на птаху, як карлик.

Кебіриєць під’їхав до нас, великі трипальцеві лапи бахнули перед нами об гравій. Моя голова сягала, може, до коліна цього створіння, але точно не вище. Я нічого не сказав, але знав, що в мене тремтять ноги. Від заокруглених кігтів на пальцях до останнього, заглибленого в гравій заднього пазура завдовжки з ріг великого буйвола, стопа орніпанта розтягувалася на добрі чотири кроки.

Птах покачав головою, чудернацька упряж, що обплітала дзьоб, задзвонила застібками, після чого дзьоб розтулився й почулося глухе туркотіння, від якого задзвеніло в вухах. В лице війнув жахливий сморід, не схожий ні на що знане мені дотепер.

— Та кгаа! — крикнув кебіриєць, вдаряючи потвора по колінах кінчиком списа. — Ка кгаа!

Орніпант потоптався на місці, розкидаючи каміння завбільшки з великі плоди, смикнув головою і люто затуркотів. Товсті, як колони, ноги, склалися назад і птах неохоче сів на землю, прим’явши невеличке дерево. Мені здалося, що всипане гравієм дно байраку здригнулося.

Коли вершник почав злазити зі спини орніпанта, я ще помітив, що стремена в нього подвійні і складаються в драбинку. Інакше було б неможливо видертися на спину, що була як справжня, поросла шорстким палевим пір’ям,  гора.

Птах відкинув на спину голу шию завдовжки з рослого мужика, потім обернув голову набік, зиркаючи на мене великим, як таріль, очиськом. Зблиснула блакитнувата повіка. Я сковтнув слину.

— Це нескладно, він лише має знати, хто тут господар, — сказав кебіриєць, вручаючи мені списа. Я відступив на півкроку. — Інакше почне брикатися.

Я уявив собі, як орніпант брикається, і мені стало недобре.

— «Та кгаа» — сідати, «рагіі» — спокій, «мбайо» — бігти, «гайя» — вперед, «агіма» — швидше, «кусіта» — ліворуч, «гуме» — праворуч. Стій — «сіманґа» або «смііі»... — протараторив кебіриєць. — Це просто. Тепер зробимо коло. Сідай переді мною, покажу тобі, що робити списом. Просто. Запам’ятав?

На щастя, вперше я впав ще під час підйому, тому не сильно забився. Удруге полетів зі спини цього створіння, коли він рухався, і це виглядало так, ніби я рухнув із даху, але мені вдалося схопитися за сітку, що вкривала його боки, а потім потрапити ногою в стремено.

Це було найкоротше навчання у світі. До виходу залишалася, може, година, а я досі вчився пристібати величезне, але не надто важке сідло, і все повторював команди: «та кгаа, гайя, сіманґа...»

Коли птах вставав, слід було з усієї сили триматися великого відстовбурченого облука з ручками, але тут Брус помилявся. Коли тварина сідала, було ще гірше. Коли вона падала на коліна, у мене складалося враження, ніби я падав на свій зад з міського муру.

У таборі наростав хаос, на спини бактріанів складали й вішали останні скрині, починали розставляти тварин у довгу валку, одну за одною.

— Збираймося! — верещав Н’Ґома, його птах, що виглядав, як жива вежа, пройшов наді мною одним довгим кроком. — Аґіма, н’те!

Коли мені вдалося проїхати прямо кілька кроків, а потім повернутися, я пишався, ніби досягнув чогось неймовірного.

— Назад, вшиве пташище! — кричав Шип, люто вивертаючи списа, коли проїжджав повз мене на орніпанті, який явно трюхикав у бік Нагільґил.

Мені веліли їхати з правого боку каравану, ближче до голови, і триматися на третині відстані. Їхати рівно і не звертати. Це все.

Безкінечна валка крикливих бактріанів, людей і онагрів виходила з яру, а я дивився на це з птаха, немов із верхівки вежі.

Сідло, що охоплювало спину біля самої шиї створіння, було, в принципі, цілком зручним, особливо, коли я почав розуміти, що й для чого служить. Частина, що знаходилася переді мною, нагадувала кінське сідло, тільки дуже глибоке і з високим облуком спереду. Позаду, на спині, була широка лежанка, оббита шкірою й наповнена кінським волосом, з боків вона мала поручні і, мабуть, на ній можна було б спати, якби перемістити ноги вперед.

Мої речі звисали по боках орніпанта, але не було схоже, щоб він бодай зауважив якийсь тягар. У мене був бурдюк із водою і сумка з пригорщею м’ясних смужок і сушених фруктів. Дашок над головою відкидав тінь, можна було також опустити по боках запони.

Тільки от я не міг звикнути до ритму довгих пташиних кроків, які кидали мене з боку на бік, і я весь час мусив судомно триматися, щоб не впасти. Байрак іще не зник з наших очей, ще в ньому не показався й кінець каравану, а я вже відчував, що від напруги в мене зводить всі м’язи.

Ті кебірийці, які так само, як і ми, сідали на орніпантів, справляли враження, ніби їзда не вимагає від них навіть найменших зусиль. Вони напівлежали в паланкіні, схрестивши ноги на облуку, і ліниво керували птахом, ледь поводячи довгими віжками чи мляво штурхаючи його списом. Вони виглядали так, ніби керували бричкою, запряженою повільними онаграми, які самі знають, куди йти.

Я щомиті плутав команди, ремені сплутувались у моїх долонях, а спис ледь не випадав.

— Сподіваюся, ви краще б’єтеся, ніж погоните, — закричав хтось із вершників. — Бо нікудишній з вас був би конвой.

Я поглянув на нього понуро. Спітнілий, зболілий, я розпачливо намагався утриматися в сідлі. І навіть не мріяв про те, що залізти в паланкін, бо одразу б упав. У мене навіть не було часу, щоби щось йому відгаркнути.

Я гадав, що Нагель Зим — це безкінечне мертве море піску, тим часом ми їхали просто пустищем з купою скель, каміння, купин і якихось дерев, що росли то тут, то там. Це особливо не відрізнялося від степу, яким ми дісталися до міста.

Орніпанти йшли дуже швидко. Занадто швидко, бо один крок птаха — це кільканадцять людських, а треба було дотримуватися темпу достойної ходи бактріанів.

— Не виходь зі строю! — горлав хтось постійно.

— Рагіі... — прохрипів я, тягнучи віжки. Створіння обернуло гігантську голову, дивлячись на мене обурено.

Подорож через пустелю на спині величезного птаха — це щось, що триває вічність, коли ти її проживаєш, але запам’ятовується з цього небагато, ще менше можна буде про це розповісти.

В цій подорожі були тільки удари велетенських лап об землю, які я відчував усім хребтом, ніби мені давали копняка під зад, десь унизу пропливали скелі й кущі, з розжареного, ніби море ртуті, неба бив жар, мухи кружляли навколо обличчя й змія в’ючних тварин вилася в безкінечність.

Частина несла запаси їжі, води і кормів, частина — товсті прямокутні брили солі, запаковані і шкіряні мішки, частина — це якісь інші скрині й клунки. Тварини були навантажені так, що з-під багажу не було видно їхніх спин, а попри це вони йшли розмірено й без затримок, ніби геть не відчували ваги.

Хода тягнулася без кінця. Я відчував біль у хребті, стегнах, шиї і навіть у кожному пальці, що судомно стискали ремені поводів.

За якийсь час біль перестав мені аж так докучати, бо мене почало нудити. Сідло розгойдувалося не тільки з боку в бік, але й уперед і назад, птах із кожним кроком клював повітря попереду.

Після чергової безкінечності я виблював із сідла, але не міг дотягнутися до бурдюка з водою. Відчував, що якщо хоч трохи зміню позу, то зісковзну зі спини й скручу собі в’язи.