Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 66)

Криві двері зачинилися за ними зі скрипом, а ми чекали, сидячи в сідлах і не озиваючись жодним словом. З хлівця до нас долинали стогони й зойки дівчини, це тривало якийсь час, після чого запала тиша.

Я розгублено прокашлявся і втупив погляд у морду мого коня, який почав стригти вухами й запитально пирхати. Почувся приглушений крик дівчини, який перейшов у жахливий короткий виск, якого не могло видати людське горло.

Я завмер у сідлі й умить усвідомив, що вивідники — це люди, які коли опиняються у своїй стихії, стають геть безкарними. Вони — як люті вовки. Вона йому не вгодила? Чи може, такий був у вивідника каприз? Може, він просто любив убивати?

А все ж вони були кірененцями. Їх приставили до мене, в якомусь сенсі вони були моїми людьми, тож я відчув себе зрадженим. Спаплюженим. Ніби бездумне вбивство Снопа забризкало і мене.

Відчинилися двері, Сніп вийшов, витираючи лезо меча пучком соломи, після чого кинув комусь бурдюк і присів біля миски з коштовностями. В мені клекотіло бажання зарізати його тут і тепер, поки він стоїть на колінах із похиленою головою й ніхто на мене не дивиться. Потім я погнав би до брами і далі, до Нагільґил.

Я стиснув долоню на руків’ї меча, і в цю мить із хлівця вийшла дівчина. Ціла й здорова, вона намагалася привести до ладу розтяту спереду й заляпану болотом та гноєм святкову сукню.

Сніп всипав каміння у сакви, після чого вибрав два самоцвіти, кинув їх дівчині й знову зник у хлівці. Коли він повернувся, несучи закривавлене мертве ягня, яке приторочив до сідла, я відчув себе дурнем.

Дівчина залишилася позаду, а ми рушили до відчиненої зненацька другої брами. Поруч була така сама вартова будка, як і при в’їзді, але темна, закрита на засуви зсередини й мертва, ніби ніхто ніколи в ній не мешкав. Коли ми виїхали на тракт, брама за нами зачинилася беззвучно, я почув тільки побризкування ланцюга.

Нам вдалося.

Я не озивався аж до світанку, коли ми знайшли приховане місце й зупинилися на привал. Я почувався дурнем.

— Там у кишлаку... — я сковтнув слину. — Я думав, ти убив ту дівчину. Що там сталося?

— Через село проїхали гірські розбійники, — пояснив він. — Не вперше і не востаннє. Коштовності, вино й дівчина були для того, щоб вони не займали села.

— А навіщо ти заколов ягня?

— Повівся, як справжній зарізяка, — пирхнув Брус. — Він просто мусив щось украсти. Якби там не було ягнят, то він відлив би на вулиці чи побив чиїсь горщики.

— Краще було зарізати ягня, ніж дівчину. Моє ґо-ганмі вже не в найкращому стані й мені, власне кажучи, все одно. Але йдеться про те, щоб не здичавіти від війни. Попри все, дякую за довіру, тохімоне.

— Пробач, — мовив я сухо. — Але я не знаю тебе, а бачив уже чимало. Так це виглядало.

— І що б ти зробив? Їхав би далі під конвоєм божевільного?

— Не знаю, я вже звик, що війна — це тріумф необхідності. Хоча тут жодної необхідності не було.

— Ти помиляєшся. Не було необхідності вбивати дівчину, але була необхідність зробити щось зарізяцьке. Твій підданий насміхається з мене, але він правий. Зрештою, не бачу, щоб ви обоє гордували цим м’ясом.

Гори залишилися позаду, перейшли у м’які пагорби й самотні скелі. Ми з’їхали з дороги й помандрували навпростець пустищем, а через два дні побачили віддалік забудову, ніби узгір’я вкривала дрібна висипка. Займалося на світ.

— Нагільґил, — оголосив Сніп. — Ось тепер буде найцікавіше.

— Ти про що? — запитав я.

— Сюди ми мали дістатися. Ти зустрінеш тут своє призначення?

Я стенув плечима, сам не знаючи, що далі. Щиро кажучи, я вже так звик мандрувати, що не уявляв собі, що можна просто кудись дійти.

— Нагільґил — це лише етап, — відповів я. — Ми маємо когось зустріти, а потім рушити далі. В Нагель Зим. За Ерг Окраїни Світу.

Десь позаду Брус роздратовано пирхнув.

Далеко дорогою тягнулася групка людей, що виглядали звідси, немов мурашки, трохи ближче якесь дитинча в просторій сорочці поганяло кількох ковець.

— Сховаймося, — пробурчав Сніп. — Рух, як на Свято повітряних зміїв.

Ми злізли з коней і зайшли між засохлі кущі та скелі. Далеке місто зникло з-перед наших очей.

Ми зупинились у покинутій господі серед куп’я засохлих кущів. Кілька зліплених із глини хат із запалими солом’яними стріхами, поставлені чотирикутником навколо криниці.

Причаївшись між скель, ми стежили за садибою, але серед кущів і чудернацьких дерев, схожих на пучки перистого листя, нічого не рухалося.

Сніп тихо цмокнув, після чого зробив кілька швидких жестів. Бенкей і Шип зняли зі спин луки, з’їхали піщаним схилом на животах, беззвучно, ніби змії. Там, де вони зникли, лише на мить загойдалися стебла, а потім нічого не було ні видно, ні чути.

Очікування тривало недовго, але вимотувало нерви. Разом із сонцем простір заливала спека, звідкілясь з’явилися великі блискучі мухи. Я намагався лежати так нерухомо, як і інші, але кляті комахи лізли в очі й рота. Поволі, як мене вчили, я потягнувся до отвору каптура, відстібнув муслін і опустив його на обличчя. Вивідників майже не було видно, попри те, що вони були на відстані кількох кроків від мене. Н’Деле напівсидів, майже врісши в тонке й гостре, як зубці пили, листя, й перед собою плазом тримав лук, спертий дугою на коліно. Він був геть нерухомий, немов мертвий, придивлявся до будинків, не зважаючи на мух, що повзали по його губах і мідного кольору щоках. Навіть наконечник його стріли, націлений на господу внизу, був вимазаний сажею, щоб не зблиснув у сяйві світанку.

Шип абсолютно спокійно з’явився посеред подвір’я, з мечем у піхвах, простягнув руку й махнув нею перед собою, ніби погладив невидиму дошку.

Кущі й купини трави навколо мене ожили, перетворившись на вивідників. Кебіриєць прогнав мух з обличчя і зняв стрілу, Сніп тихо присвиснув на коней, що піднялися з піску, після цього вхопив двох із них за вуздечки. Хтось потягнувся, аж кістки затріщали.

— Цей жест означав: «Спокійно», — буркнув до мене Брус. — Так говорять і тоді, коли десь абсолютно порожньо, і тоді, як усіх повбивали. У будь-якому разі, коли панує спокій.

Я встав і пішов відвести вниз в’ючних онагрів.

Колись ця господа, ймовірно, була спокійним і затишним місцем для життя. Будинки були малі, але оточені кущами, які давали плоди й затіняли усе парасолею з листя, в невеличкій загорожі, певно, мекали квівці, а посеред двору стояла прикрита спеціальною лядою криниця. Тепер рослини наввипередки зсихалися, плоди перетворилися на пусті шкаралупки, що кришилися в руках, у глибокій криниці був тільки пісок і більше ніхто тут не жив.

Лише тоді, як я спустив тварин на вкрите висохлою, як камінь, глиною подвір’я, я зрозумів, чому.

Старий сидів неподалік входу на зручній лаві, під очеретяним дашком, по якому нещодавно звивалася лівмолость. Його очі зникли, а шкіра зібгалася й висохла, ставши схожою на жовтуватий пергамент і відкривши на диво довгі зуби. Рот був розтулений, а всередині стирчав камінь. Надто великий, щоб його можна було просто впихнути, особливо, не ламаючи його зубів.

— Дуже хороше місце, — мовив Шип, побачивши мій нерухомий погляд. — Без сумніву, його вважають проклятим. Як видно, тут побував якийсь Дієвець.

Він витримав паузу під моїм запитальним поглядом, після чого тріумфально всміхнувся.

— Треба дивитися навколо, — пояснив. — Не треба зупинятися на одній речі, що здається важливою чи страшною, а побачити усе нараз.

— Не вихваляйся, — сказав Брус. — На стіні поруч є напис. Його вже не надто добре видно, але якщо придивитися, то можна прочитати.

І правда. Я помітив недбало нанесений символ Підземного Лона й незграбні знаки, розмиті й криві, ніби це писав п’яний.

«Торгівля — це хтивість. Вода мені не належить. Вода належить Матері. Матір гдує свох дтей. Нехай усс стае єдним».

— І от нам усе відомо, — мовив Шип. — Був собі дрібний торговець. Ця місцина живе з караванів і більше ні з чого, бо тут особливо ніщо не росте. Він збудував собі невеличку хатку, за кілька годин ходу від міста, де дорого й гамірно, і крутяться різні дивні типи. Може, мав гарну доньку, хтозна. Викопав собі криницю, а в цій місцині це ще той виклик. І все. Криниця, гарний дім, якесь добро. Матір такого не схвалює. Усі діти єдині. Не може бути так, що хтось собі викопає криницю й має, а хтось інший — ні. Зрештою, що він мав робити? Взяти цю криницю під пахву й занести у місто? А воду в нього й так забрали. Методами Дієвців. А може, криниця пересохла.

Я мовчав.

— Це називається «покарання цвяхами», — додав він за мить. — У людину забивають великі вухналі, але так, щоб вона не надто швидко померла. Так просто, молотком, як у балку. Тільки зазвичай це роблять на якійсь площі, щоб усі надивилися. Такій людині ще велять писати правди Праматері власною кров’ю. На сам кінець її саджають і забивають цвях прямо в череп, — він постукав пальцем по маківці. — Думаю, що це зробили ще до перевороту. Показово. Тому він встиг так висохнути. І тут був Дієвець. Камінь — це прокльон. Він нібито виростає в роті того, хто йде супроти закону Підземної. Я чув, що вправний Дієвець може втнути таке на відстані, якщо знає ім’я.

— Була засуха, — несподівано мовив Брус. — Люди в розпачі, буває, роблять різні речі. Може, він прогнав інших, які хотіли тільки напитися? Може, справді був хтивим? Хто знає, що тут насправді сталося?