Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 72)
Вона дивиться на мене турботливо, ледь схиливши голову.
— Де стайні?!
— Стайні... — повторила вона. — Ґрунальді теж казав, що так буде. Що спочатку ти побіжиш вітатися зі своїм конем. Кажуть, ти з ним говориш... Але ж ти дивний. Шкода. Такий великий мужик, а схоже, що з головою в тебе щось не так. Черговий дивак. Що за часи...
Мої нерви не в найкращому стані, бо я весь час відчуваю зворушення. Спершу в стайні, пригортаючись головою до чола Ядрана, що несамовито ірже. Я чую в резонаторі ці його дурниці: «Ядран чекав, Ядран сумував, Ядран уже не відпустить Вуко, Ядран був сам... Тепер Ядран і Вуко разом, разом», гладжу його по шиї і відчуваю, що гарячі сльози стікають по моєму обличчю. На щастя, ніхто цього не бачить. Тут тільки душний запах стайні, хрускіт соломи під копитами і напівтемрява.
Так, я прив’язуюсь до тварин. До людей теж прив’язуюсь. Але зазвичай мене важко зворушити. Хіба що я не зовсім в порядку.
Побачивши Людей Вогню, які чекають на мене за довгим столом, я стискаю щелепи: мені вдається зберегти холодну кров. Я лиш потискаю все нові біцепси й шиї, ми торкаємося чолами, хтось кричить, розливаючи вино у підставлені роги, жінки хихотять і показують на мене одна одній пальцями.
На секунду я не витримую. До мене підводять кульгавого семирічку в шкіряній шапочці і з серйозним обличчям. Це Тарфі. Син Ґрунальді, який не став крабом. Тарфі стискає моє передпліччя і безрезультатно намагається дотягнутися до карку.
— Ти врятував мене, — каже. — Я цього не забуду, Ніт’їсефні.
Звучить це так, ніби він
— Це честь, — відповідаю. — Пам’ятай, поки сам не станеш стирсманом.
Я стискаю щелепи і якось справляюся. Вдається не розплакатися.
Самого Ґрунальді поки немає, хтось каже, що вранці він пішов на розвідку з кількома своїми людьми.
Однак відповідно до передбачень Останнього Слова, я вмираю з голоду і зараз маю твердий намір їсти. Довгий стіл, що тягнеться до оздобного стільця, на якому сидить молодий Атлейф, — це справжнісінький показ кулінарного мистецтва.
Це найрозкішніше накритий стіл, який я тут бачив. Копчена риба, печена дичина і птиця, великі, почорнілі від копчення шматки шинки, ковбаси, квашені овочі, жовті калачі, самого лише сиру три види.
Я рву зубами хліб, розламую навпіл печеного птаха, хрумчу цибулею.
А потім раптом пригадую схожий стіл і хоровий крик наляканих людей. Це ніби зблиск. Ніби спалах.
Я бачу молодого вояка Змія із білим, немов папір, забризканим кров’ю обличчям, якого я кидаю на заставлений стіл між таці й срібні глеки, він суне столом на спині, розкидаючи олов’яний посуд, я бачу закривавлене лезо, що як батіг шмагає викривлені криком лиця жінок і чоловіків, бачу кров, що розбризкується по стінах.
На долю секунди я застигаю з повним ротом м’яса і надкушеним стегенцем у руці.
Зблиск гасне, залишається тільки спогад зали, заповненої панічним вереском, простягнених до мене безпорадних закривавлених рук.
Спогад, якого я не знаю, але відчуваю, що він справжній.
І страшний.
Шок минає, якось я приходжу до тями. Мені вдається прополоскати зсудомлене горло холодним пивом, клубок їжі, що наростає в моєму роті, виходить нарешті пропхати у шлунок.
Від мене вимагають розповіді. Нудять, просять, зрештою скандують.
Тож я розповідаю. Про Дерево, про мандрівку через гори, про долину драконів, про Пісенника на ім’я Бондсвіф Обидва Ведмеді, що живе в серці гори. Про спалені поселення. Про урочища. А особливо про біснуватого Пісенника Аакена, який планує захопити світ. Який збирає сіль, м’ясо, пісні богів і підданих. Про каравани сліпців і примар, що тягнуться до його оселі. Історія починається, як пригода, тож вони реагують бурхливо, як глядачі на кіносеансі десь у Мадрасі. На диво бурхливо. Сміються, вигукують, хапаються за зброю, зойкають від жаху чи налякано кричать.
Довговолосий блондин, який сидить збоку на підвищеному табуреті, намагається мені акомпанувати на дивакуватій цитрі, створюючи щось на кшталт імпровізованого саундтреку. Але поступово всі замовкають. Музика грає все нерішучіше, аж зрештою я веду свою оповідь у повній тиші. Жінки похлипують, воїни бліднуть і скрегочуть зубами.
Я закінчую на тому, як дійшов до місця, де побачив садибу Ґрунальді Останнє Слово. Не знаю, що було далі. Не знаю і боюся знати.
Бо під моїми повіками дрімають картини страшної кривавої різанини.
Молодий Атлейф плескає в долоні, наказує принести більше пива і меду.
— З усього, що повідав нам Ульф, є одна річ, важлива для нас усіх. Проте ви її не помітили, хоч вона у вас перед очима, — каже він. — А річ ця така, що Ульф досі живий і сидить тут перед нами. Легко злякатись почварного Пісенника, в якого є сила перетворювати людей на дерева і який живе в замку з рухомих лез. Але погляньте: людина, яку цей Пісенник прагнув убити, все ж сидить перед нами за столом. Небагато варті ті пісні богів і сили урочища. Легко занепасти духом, думаючи про скажених Зміїв, які посунуть на нас весною. Про дітей, перетворених на залізних потвор, і про драконів, що рушать на наші землі. Але подивіться: вони вже місяць стоять навколо Дому Вогню, тим часом цей муж учора пройшов крізь їхнє кільце. Повбивав багатьох Зміїв і спалив їхні стріхи, навіть якщо сам він не знає, як це сталося. Отже, і цього Аакена, і Зміїв таки можна здолати. На все в житті є свій спосіб, як казав мій батько, Атлі. Існує багато небезпечних речей, але з будь-якою відважний муж, наділений щастям, спроможний впоратися. Ми сховалися за валами Дому Вогню не тому, що боїмося Зміїв. А тому, що кожен окремо не захистить поодиноких садиб, коли на них наскочать із усією силою. А ще тому, що ми можемо сісти посполу і цей спосіб знайти.
Атлейф здіймає до них свого срібного рога, промова дає свої плоди. Підносить їхній дух. Юнак десь розгубив свою колишню легковажність. Тепер це лідер, над яким тяжіє відповідальність за плем’я. Кремінний Кінь росте.
Знову лунає музика, хтось приносить барабани, хтось тягне волинку. Зараз ми гуляємо. Перехиляємо роги з мутнуватим пивом, рвемо зубами рум’яне м’ясо й живемо. Досі живемо. Учта триває.
Я п’ю разом із іншими, потягую пиво довгими ковтками, як воду, і намагаюсь придушити спогад, що дрімає на дні душі.
Спогад цей не стосується битви. Він стосується вбивства. Я бачу, як від мене тікають люди, чую власний лютий рев, що нагадує рев звіра. Це переслідує мене.
У коротких спалахах.
Хтось п’є до мене, сміється й підносить глек, а я раптом бачу схожий срібний дзбан у власній руці, зігнутий і забризканий кров’ю, і ним я товчу уже розбите обличчя чоловіка, що сидить за столом. Чоловіка, який не може поворухнутися, бо моя нога здушує йому горло.
Короткі спалахи, в яких я — скажений звір.
Щось на кшталт Ґренделя при дворі Беовульфа.
Мене це лякає, тож я заливаю спогад пивом. Не тому, що я зарубав якусь там кількість Зміїв. А тому, що це відбулося без моєї участі. У цих спогадах я ніби дивлюся на все звідкілясь збоку. Зведений до ролі пасивного спостерігача. У мене не було найменшого контролю над тим, що я робив.
Повертається Ґрунальді, ми падаємо в обійми один одного, і я почуваюся так, ніби зустрів родича, якого давно не бачив. Я бачу, як він щиро мені радіє, і в мене знову стає ком у горлі.
Надвечір разом із іншими я виходжу на подвір’я подивитись, як молодь танцює Танець Вогню. Двір Атлейфа — це справжній витвір теслярства, всюди здіймаються підтіння, сходи і клуатри, усе ретельно вирізьблено з дерева і оздоблено складним візерунком витких рослин. Єдиний слід облоги — це нетривкі дашки з товстих дошок, прикріплені на стовпах, що служать прикриттям, коли ходиш подвір’ям. Вони здаються помічними, бо з них досі стирчать стріли Зміїв.
Я стою, спершись об стіну в клуатрі, у товаристві глека й окутого сріблом рога, запалюю люльку. Дівчата і хлопці виходять на подвір’я двома рядами, практично голі, розмальовані чорними, червоними й жовтими зигзагами, у руках вони несуть ланцюги зі сплетеними на кінцях з канатів кулями. У юнаків з доволі очевидних причин є пов’язки, у дівчат — лише хустки, тісно зав’язані на голові. Опустивши по черзі ланцюги у глиняний дзбан, який на мить відкривають, вони стають у коло. Кінці ланцюгів починають диміти і зрештою вибухають жовтим вогнем, що порскає навсібіч. Танцівники розкручують ланцюги, полум’я співає, розмивається колами й зигзагами, а вони обвивають ним свої тіла, перестрибують через круги й вісімки вогню, що вирують у їхніх долонях.
Я слухаю барабани й флейти. Серед танцівників є та гарна сарноподібна дівчина, яка вела мене до великої зали. Я дивлюся на її оголене й розмальоване тіло, струнке, немов у газелі, оповите бухкотливим плетивом вогню, бачу, як вона гойдається і звивається. Вона сама — пломінь серед полум’я. Я чую вищання швидких ланцюгів у її долонях. Вона прекрасна. І жива. А в мене перед очима — обвуглені тіла під частоколами.
Танець Вогню.
Спалах.
«Хочеш танцювати Танець Вогню, бидло?!» — вию я і тримаю чиєсь обличчя в каміні за карк та заплетене в косички волосся. Потім відпускаю Змія і ударом по горлу відрубую пурпурову від опіків і задимлену голову, яку копняком відправляю на подвір’я.
Мені стискає горло і я не можу далі на це дивитися. Крадькома йду кудись на частокіл і глибоко вдихаю вечірнє повітря, підставляю обличчя під дрібний дощ.