Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 70)
— Страшенно багато слів, — мовив Брус. — Тобі доведеться знову призвичаїтися до кебірийської стриманості. Дядечко Тигр просить тебе прийняти шістьох людей і помандрувати з ними дорогою солі до країни людей-ведмедів. Туди, де ходили твої каравани.
— Як на людину на ложі смерті, дядько Тигр має чутливий слух. Я говорив, що повертаюся додому. І я з Ґомбани. Там говорять багато й гарно.
— Дядькові Тигру відомо, який ти розумний. Навіщо комусь у Кебірі стільки солі? Кожен знає, що ти продав геть усе. Південним шляхом, який невдовзі зорають ридвани «Зміїних», ти б теж не пішов. Люди-ведмеді заплатять тобі за сіль і шкіру кам’яних волів більше, ніби вартість усього цього майна. Ти збираєшся їхати за Ерг Окраїни Світу. Ти — найкращий підкорювач пустелі з усіх колись сущих. Я знаю, що ти маєш звідси власний шлях на південь. Далеко від ридванів. Там, куди ніхто не потикається. Тож візьми з собою на шістьох воїнів більше. Адже твоїх племінників не вистачить для захисту, а поза пустелю ніхто, окрім них, не захоче піти. Тільки ми. Знаєш, скільки за спокійніших часів взяла б шістка справжніх вивідників? А так можеш нас мати задарма.
— Ви вмієте їздити на орніпантах? Витримаєте спеку, що плавить каміння? Якщо так, то згода. Але рушаємо зараз. Щойно я доп’ю останню краплю вина, обійму останню наложницю й зроню останню сльозу. Почекайте в саду. Дайте мені попрощатися з Амітраєм.
Розділ 9.
Дім вогню.
Це не була ретельна й послідовна облога. Радше різновид блокади на виснаження. То тут, то там навколо озера палали багаття і стояли намети, невеликі загони Людей Зміїв з’являлися і зникали, лісами снували краби. Одні йшли, прибували інші. Йшлося радше про те, щоб Люди Вогню, які сховалися за валами своєї головної осади, не могли вільно рухатися околицями, випасати худобу чи полювати. Коли їм уривався терпець і вони висувалися більшими силами за мури своєї садиби, Змії розбігалися, зникали, розчинялись у пущі. До бою ставали лише тоді, коли з-за брами Дому Вогню виходило менш ніж двадцятеро озброєних воїнів водночас.
У той же час вони не атакували земельно-дерев’яних частоколів Дому Вогню, не допускали штурмів. На щодень тільки зрідка обстрілювали дворище, смалячи з безпечної відстані в небо так, щоби стріли падали по той бік палісади. Часом аркбалісти, що стояли то тут, то там, плювали в поселення валунами чи начиненими металом дрючками. У відповідь требушети Людей Вогню з гуркотом метали в бік Зміїних таборів дзбани драконячої олії, на скелястому березі озера і перед стіною лісу розбризкувалось рідке полум’я, пожежа гуділа якийсь час і залишала після себе чорну пляму згарища. За кілька десятків кроків від валів твердиню оточував цілий перстень таких нерівних плям.
Великих втрат однак із жодного боку не було.
Ночами лунало понуре завивання закутих у сегментарну бляху крабів чи дика какофонія музикантів.
Поки по лісах вдавалося ловити полонених, їх тягнули на берег озера, щоб роздягнути й перерізати горло у сяйві великих вогнищ, а їхніми серцями годувати святих змій. Після таких вистав обстріл міг тривати і пів ночі, розлючені Люди Вогню здійснювали тоді кілька диких штурмів, хоч і без особливих наслідків. Змії завчасно відступали в пущу і угору ріки, щоб на ранок повернутися знову.
Вони робили те, чого навчив їх Великий Аакен. Сіяли страх і терор. Вони були Зміями. Решта ж світу — харчем для Зміїв.
Але тієї ночі все змінилося.
Хтось пішов у ліс по хмиз і не повернувся.
Ті, хто чекали на нього в таборі, почули тільки несамовитий крик. Двоє вояків, що сиділи найближче, вихопили мечі й погнали у стьобану вітром і мокру від мряки темінь. У глибині душі вони були раді, що щось відбувається.
Ніхто їх більше не бачив.
Тільки через пару хвилин біля самого вогнища впали дві відрубані голови.
Цього разу в пущу кинулося кільканадцять Зміїв, пильнуючи один одного, перегукуючись у темряві та підсвічуючи собі смолоскипами. Вони не знайшли нікого і нічого, навіть тіл своїх товаришів. Обійшли всю територію навколо табору, тримаючись разом, простромлюючи списами кущі і заглядаючи за кожен вивертень.
Нічого.
Невдовзі в іншому таборі, на відстані двадцяти кроків, пролунав страхітливий вереск. Стріли випурхнули з темряви й поцілили в кількох осіб, що сиділи біля вогню. Старий жрець із пробитим горлом упав обличчям у розжарене вугілля, потім дівчина, яка сиділа поруч і якій із темряви поцілили прямо в око, відтак іще троє інших.
Знову запалили смолоскипи, знову ціла група обійшла ліс, кущі й берег навколо таборів, і знову безрезультатно.
Окрім того, що знову хтось зник.
Після наступної атаки залишився один свідок. Схвильований чоловік без шолома та зброї упав у коло світла іншого вогнища і присягався, що пуща ожила і на його очах убила трьох людей. Він говорив про пару очей, які несподівано засвітилися в гущі листя, і про воїнів, які падали один за одним, вибухаючи фонтанами спіненої крові, не встигнувши навіть підняти мечі, про свист сталі, якої не видно. Він марив, що пущею прокотився вітер, що перетворив листя на леза. Що Великий Аакен уже не єдиний, хто заволодів піснями богів.
Страх поступово поселився уздовж усього персня облоги. У великі багаття докинули дров, запалили всі смолоскипи.
Дика пісня музик стихла.
Запала тиша, яку порушував лише плюскіт води в озері та крик дрімлюг. Лучники безпорадно вдивлялися в морок, водячи зброєю за спадаючим листям, рухливим гіллям і напинаючи тятиву на кожен шерех. Кілька разів стріли з виском посипалися кудись у темінь, але без жодного результату.
Ніхто не квапився йти в ліс перевіряти, чи щось було підстрелено.
Молодий вояк пішов підмінити вартового, що стояв на березі. Але тієї ночі стражник не стежив за віддаленою садибою. Він стояв, судомно стиснувши меч у руці, з напруженим виразом на обличчі, і вдивлявся в гущавину лісу, увесь час спиною до озера.
Хлопець погукав його здалеку — безрезультатно. Лише підійшовши впритул і освітивши вартового смолоскипом, він налякано скрикнув, бо побачив, що в того поперек шиї, як другі чорні вуста, зяє шпарина. Він шарпнув стражника за плече і, коли вояк повалився в його обійми всім тягарем, виявилося, що стояв він завдяки спису, всадженому між лопатки і встромленому древком у мокрий пісок пляжу.
Пізніше молодий воїн розповідав, що бачив потвору — монстра з людськими формами, тільки от він постав із землі і був порослий листям та гілками. Істота не мала рис обличчя, здавалася лялькою, зліпленою з багна, було видно лише пару блискучих очей. Вона якусь мить дивилася на молодого Змія, а потім обернулася і зникла посеред ночі.
Просто розчинилася в темряві.
Вартові помітили гостя, коли він з’явився на пляжі — темна постать ішла твердим кроком уздовж озера.
Спочатку в нього кинули смолоскипи, які впали за пару метрів від його ніг. Ніхто не впізнав чоловіка, але було принаймні видно, що він іде сам.
Потім, коли він уже підходив до хвіртки, підпалили мазницю і підняли її над валом на довгому журавлі. Миготливий пломінь палаючого скипидару і смоли утворив круг блідого світла під брамою.
Коли він вступив у цей круг, біля його ніг у пісок шугнула перша застережна стріла.
Меч вислизнув із його долоні радше недбало, як зайва й непотрібна річ, і впав на змішаний зі щебенем мокрий пісок. Прибулий поволі потягнувся під пахву по довгий вигадливий ніж, кинув його біля меча, а потім широко розпростер руки, показуючи долоні в дрижкому сяйві мазниці, і звів обличчя до Людей Вогню, що стояли над брамою. Його очі були примружені, а повіки ледь тремтіли. Вони також побачили, що все його тіло, лице й одяг вкриті кіптявою, кров’ю і висохлим багном, а перехрещений на грудях ремінь притримує гілляччя, яким він обмотаний.
Вони мовчали.
І він мовчав, стоячи з розпростертими руками під миготливим блідим пломенем мазниці.
Десь усередині поселення розляглося люте іржання і кувікання коня, потім грюкіт, ніби скакун намагався розтрощити стійло.
Далеко, на іншому березі озера страшенно гримнуло, аж ті, хто стояли на частоколі, рефлекторно присіли. На спусковому механізмі перевернутої у протилежний бік катапульти догорів шнур і спис шугонув прямо в купу бочок і сулій з відвойованою драконячою олією. У темряві раптово розквітнув помаранчевий пломенистий гриб, що розлився берегом плямою гучного вогню. Розмалював дзеркало озера і берег мерехтливим блиском. Віддалік пролунав розпачливий крик сотень горлянок. У пітьмі з’явилося кілька постатей, що перетворились на гоюменисті ляльки, дико шарпались і гнали до озера.
— Ніт’їсефні! — верескнув хтось високо на палісаді. Чоловік із лисою татуйованою головою сперся на балки частоколу і крикнув удруге.
— Ульф! Ульф Ніт’їсефні! — горлав Ґрюнф Колюче Серце. — Ульф! Який це син кози вистрілив йому під ноги?! Ульф! Ульф!
Коли він летів униз дерев’яними сходами, його кроки тонули в скандуванні імені й гупанні сокир об окуття щитів, що здіймалось уздовж усього частоколу.
— УЛЬФ! УЛЬФ! УЛЬФ!
Однак Драккайнен цього не чув, бо вже лежав обличчям у мокрому гравії, розкинувши руки, геть нерухомий.