Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 79)

Птах крокував уперед, хтось постійно на мене кричав, що я вибиваюся зі строю, мій шлунок був, немов наповнений оцтом і зав’язаний вузлом, як стара ганчірка, сонце палило шкіру, навіть вітер нагадував радше дихання печі, і так без кінця і краю.

Без кінця.

Пам’ятаю, що в якийсь момент я вже точно знав, що не доживу до привалу.

Велика змія з людей і тварин вилася пустелею. На схід. На Ерг Окраїни Світу.

Туди, куди вела мене моя доля.

Пополудні я все ще поглядав на сонце, яке здавалося намертво приклеєним до небосхилу, ніби хотів силою перекотити його за горизонт.

Ми зупинилися на привал, лише коли воно було на відстані долоні від горизонту. Змія з тварин почала скручуватися в спіраль, бактріани ревіли, кебірийці вигукували команди. А ми їздили на птахах навколо, збиваючи клуби пилу. Це тривало цілу вічність.

Коли мені мені показали місце, і після довгої шарпанини мені вдалося змусити орніпанта сісти, я просто звалився з сідла в пісок. Дрижкі від напруги ноги не могли мене втримати, а в голові далі крутилося. Перед падінням я тільки встиг відстібнути бурдюк — ось і всі мої досягнення.

— Розсідлай його! — крикнув якийсь кебіриєць. — Ти маєш його нагодувати. Має знати, хто дає йому їсти.

Корм змішували в великих дерев’яних кадубах. Це була жовто-сіра глевка маса, що жахливо смерділа.

— Вони напаслися перед дорогою, — сказав кебіриєць, який мішав у діжці дерев’яним кийком. — Кожен ум’яв із три корови. Зараз їм не треба багато їсти й пити. Їм вистачить дурри з жиром, попелом, кров’ю й сушеними пацюками. Ліпи кульки. Великі, такі, як твоя голова. Притискай, вони не повинні розпадатися. Ще. На одного птаха береш три кулі. Подаєш у дзьоб на кінчику списа. Тільки обережно, він не повинен бачити всі кулі одночасно. І не дозволяй йому вставати.

Вода в пустелі тільки для пиття, і то її виділяють напрочуд ощадливо.

І так ти дізнаєшся, що значить не могти вмитися. Я був липкий від випаруваного поту, долоні були вкриті протухлим жиром і від мене на сто кроків несло смородом щурячих трупів.

Я нагодував чудовисько, подаючи смердючі делікатеси на кінчику списа і намагаючись не розсікти орніпанту голову, бо мене попередили, що тоді він «розсердиться». Птах поглинав кулі корму завбільшки з середній гарбуз цілими, примружуючи очі й задираючи дзьоб. Я бачив, як вони рухаються у нього вздовж стравоходу.

Лише знявши сідло, нагодувавши орніпанта й відклавши списа, я зміг повалитися на пісок у тіні власного паланкіна, і так довго лежав, як неживий. Я почувався так, ніби мене побили, потім надавали штурханів і на сам кінець протягнули по гравію.

— Можеш устати? — запитав Брус. — Ми розпалили багаття. Треба щось з’їсти.

Я перевалився на бік і підвівся, немов не до кінця воскреслий труп. У мене досі крутилося в голові.

Я пройшов за Брусом через табір, що складався практично з самих кебірийців, чуючи чужу мову й дикий спів, що долинав від інших вогнищ, і дивлячись, як навколо поприсідали чудернацькі створіння. Я почувався химерно чужим, і лише тут до мене дійшло, який я самотній.

Тому підійшовши до тліючих пляцків сухого гною, що вдавали з себе вогнище, навколо якого сиділи мої люди, я відчув себе так, ніби знайшов родину. Н’Деле мовчки подав мені миску свіжого відвару, в одному казанці булькотів рідкий, пекельно гострий гишмиш, у другому парувало пюре з дурри. Іншого посуду не було. Треба було набрати трохи дурри зі спільної миски, вмочити її в соус і відправляти до рота. Я витер долоні піском, але вони тільки вкрилися наліпленим пилом і продовжували смердіти.

— Доброго вечора, — люб’язно сказав якийсь незнайомий мені кебіриєць, подаючи нам бурдюк. — Н’ямбе Н’Ґома надсилає конвою пальмове вино. Н’ямбе Н’Ґома переживає за хлопця. Каже, що він може не вижити. Звідси ще можна повернутися. Н’ямбе Н’Ґома готовий в такому разі продати йому одного бактріани.

— Дякуємо, — відказав Брус. — Скажи н’ямбе Н’Ґомі, що хлопець не може повернутися. Ніхто з нас не може. Ми підемо з вами аж за ерг. Мосу кандо!

— Олімвенґа усурі, — зітхнув прибулий. — Якщо так, н’ямбе Н’Ґома каже, щоб я допоміг хлопцеві голками. Це забере втому й допоможе йому відпочити. Я також можу усунути нудоту. Чотири голки — і він буде, як новий.

Я скам’янів. Кулька дурри в соусі раптом застрягла мені в горлі, ніби виросла завбільшки з мою голову.

— Дякуємо, — сказав Брус спокійно. — Але хлопець не може лікуватися голками. Подякуй н’ямбе Н’Ґомі за турботу, але так має бути.

— Шкода, що ви так боїтеся голок, — мовив Н’Деле, коли той схилився і пішов. — Це справді допомагає. Пам’ятаю, як колись...

Сніп штурхнув його по нозі, розливаючи його відвар, і зробив кілька швидких жестів. Аліґенде замовчав і опустив голову, ніби від сорому. Хтось подав мені бурдюк із вином.

Перед тим, як піти спати, я побачив, що Брус сидить самотньо на скелі біля самого табору і вдивляється в нічне небо. Я підійшов до нього якомога тихіше, але він, як завжди, озвався, ніби мав очі на потилиці і знав, що я стою за ним.

— Курю люльку й дивлюся на захід. Туди, звідки ми прийшли. Усе в порядку.

— Нам вдалося. Ми покинули країну, як і мало бути, — сказав я. — Залишилося ще трохи вина.

— Там, куди цілить наконечник Стріли Заходу, далеко, залишилася Фатая, — відповів він. — Сама у своїй вежі. Сама зі своєю богинею. Своєю Праматір’ю. Фатая... У неї досі є шматок моєї душі.

Він відвернувся від мене.

— Нічого такого, Арджуче. Я не перетворююся на жерця Чекедея. Це тільки туга. Туга — людське почуття. Її породжує пустеля. Превелебний Морок казав, що це мине. І, певно, мине, але...

Він підтягнув рукав, показуючи пурпуровий знак завбільшки з диргам.

— Чим більше я віддаляюся, тим більше воно болить.

Він на хвильку замовк.

— Олімвенґа усурі... Так говорять кебірийці. Ми в таких випадках кажемо, що нам прикро, а вони, що «світ паскудний». Так само, як і ми, вони вважають, що нічого не можна зробити з тим, яким є цей світ. Це стихія. Він такий, який є. Треба просто навчитися з ним боротися. А вона... вони вважають, що повинно бути інакше. Вони думають, що паскудний світ треба спалити і збудувати такий, який не буде паскудним. Гадаю, їм не вдасться...

— Ти не бачив той їхній світ? — запитав я. — У вежі, на вулицях міст? У Маранагарі? І що? він кращий? Наш світ буває паскудним і буває прекрасним. Трапляються речі добрі й погані. А той їхній тільки паскудний. Інакше й бути не може, бо він вигаданий.

— Знаю, Молодий Тигре. Знаю. Я просто сиджу й пустеля до мене промовляє... Олімвенґа усурі...

Коли я йшов спати, я бачив перед очима обличчя Бруса. Вдруге цього дня я побачив, як незламний воїн плаче. І не хотів би бачити цього ще раз.

Наступний день був схожим на попередній, з тією різницею, що першого дня я сідав у сідло орніпанта відпочилий, а другого я почувався так, ніби мені було сто років і мене здолав ревматизм.

Окрім цього, все було так само. Палаюче жаром небо, мухи, біль м’язів, шарпаюче погойдування птаха і спис у втомленій руці.

Безкінечна змія людей і тварин, що вилася через кам’янисту пустку.

Лише третього дня щось змінилось. Я навчився сидіти вільніше, послабив пальці, стиснені на ременях, і навіть осмілився тягнутися до необхідних мені речей, що висіли на боці орніпанта. Або обережно переповзати під паланкін. Нудота з’являлася рідше. Виявилось, що для того, хто завжди був вершником, по суті, немає значення, чи він їздить на птаху, коні, драконі чи буйволі. Просто треба звикнути.

Тільки дорога досі була така сама. Безкраїй степ, кущі і скелі, пагорби, що тягнулися один за одним. І сонце на розпаленому, як бляха пекаря, небі.

Але це третього дня нас наздогнали ридвани.

Я їх помітив, хоча в першу мить у мене по-дурному промайнула думка, що ці кілька хробачків, що сповзають рядком із віддаленого пагорба на горизонті, — це мародери нашого власного каравану.

А потім я відчув, як дрижить земля, і побачив, що вершник із хвостової охорони мчав щодуху на орніпанті, який переставляв ноги в довгих стрибках, витягнувши шию вперед.

Кебіриєць летів уздовж каравану до самої голови з криком:

— Гатара! Гатара! Нґені ниумая!

Я нічого не зрозумів, але караваном заволодів хаос. Здійнялися крики, тварини спинялися, почувся рев бактріанів, яких кололи списами, пустельна змія почала звиватися клубком, як під час вечірнього постою.

— Чого він хотів?! — гукнув я до Шипа, який їхав за мною. Той покрутив головою й безпорадно розвів руками, а потім постукав себе по голові.

— В оборону! — загорлав хтось. — Ридвани позаду! Наздогнали нас!

Я відчув, ніби мене пройняли раптові полум’яні дрижаки. Ніби я раптом змерз, попри спеку, що лилася з неба.

Решту я пам’ятаю, немов химерний сон.

— Сидіти! Сидіти! — кричав Сніп, пробігаючи уздовж тварин, що збивалися в коло. — Хай вони не бачать орніпантів!

Бактріани, яких смикали за плетені вуздечки, неохоче сідали вряд, з них скидали пакунки, щоби чимось прикрити їхні боки.

— Щільніше! За скелями! — чувся крик.

Вивідники рились у своїх мішках, викидаючи на землю тісно сплетені мотки мотузок.

Хтось всунув мені кілька залізних складаних гачків й велів прив’язувати до мотузок, тож я розкладав залізні зубці й переплітав вузли через вушко внизу кожного гачка, не зважаючи на тремтіння в руках.

Усі бігали з луками й колчанами в руках, кебірийські крики змішувались із вигуками вивідників. Я в’язав ремені й дивувався, як дивно плине час. Він або витікав у мене крізь пальці, а я був ніби оглушений, або я раптом бачив усе на диво різко й виразно, кожен камінь і кожну зернину гравію навколо, ніби світ зупинився.