Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 64)

Швидко надходили сутінки, сповнені таємничих шелестів, тіней і звуків нічних птахів.

Навколо табору Шип розтягнув мотузок і повісив на ньому молитовні прапорці, які дав нам Морок.

Лише коли ми сіли навколо маленького вогню, вивідники скинули каптури, розтираючи спітнілі червоні обличчя.

Один із них, здається, амітрай Бенкей, розшнурував мішок і видав кожному по дві смужки сушеного м’яса, шматок сиру і чверть буханця хліба. Бурдюк розбавленого пальмового вина почав кружляти від рук до рук, у жарі булькотіли тиглі з відваром. Усе відбувалося в цілковитій тиші.

Ніколи раніше я не боявся нічної темряви. Може, хіба що, як був дитиною. Однак зараз я почувався так, ніби мені знову було кілька років. Але я боявся не історій про примар. Цього разу я знав, що може ховати морок. Я бачив, що там чаїться справжня примара, і сумнівався, що її могли би зупинити наші вкриті знаками жовті й червоні прапорці чи запах паличок.

Сніп не призначив варти ні мені, ні Брусові, але я думав, що мені й так не вдасться зімкнути очей. Я помилявся. Одразу ж після скромної вечері кебіриєць видобув зі свого багажу маленький барабанчик і, тримаючи його між колін, почав делікатно вистукувати ритм, мугикаючи носом монотонну приспівку. Це був дуже тихий спів, гадаю, що за пару кроків від нас, за скелями, ніхто вже не відрізнив би його від відголосів нічних птахів.

— Це молитва до його надаку, — прошепотів Шип. — Вона проганяє примару. Роіго — це одна з небагатьох речей у світі, яких ми боїмося. Кожен із нас уже вбив надто багато людей.

Я простягнувся, закутаний у плед, намагаючись випрямити зболілі ноги, потім задивився на невеличкі пломені. Вистачило дослівно кількох ударів барабана, щоб жевріюча пляма світла почала двоїтися у мене перед очима, і я геть несподівано заснув, ніби потонув у чорній ріці.

Це був неспокійний сон, сповнений кошмарів, крові і страху. Я бачив у ньому потвору, яку інші називали роіго, а я знав, що її ім’я — Міраг, і колись я пригортав її до себе. Ба гірше, за її синьо-білим тілом я бачив інші постаті. Бачив їхні забризкані кров’ю, бліді, як папір синюваті обличчя, вуста, немов криваві дірки, очі, залиті застиглою кров’ю. Вони стояли пліч-о-пліч із примарою на межі світла від вогнища. Хлопець, якому я грав на флейті. Двоє вартових, які стерегли табір. Вивідник, якого я знав як Ґюльдея і якого звали Колос, син Гончара. Він усміхався роздертими губами й простягав до мене закривавлену руку, в якій тримав пучок водяної капусти й рибу. Руку, на якій бракувало двох пальців. Ті, хто загинули, бо опинилися між мною і породженою урочищем і спраглою помсти примарою. З-за їхніх спин почали з’являтися й інші вбиті мною, а я не міг поворухнутися, знаючи, що за мить побачу й Воду, доньку Ткалі. Я бачив її дрібну похилену постать. Не бачив обличчя. А потім вона поволі підняла голову і коли світло місяців упало на її лице, я прокинувся з приглушеним криком.

Панували тиша і темінь. Я довго лежав, боячись знову заснути. Вогнище згасло, і було видно тільки обриси скель і колючих кущів. Я не міг розгледіти навіть нікого з тих, хто спали поруч. Нерухомі, закутані у пледи, у своєму вільному одязі, обшитому потріпаним ганчір’ям, вони скидалися на купи каміння й піску.

Цей сон не нагадував того з попередньої ночі, коли я дивився очима примари, хоча не знав, як це працює. Я відчував, що в мене був звичайний кошмар, хоча через нічний жах я був увесь мокрий від тривоги й практично впевнений, що Води вже немає серед живих. У ту мить я навіть хотів побачити примару Міраг, щоби бути впевненим, що вона пішла за нами, але попри те, що я вибалушував очі, бачив тільки ніч, скелі й пісок.

Нарешті я видивився Бруса, який ніби від доторку мого погляду розплющив очі й пильно на мене подивився. Коли він поправляв на собі плед, я побачив, що він не випускає з руки ніж. Потім сховав його під клунком, на якому лежала його голова, й по-змовницьки мені підморгнув.

Наступного разу я прокинувся, коли один із вартових змінював іншого, попри те, що це відбувалося без жодного звуку. Один вивідник відкинув плед і встав, після чого безшелесно розчинився між скель, а другий огорнувся опоною і перетворився на нерухомий горбочок. У пітьмі понуро пролунав голос нічного птаха на полюванні.

Лише майже під ранок я побачив світ очима роіго. Цей сон був іншим, ніж попередні. Я знову бачив ніч, залиту химерним рудим світлом. Почув жаский крик, угледів, як він безпорадно кидається на березі річки, що постала перед ним, немов круговерть серпів стрімкого ридвану й гучна стіна вогню. Я побачив, як він зубами розриває тканину, що служила мені за бинти, як намагається злизати трохи застиглої крові, а потім вирушає уздовж берега. Велетенський, як поні, скельний вовк, який без зусиль повалив би й розтерзав коня разом із вершником, пив воду зі струмка. Побачивши Міраг, він завив і кинувся тікати з підібганим хвостом, але вона легко його наздогнала, як румак може наздогнати козу. Я почув її сповнений люті крик, мигнули гакоподібні пазурі, й вовк видав коротке страхітливе скавчання, після чого був роздертий на клапті, що пашіли парою. Роіго тільки присіла, притримуючи його дрижке тіло, щоб трикутними іклами впитися в шию, і одразу ж погнала далі.

Пробудження принесло мені полегкість, бо я відчував, що побачив правду, і примара погнала нам услід.

Прокинувшись, я побачив, як кебіриєць танцює на тлі палаючого сходу сонця.

Наступні дні були монотонні, але по-своєму спокійні. Дотепер ми з Брусом розраховували лише на себе. Дотепер ми безперервно мусили бути пильними й напруженими, як тятива луку. Тепер ми могли покластися на наших мовчазних вивідників. Це вони дбали, де їхати, що їсти і куди ховатися. Ми мандрували через невисокі скелясті гори, через порожні й абсолютно безлюдні місцини. Чи їхали ми риссю у клубах пилу, чи йшли серед каміння при боці коня, єдиними живими істотами, яких ми бачили, були хижі птахи, змії й шакали.

Сама подорож була тяжкою, але попри це у мене було враження, ніби я відпочивав. Відколи ми перебралися через річку, ми весь час носили на тілі захисні формули, на кожному привалі обкурювали себе димом паличок і здійснювали ритуали, які мали зробити нас невидимими для примарних чуттів роіго. Я гадав, що ми залишили Міраг далеко позаду, хоча в мене не було ілюзій, що річка затримає її назавжди. Однак поки що я вважав, що нам пощастило, бо навіть кошмари більше мене не переслідували, і я не мусив щоночі споглядати кривавий світ з її перспективи.

Ми подорожували, проводячи в сідлах довгі години. Мені не заважала безперервна тиша, навіть зболілий зад із часом перестав турбувати.

Вивідники вчили мене, як бути невидимим. Як ховатися серед скель і каміння за допомогою безформного бурого вбрання й залишатися цілком нерухомим. Як прокрадатися безшумно й непомітно, немов подмух вітру. Вони стверджували, що повз добре замаскованого й причаєного вивідника може пройти навіть загін війська й не помітити нічого підозрілого. Коли це робили вони, все здавалося дуже простим, але кілька разів вони веліли мені сховатися за сто кроків від них, і попри те, що я дуже уважно слухав їхні вказівки, мене знаходили одразу. Я мастив шкіру глиною, викачувався в пилюці, вплітав у сітку стебла й гілки так само, як мені показували, але від цього я не ставав невидимим. Мене видавав фрагмент неприкритої шкіри, зблиск окуття, неприродна позиція тіла, яке в моєму випадку все ніяк не хотіло стати схожим на купу невеличких валунів чи піщаний пагорб. Вони сміялись і кидали в мене камінням, хоч я натужив усі свої вміння і розум у пошуках усе вигадливіших криївок.

На моїх очах Бенкей злився зі скелею, просто відійшовши на відстань кількох кінських скоків, попри те, що я не спускав із нього погляду. Він просто розчинився в повітрі. Лише підійшовши на кілька кроків, я зміг розпізнати його постать серед сухих стебел і скельних заломів. Якби я не знав точно, де він зник, мені б це ніколи не вдалося.

Гори, що нас оточували, мали такий вигляд, ніби розсипалися від старості, і чим далі ми йшли, тим нижчими ставали. Там було небагато рослин, всі сухі й укриті колючками, які добре вписувалось у негостинний пейзаж, тож я почав міркувати, чи в цій дикій глушині взагалі живуть якісь люди, і якщо так, то чи вони, бува, не виглядають так само.

Ми минали покинуті села, такі ж понурі, як і все довкола. Садиби були збудовані з каміння, круглі, немов вулики, й зовсім без вікон. Поблизу села залишилися убогі городи, також оточені мурами з поставлених один на одного каменів. Посеред села здіймалася перекошена, не надто висока вежа, але вона не була лігвом культу Праматері. Брус сказав мені, що це оборонні зерносховища. На цьому пустищі не існувало нічого ціннішого, ніж харчі, тож їх зберігали в цих вежах. Пастухи часто потерпали від голоду й тоді часто нападали на сусідні села, щоб роздобути трохи їжі. Тоді атаковані ховалися у вежі й запекло захищали свої запаси. Однак ті села, які ми проминали, стояли пусткою. Це були такі понурі й безплідні місця, що саме споглядання їх породжувало розпач. Я намагався собі уявити, як це — народитися тут, серед гнітючих гір, у темному домі, що насправді є тільки купою викладених один на одного валунів, не знаючи нічого, крім каміння, багна і скель. Думати про це було аж боляче. Мені лише спало на думку, що сам я пішов би звідси, щойно навчився ходити. Будь-куди. Будь-що було кращим за цей безрадісний край.