Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 71)

Я розплющую очі і впираюся поглядом прямо у стелю. Балки зі струганої деревини на стелі перетинають леги. Я лежу навзнак на широкому ложі, вкритий чистим лляним простирадлом, у світлому приміщенні і не знаю, де я.

Останнє, що я пам’ятаю — як спускався схилом у напрямку поселення Ґрунальді, захопленого Зміями.

Я сидів, курив люльку під деревом, а потім побачив, що відбувається навколо дерев’яного двору. На цьому все.

Не знаю, що було далі.

Амнезія?

Приміщення майже порожнє, просторе. Світло проникає крізь малі віконця, викладені круглими скляними камінцями.

У мене паморочиться в голові, за хвильку вона вибухне болем. Важкий, схожий на похмілля, він уже причаївся за повіками і десь під потилицею.

Обережно рухаю по черзі кожним м’язом, від пальців на ногах до м’язів обличчя. Здається, я не поранений і не зв’язаний. Пробігаюся язиком по зубах, але всі ніби на місці.

Я нічого не пам’ятаю. Судячи з коштовних вікон, швидше за все, це не поселення нещасного Ґрунальді. Ідіотська думка, що мене турботливо прихистили Змії, радше не матиме підтвердження.

Якусь мить я залишаюся нерухомим, але нарешті дозволяю собі ретельно обдивитися кімнатку. Все ж таки, я сам.

Відкидаю простирадло і обережно сідаю на ліжку.

Я голий.

І в певному сенсі помитий. Мене чимось витерли — можливо, вологими шматинами, але бруд в’ївся в папілярні лінії, поселився у шкірі, де-не-де, наприклад, під пахвами, на боках і карку залишилася брунатно-зелена шкорупа. Натомість у інших місцях я вимитий із надзвичайною ретельністю.

Бруд нагадує рештки камуфляжу. Старанно виготовленого з глини, рослинного соку, сажі з жиром і, ймовірно, крові. Здається, там навіть були якісь повздовжні візерунки. Камуфляж був зроблений старанно і вдумливо. Мені треба було розтерти відповідні листочки, вичавити з них сік, замісити пасту з жиру і глини, потім точно нанести на все тіло маскувальні візерунки. Це не робиться швидко, але нічого такого я не пам’ятаю.

Узагалі нічого не пам’ятаю.

Сідаю на різьблене ложе і бачу, що під стіною лежить моє сідло, мої сакви й клунки, а поруч — лук, ніж і меч, які були при мені.

Я пожував ягоди. Пригадую терпкий пінистий смак, що вдаряє в ніздрі й мозок, ніби вибух феєрверків.

І запах матіоли.

Коли я встаю, у мене знову паморочиться в голові, я слабкий, як дитина.

До речей я повзу накарячки, дрижачими пальцями розшнуровую застібки, виймаю флягу, чашку, потім аптечку у формі шкіряних розкладних саков.

Ок, я міг кудись лізти в нестямі, накачаний магією і непритомний. Але чавити в чомусь листя, готувати камуфляж? Не загубити нічого, навіть меча і ножа?

Кидаю в чашку дві пігулки регенераційного комплексу, в кімнаті немає води, а фляга порожня. Однак поруч із ліжком стоїть глиняний глек, прикритий застромленим усередину окутим рогом. Пиво. Хтось турботливий подбав про моє пробудження. Це добродушне переконання, що прокинувшись, людина передовсім має собі хильнути пива, наводить на думку про Людей Вогню. Я розчиняю пігулки в пиві, запах цитрусових відразливо змішується з важким козлиним смородом мусту. У мене трясуться руки.

На тілі в мене немає великих ран, але все ж я бачу кілька шрамів, яких не бачив раніше. Незліченні дрібні ранки, шрами і подряпини запалені, але зараження бути не повинно.

Десь на споді цього похмільного шоку мені щось муляє. Щось схоже на забутий кошмар.

Я надпиваю цей дивний на смак тонік і раптом бачу, що одна з ран на руці, довгуватий хвилястий струп, починає рухатись. У мене на очах він лопається, зсередини з’являється мала витка сколопендра кольору свіжої крові.

З іншої рани визирає опариш. Виповзає пульсуючими рухами з мого тіла і спадає на підлогу. Потім ще один і ще.

Я починаю кричати й істерично обтрушуватись, хробаки з’являються з мене один за одним, спадають на дошки і розповзаються по кімнаті.

Крик переходить у спазматичний кашель, я падаю на коліна і звиваюся у судомах, блюю каскадом якихось білих круглих плодів розміром із м’ячик для гольфу. А потім бачу, що це очі.

Людські очі, які дивляться на мене осудливо.

Я дивлюся на свої долоні: вони всі вкриті липкою гарячою кров’ю і парують залізистим смородом сирого м’яса.

Очі на підлозі починають дригатися, а потім раптом із них викльовуються чорні тоненькі ніжки, уподібнюючи їх до павуків.

Я відповзаю аж під стіну, тремтячи від жаху, і намагаюся пригадати, чи є в моїх паках що-небудь від шизофренії. Однак я на Мідґаарді, тут будь-яке божевілля може втілитися і стати реальним.

Я контролюю дихання.

Ігнорую тремтячі ноги, руки, що парують від свіжої крові, очі, що повзуть до мене з шурхотом ніжок по дерев’яній підлозі, хробаків, які вигризли собі шлях ізсередини мого тіла і звиваються тепер то тут, то там.

Я дихаю.

І повертаю контроль над ситуацією. Силоміць. Усупереч фактам. Ніби об’їжджаю розшалілого коня.

Дихаю. Втягую повітря через ніс, випускаю ротом. Тру скроні, даю собі кілька ляпасів.

— Perkele кикка... niitty... — шепочу несвідомо. Очі повзуть до мене по підлозі, я чую шкрябання чорних хітинових кінцівок. Шепіт переходить у крик.

Шкрябання припиняється.

Я розплющую очі.

Немає павукоочей, немає червів чи плям крові. На підлозі повиростали квіти. Спрощені, синтетичні, трохи ніби створені кондитером муляжі з безе чи крему. Якби морозяна папороть на шибках стала об’ємною, вона виглядала б саме так.

Квіти сублімують у пару — мерехтливу, немов мікроскопічний діамантовий пил, що розсіюється в повітрі.

У мене на руках уже немає крові, тільки на підлозі сичить пляма регенеративного напою з пивом.

Якийсь час я сиджу на ліжку, а тоді знаходжу в речах свіжу пачку «Half and Half» і набиваю люльку.

Чекаю, поки руки перестануть тремтіти.

А тоді виймаю з паки свіжий одяг.

Маленькі, напівкруглі дерев’яні двері зі скрипом піддаються і випускають мене на вузькі сходи.

Унизу, де починаються сходи, на прикритій шкірою скрині напівлежить великий чоловік із лисою головою. Попри те, що я спускаюсь якомога тихіше, він прокидається і зривається на рівні ноги.

Розмальоване витатуйованими спіралями лице, що раптом роз’ясняється широкою вовчою усмішкою, здається майже гарним.

— Ти живий! — кричить низьким басом Ґрюнф Колюче Серце.

Одна велика лапа стискає моє передпліччя, як лещата, друга обіймає за шию. Я відповідаю тим самим жестом, на мить ми торкаємося лобами.

— Живий! — горлає Ґрюнф кудись углиб будинку. — Живий! Ульф живий!

— Як довго я спав? — у мене такий голос, ніби горло мені відполірували наждачним папером. Я чую біганину і перегуки.

— Це третій день, — відповідає Ґрюнф. — Ми чергували позмінно! Боялися! Під дверима було видно світло, яке потім згасло, було чути іржання коней і вовче виття. Коли Атлейф зазирнув усередину, на нього напали кажани! Як він давав драла! Скальд уже почав наспівувати пісню про стирсмана, якого у власному домі лякають кажани! Кров лилася під дверима, а потім зникла. Уже й за жерцем послали. Але ти живий!

— Отруївся ягодами, — кажу. — Де тут лазня?

— Коли я тебе приніс, — розповідає стерновий, — і ми перевірили, чи ти дихаєш, то баби ледь не побилися, котра тебе обмиватиме. Зрештою закрилися з тобою в лазні втрьох.

— При нагоді покажеш мені, які саме, — ціджу я. — Треба буде це повторити, бо я нічого не пам’ятаю.

Вогнища в лазні ще гарячі, є й кілька казанів із окропом.

Спершу я хлюпаю воду на каміння й сиджу в клубах гарячої пари, шмагаючи шкіру гіллям, потім занурююсь у цебро з крижаною водою, далі додаю трохи теплої й приймаю звичайну ванну. Це триває з годину, але я вперше за багато місяців нарешті чистий.

Після парної й купання я почуваюся краще, хоча мені досі паморочиться в голові і я слабкий, як немовля.

Дівчина чекає мене перед лазнею. Молода, зі смаглявим обличчям і темно-фіолетовим волоссям, зібраним у кінський хвіст. У неї повні вуста, випуклий ніс і вологі, сарнячі очі під виразними бровами.

— Ґрунальді казав, що спершу ти спатимеш, потім митимешся, а потім їстимеш. Говорив, що тобі не можна заважати. Навіть Атлейф чекає. Ти, мабуть, хтось значний. Стіл накрили, як на Повернення Сонця, і чекають. Уже два дні так чекають.

— Ґрунальді?! — перебиваю я, хапаючи дівчину за плечі. — Ти сказала: Ґрунальді? Він живий?!

— Ясно, що живий. Прибув сюди зі своїми на зиму, як і багато інших. Узяли дітей, запаси, стада, коней і човни. Ми нічого не залишимо Зміям, а навесні їх поб’ємо. Відтіснимо знову в ті їхні гори.

— Чекай... — ослаблий від полегшення я сідаю на якусь скриню. — Тобто... Ґрунальді не вбили... ті Змії...