Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 65)

Засуха, накликана Нагель Іфрією на Внутрішнє Коло, тут залила узгір’я повенями й лавинами багна, тож горяни або померли від голоду, або втекли.

Зрештою ми почали бачити людей. Нечисленних пастухів, які стерегли отари дивних на вигляд, худих ковець, що поскубували лишайники з каменів чи жували сухі стебла колючих кущів. Кілька разів ми прошмигнули між скель, ховаючись від їхнього погляду, а потім повернулися до доброго звичаю утікачів та вивідників і почали мандрувати ночами. Беззвучні, немов тіні, ми проминали закутані в темінь кам’яні села, лише здіймаючи собачий гавкіт.

Але потім нам довелося йти трактом. Кривим і кам’янистим, як і все тут, але це була єдина можлива дорога.

— Не подобається мені це, — мовив Брус під час привалу. — Де дорога, там і застава. Рано чи пізно. Навіть у такому понурому задуп’ї, як це. А через заставу легше проскочити пішки й удвох, ніж проїхати на конях ушістьох, ще й із в’ючними тваринами. Переодягнувшись, ми можемо пройти цілком нормально, показавши папери й не викликавши підозр.

— Немає іншого шляху до Нагільґил, — відказав Сніп. — Так воно вже є з цими горами. Тут часом просто неможливо щось обійти чи оминути. Є прірви, байраки й скельні стіни. Ми впораємося. Можемо пройти як амітрайський загін, ми вміємо прокрадатися непомітно навіть через блокади на шляху. Можемо пройти переодягнені, перекупити вартових чи їх повбивати. На все знайдеться спосіб. Однак річ у тім, сину Полинника, що ми звикли покладатися тільки на себе. Мені було б легше, якби ти витиснув із себе хоч краплю довіри. Ми знаємо, що робити. Ми — вивідники. І нас шестеро. У цьому пустищі це вже армія. Якщо кілька самотніх солдатів зникне в цих горах без сліду, ніхто не побиватиметься.

— Я сам колись був загоничем, — буркнув Брус. — Я багато часу провів на землях ворогів і в тилу їхніх військ, тому знаю, що можна робити, а чого — ні.

Однак не було іншого виходу, як іти трактом. Дорога звивалася між курумів і стін байраків, далі вела берегом мілкого, наїжаченого каменями потоку. Ідучи ночами, ми не зустрічали нікого, часом перед нами розбігалися дикі кози, раз ми побачили трьох величезних скельних вовків — на щастя, з іншого боку ріки.

А однієї ночі виявилося, що дорога пролягає серединою села. Обабіч здіймалися недоступні узгір’я, дорогу перегородила стіна із каменів, з-за якої було видно обриси понурих кам’яних садиб і вежу зерносховища, що стирчала над цим усім. В’їзд закривала брама з кривих загострених жердин, з’єднаних ланцюгом. Крізь темні двері будинків часом зблискувало світло вогнища, коли вітер погойдував шматки шкіри, що служили заслоною. Однак більшість будинків була зачинена наглухо, тільки пси вили й побріхували, а також квівці помекували у своїх загорожах.

Брус ледь чутно, хоча з виразною злістю, вилаявся.

— Пройдемо, — тихо мовив Сніп. — Це трохи ризиковано, але не дуже. Тільки це Стовп, син Списника має вирішити. Це він — Носій долі. Ми не вибираємо дороги. Ми просто стежимо, щоб нею можна було пройти. Нагільґил попереду, за два дні ходи. Я не знаю, іншого шляху, ніж цим трактом, бо нас оточують гори. Вирішуй, тохімоне.

— Як ти хочеш пройти? — запитав я.

— Застави у таких дірах ставлять для того, щоб залякувати подорожніх і давати відчуття селянам, що хай вони й живуть на кінці світу, але володарі про них не забули. Міць застави — це міць володаря. Вони її репрезентують, але самі безсилі. Це двоє, може, троє знуджених вартових, які корчать грізні міни, вивчають паспорти та штрикають списами мішки із дуррою. Іноді облапують дівчат, щоб перевірити, чи не переносять ті під спідницями чогось забороненого. Але зараз ніч. А вночі це просто два сплячі солдати піхоти, саменькі на чужій землі серед пустища, де їм ніхто не допоможе.

Брус похитав головою.

— Брусе?

— Слід залишається слідом. Рано чи пізно хтось довідається, що ми тут проїжджали. На мою думку, ми маємо вбити вартових.

— Ми так і зробимо, якщо вони до нас вийдуть, — повідомив Сніп. — Вдягнути каптури й узяти в руки мечі. Н’Деле й Бенкею, приготувати луки.

На каптурі куртки вивідника над чолом є стрічка, яку обв’язують навколо голови. Потім відстібають шматок тканини, щоб закрити нею рот і ніс. Після цього всього можна ще спустити на обличчя заслону з тонкого мусліну, але вночі краще цього не робити, бо тоді мало що видно.

Під’їхавши до брами, ми вже закрили обличчя й тримали в руках мечі. У кебірийця й амітрая були луки. Зазвичай вони тримали дугу, не випускаючи з пальців уже закладену стрілу. Лук висів у них на одній руці, в той час як друга була вільна. Однак я знав, що достатньо одного швидкого руху, щоб стріла влучила туди, куди вони захочуть.

Сніп зробив відповідний жест, Шип зіп’явся на сідло, схопився за загострену палю брами, а точніше, кривої огорожі, й перескочив за неї, зникнувши в темряві. Я навіть не почув, як він приземлився. Просто перестрибнув хвіртку, немов кіт.

За мить ланцюг злегка забряжчав, і знову запала тиша.

Ми чекали, а село потопало в непробудному сні, ніби ніч поглинула все живе.

Ланцюг затуркотів, прослизнув між балок, ніби перетворившись на змію, і хвіртка зі скрипом відчинилася.

Біля самої брами стояв будиночок, зведений із каменю, як і все навколо, однак його збудували точно нещодавно, ба більше, у ньому було вузьке віконце, яких горяни у своїх халупах робити не мали звичаю.

У вікні було видно світло каганця, але щойно ми в’їхали за браму, хтось здмухнув пломінчик і одразу ж затулив отвір зсередини дерев’яною віконницею. Я чув, як цей хтось також намагається якомога обережніше засунути засуви.

Шип підійшов до халупки й постукав по дошці ефесом свого палаша.

— Спати! — гукнув він амітрайською. Усередині щось коротко зашелестіло.

Ми їхали селом у глибокій оксамитовій тиші і спокої. Тільки копита постукували по камінню. Сніп їхав попереду, Бенкей і Н’Деле обабіч нього, трохи позаду, з луками в руках, зручно сперши їх на облуки сідла, але пильно роззираючись по дахах і темних закамарках між кам’яними халупами. Шип і Брус їхали ще далі, а на самому кінці — я, намагаючись раз за разом оглядатися та іноді обертатися разом із конем. Я був напружений, немов стріла, у мене гупало серце, а руків’я палаша вивідника стало слизьким від поту.

У темряві часом чулися легенькі шелести, десь стукнули дерев’яні двері, щось заскрипіло. Якийсь пес зайшовся гавкотом у пітьмі, однак одразу ж страхітливо заскавучав і замовк. Знову було чутно лише копита наших коней. Невдовзі ми справді минемо село, що вдавало, ніби нас немає.

До брами нам залишилося кількадесят кроків, коли я раптом побачив світло. Пляму світла, ясний пломінь смолоскипа, що лопотів біля воріт. Я знав, що це таке. Загін озброєних солдатів, що стоять упоперек тракту. Другий такий же, очевидно, стоїть при в’їзді в село, відрізаючи нам шлях. Десять загоничів на конях з кожного боку, усі з луками в руках. Пастка, в яку ми попалися, як дурні. Попалися, бо так захотів Сніп, син Теслі, а я йому це дозволив.

У моїй голові промайнула думка, що нам треба розбрестися між садибами, хіба що там зараз також запалають смолоскипи. Ніхто не знав, що ми ідемо цим шляхом. Ніхто, крім Снопа, сина Теслі.

І тоді я побачив, що смолоскип тримає тільки одна людина. Дівчина, одягнена у вузьку сукню в яскраві, червоні й золоті, смужки, чоло якої перетинає строката пов’язка і з якої звисають стрічки й блискітки, що мигтіли в світлі смолоскипа.

Дівчина тремтіла від холоду чи від страху, смолоскип ходором ходив у її руці, коли ми під’їхали ближче. Вона опустила палаючий кінець униз, освітлюючи миску на землі, в якій щось зблискувало. Потім смолоскип зі стугоном полум’я і розсипами іскор пересунувся й освітив шкіряний бурдюк, що лежав біля вкритих дрібними візерунчастими татуюваннями ніг. Дівчина ступила крок назад і встромила світоч у залізний держак на стіні.

Ми дивилися на цю сцену мовчки, а я ледь приходив до тями. Секунду тому я був заклятий у сталі й камінні, і лише тепер до мене поверталося життя. Мене цікавило лише те, чи не звалюся я на бруківку, нашпигований стрілами загоничів.

Сніп тим своїм заіржавілим голосом буркнув щось по-амітрайськи, що звучало як «Данина!».

Шип зіскочив із сідла, підійшов до дівчини й узяв із землі бурдюк. Відкоркував його, понюхав, припіднімаючи з обличчя заслону, а потім вручив їй і зробив підбадьорливий жест. Вона схопила мундштук дрижкими руками й трохи відпила. Шип нетерпляче шарпнув мішком, дівчина закашлялася, але випила кілька добрячих ковтків. Тоді вивідник узяв бурдюк, надпив, прополоскав рот і різко виплюнув на каміння. Зачекав хвильку, кивнув головою і кинув мішок Снопові.

Я дивився на це, нічого не розуміючи. Здавалося, переді мною розігрується якийсь спектакль.

Сніп зіскочив на землю з бурдюком у руці, а Шип знову всівся на коня. Я дивився, як наш командир підійшов до миски й байдуже перебирав в ній предмети, що виглядали, немов горстка блискучого гравію чи потовченого скла, що брязкотіли під його руками. Він витягнув корок і випив трохи вина, після чого вийняв смолоскип і освітив дівчину.

Вона піднесла руки до латунних застібок сукні, але не могла з ними впоратися. Сніп витягнув свій короткий ніж і розрізав її сукню, а потім ухопив дівчину за плече й ледь підштовхнув убік чогось, що нагадувало хлівець.