Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 77)

Я попросив пошити для коней довгі попони, з одного боку білі, а зсередини коричневі, а також полотняні штани й каптани, які ми вдягнемо на хутряні кальсони й анораки. До цього ще окремі каптури, що дозволяють закрити все обличчя. Накладки на рукавиці й черевики з шипами текаґі, щоб лізти по стінах. Сакви й упряж, щоб усе це можна було нести при собі. Упродовж кількох тижнів кожен, хто вміє шити одяг і шкіру, мав через мене роботу. У нас є купа спорядження, а в першу чергу — Спис Бовдурів. Замурований у глину, ще й прикритий шкіряним футляром.

Відколи у нас є екіпірування, я щодня велю своїм асасинам вдягати все це на себе й ганяю їх у снігу навколо озера. Ночами ми вибираємося й вирізаємо невеликі банди Зміїв, що таборуються на краю лісу чи крутяться околицями. Потім я безжалісно вчу своїх спільників мові жестів і метанню сюрикенами.

Сам ходжу на берег озера, де одноокий карлик жбурляє в мене камінням і прокляттями.

— Ще раз! — горлає він. — Зберися, ти, тупий пень! Ти тільки марнуєш рештки пісні. Співай про щит! Про щит!

Тож я збираюся, візуалізую, хоч і не багато від цього толку. Каміння боляче товче мені голову й груди, але щита немає. Принаймні переважно. Іноді мені вдається відбити камінь у повітрі, але я не бачу закономірності.

Однак наука Воронячої Тіні не зовсім марна.

— Ти маєш точно знати, що має зробити пісня. Точно. Що, з ким, коли і де. Уяви собі, що вона ніби порошок, якого тобі має вистачити. Як сіль. Додаєш до супу дрібку і весь суп стає солоним. Тільки пісня богів — це така сіль, що може все. Ну, майже все. Тільки от дрібки вистачить на казан, але вона точно не посолить озера, розумієш? Скажімо, ти солиш щось піснею богів: всипаєш у суп і думаєш про солоний смак. Однак якщо ти помилишся й почнеш думати про гіркоту чи солодкий пундик, увесь суп можна викидати.

Я проглядаю його товари й шукаю щось корисне, але більшість предметів непридатна до використання.

Пісень богів у чистому вигляді чи чогось зараженого силою урочища немає взагалі.

— Ти купив спис, — каже Тінь. — Використай його.

У поселенні надто людно й гамірно. Якби не рідкісні моменти тиші якогось вечора, я б ніколи її не почув.

Спершу я не звертаю уваги на звуки, що монотонно лунають з-за якихось дверей. Аж поки не усвідомлюю, що чую англійські слова, і мені раптом стає холодно.

Я відчиняю двері з таким відчуттям, ніби зараз маю зомліти.

Дівчинка сидить на чомусь, що нагадує кросна, і пряде. На ній роздерта сукня, вся у клаптях, крізь дірки на тілі видно криваві сліди від нігтів. Я бачу, як вона механічно киває головою і дуже швидко говорить англійською з дивним незграбним акцентом. Особливо вражає можливість впливу свідомості на аспекти дійсності, які в давній системі сприйняття підлягали тиранії матеріалістичного інтелектуалізму, а в новому світі мусять поступитися неінтелективному використанню креативної свідомості. Завдяки елімінації аспектів, що стосуються міфів матеріалізованої об’єктивації дійсності, а також і археокультури, пов’язаної із самоствореними поняттями так званої етики, і прив’язці до індивідуалізації особистості, можливо буде досягнути етапу креативної суперсвідомості, що повною мірою впливатиме на матеріальну базу дійсності й буде здатна її цілковито змінити в креативно-мистецькому акті, де ці акти стануть цілком автономними фізичними сутностями. Цей світ становить остаточний об’єктивний доказ неіснування об’єктивізованих матеріалістично сутностей і можливостей як формування живих сутностей, так і творення нових відповідно до стану суперсвідомості. Подальшою метою було б таке формування суспільної маси, щоб визволити її з археокультурних псевдообмежень, починаючи від залежності від оцінювання і закінчуючи відмовою від концентрування на міфі існування окремої індивідуальної самосвідомості. Завдяки цьому на наступному етапі буде можливо створити суспільну масу, здатну досягати єдності в суперсвідомості та вступати в спільні акти креації...

Я хапаю дівчинку за плече і англійське бубніння раптом обривається на півслові. Вона підводить до мене щуроподібне лице, сичить: «Падаль!» і її худа ручка з закривавленими пальцями шмигає в мій бік. Я ухиляюся, тож вона зламаними нігтями розпорює власні груди.

Це дівчинка-краб. Я її знаю.

Я сам її урятував.

— Бідненька, зовсім несповна розуму, — кричить якась жінка, заходячи в кімнатку, і хапає дівчинку за руки. — Ґрунальді знайшов її в лісі. Цілком поїхала. Щось каже, але ніхто бідаку не розуміє.

— Я розумію, — відповідаю стишеним голосом. — Це не вона поїхала, а Ван Дікен.

І він саме пише книжку.

— На що ти дивишся? — запитала Цифрал.

Драккайнен ошелешено сидів на підлозі своєї кімнатки і з ненормальним зацікавленням на обличчі розглядав свою стару осінню куртку, пошиту Синьєю і Сильґою десь у горах в неіснуючій хаті.

— Придивись, — буркнув він. — У кишені за пазухою був згорточок із ягодами. Тепер уся куртка, згорток, навіть болото, яким вона була вимащена, почали світитися. Все просякло піснею богів! У мене є магічна куртка, Цифрал. Це як радіація. Можна помітити щось збагачене піснею богів у бочку і через трохи часу в тебе буде повна бочка магічної рідини. Принаймні, я так думаю. Можливо це означає, що воно поводиться, як мікроорганізми.

— Що ти збираєшся з цим робити?

— Очистити куртку, — відповів Вуко. — А потім у воду вкинути ще й ягідку.

— Вороняча Тінь, — урочисто почав Драккайнен, подаючи карликові солідне барильце, — можеш мені раз відповісти на запитання без викручувань, кепкування і дурощів?

— Якщо знатиму відповідь і якщо на твоє запитання можливо відповісти. Мені повісити Наконечник Правди?

— Objesi sebe ovo na kurcu, — сказав Драккайнен. — Як можна перенестися кудись піснею богів? Кудись далеко. Зникнути тут і з’явитися деінде? Я знаю, що це можливо.

— Можливо, але важко. Тобі потрібна сила урочища. І то багато. Ти мусиш дати її землі, на якій стоїш. Окрім цього, те місце ти мав би бачити перед очима до останньої травинки й камінця. Мав би знати там кожен клаптик землі під своїми ногами. Так добре, щоб, заплющивши очі, побачити все, як живе. Ну, і мав би хотіти там опинитися. Ніхто так добре не знає жодного місця. Звичайного спогаду, що ти там був, недостатньо. Одна помилка — і тебе рознесе на шматки. Ти перенесешся, але водночас на всі сторони. Пісня богів не зрозуміє, куди тобі треба.

— А я можу перенестися на коні? В одязі? Озброєний?

— Так. Якщо вже тобі вдасться, то з усім, до чого ти торкаєшся.

— А якби я схопив тебе? Ми б обидва перенеслися?

— Може. Якби я був Пісенником, знав, що відбувається, і пам’ятав, що не можна ні про що думати. Звичайна людина злякається і сфальшивить ноту пісні богів. І все. Але не думай про це. Те, що ти пам’ятаєш якесь місце, бо там був, — це замало. Сильно замало. Розлетишся.

— Барильце твоє, Вороняча Тінь. Я б іще щось у тебе купив. Покажи того свого воза. Особливо трави.

Тінь вищирився в найблудливішій своїй посмішці.

— Хочеш, щоб дівка тебе слухалась?

Розділ 10.

Ерг окраїни світу

Сувора ненька, пустеля, коханка з країни примар. Твоє чорне серце, Королево, ховає дюн піщаний погар. Уперед нам іти, треба йти! Шляхом солі йти, треба йти! Білий килим днів, килим днів! Нам пряде пісок споконвік! Ще лиш ніч одна, ще лиш три! На зорі солоній сльози солоні втри! Шкіру палить жар, з неба жар! Надить очі чар пустельних примар! Хто помре серед дюн, у піску! Марою стане — втратить душу людську! Шляхом сонця йти, треба йти! Уперед іти, нам іти!

І так ми покинули останнє місто в Амітраї, де тисячі втікачів чекали на серпи ридванів і вістря «Зміїного» тимену. Ми виїхали з устеленого наметами передмістя оточені двома десятками великих озброєних кебірийців на бактріанах. Цього разу ніхто не водив за нами поглядом і не хапав за упряж, щоб жебрати їжі. Бандити за будь-яку ціну намагалися нас не бачити, відвертали голови чи підпирали замислено обличчя руками, щоб затулити очі. Утікачі навіть не намагалися до нас підійти.

Дорогою Н’Ґома змусив нас продати коней.

— Вони не виживуть у пісках, — сказав. — Поїдете на орніпантах. Тільки вони й бактріани спроможні вижити в ергу. Може, ще онагри. Коні злягли б через кілька днів.

Він відвів нас до того, хто забрав коней без балачок і заплатив золотом. По чотири диргами за коня. Це була хороша ціна, але ми не мали ілюзій, що вона зараз означала в Нагільґил. Коні йшли на забій. Перетворившись на смужки сухого м’яса, вони відповідатимуть своїй вартості в золоті. Попри це ми почувалися жахливо.

Бенкей переніс це найгірше. Він вислухав новини з нерухомим кам’яним обличчям, потім довго гладив свого коня по голові, тулився до нього, щось шепотів. Коли торговець підійшов до нього, вивідник зненацька одним рухом вихопив ножа і всадив коневі за вухом. Жест був швидкий, немов спалах. Тварина повалилася на коліна, ніби вражена блискавкою, а потім упала на бік. Бенкей ще присів на коліна біля нього, погладив його по храпу й пішов, не вимовивши і слова, із закривавленим ножем у руці. Проходячи повз, так штовхнув торговця плечем, що перекинув його на землю. Той підвівся, подивився вивіднику услід, але не осмілився щось сказати.

Бенкей навіть не хотів глянути на гроші, зрештою їх для нього забрав Шип. Гебзаґал сів віддалік на камені спиною до нас і не озивався, тільки дивився кудись у простір.