Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 26)
Я зиркнув на її кошик, який під час метушні мені вдалося відштовхнути. Хустка, що обмотувала пакунок, злегка розтулилась і крізь щілину показалося почорніле залізо, перетяте червоною шнурівкою з червоною восковою печаткою.
Усе прояснилося. Там була скриня, ідентична до тієї, яку везли ми.
Мені спало на думку, що, може, краще дозволити дівчині робити те, що вона робить, і дати їй нагоду підмінити посилку. Тоді вони залюбки відпустять нас у подальшу дорогу. От тільки на мосту й так стоятиме божевільна Відунка зі своїм «оком на долоні». Потім мені раптом подумалося, що якби я був на їхньому місці, то мусив би вбити посланців. Це нагадувало гру в тарґісс. У моїй голові зринуло розташування фігур, я уявив собі всі рухи почергово. Зараз вона подарує мені насолоду і, відвернувши мою увагу, непомітно замінить скриньки. А потім мене залякає. Бідний кретин же знає, що йому загрожує за зв’язок із жінкою без згоди богині. Знає й те, що ніхто не повірить синові місяця, адепту нижчого рангу, та ще й ідіоту. Тож він сидітиме тихо. Але мандрівники подадуться далі, й на місці з’ясується, що в скриньці немає Імені чи листів, чи будь-чого, що там мало би бути. Одразу буде ясно, чия це витівка. Адресати посилки такого не подарують. Сумніваюся, що вони сприйняли б це як вишуканий жарт і пригрозили би пальцем спритній архіматроні, яка подбала про свій храм. Це було безжально, але я бачив результат, ніби робив якісь підрахунки. Було тільки одне рішення. Смерть для посланців. Посилка не прибуде на місце, але можна буде сказати, що сюди вона також не прибувала. Ба гірше, рано чи пізно хтось знайде два трупи в яру за містом. Ми ж нагодуємо богиню й наші кістки послужать оздобленням ще одного покою. Ця інтрига могла завершитися тільки так.
Я далі опирався, але й дівчина не гаяла часу. Я так давно не бачив жінки, що мені здавалося, ніби відтоді минули віки. Вона стисла руку й підвела голову, дивлячись на мене примруженими очима, з легким лукавим усміхом розтулених губ, і я знову відчув, що попри поголену голову, попри спіралі, що прикрашали її щоки й чоло, вона здавалася небезпечно, явно знайомою. Мене це налякало ще більше.
Я вже знав, що мушу робити, але зловив себе на тому, що абсолютно навмисно з цим зволікаю. Ще хвильку, ще один рух її руки...
Я вирвався й відштовхнув адептку.
— Ти лиха! Не можна! Богиня дивиться! Не можна цього робити! Мені говорили про спокуси! Про лихі думки! Це ти — спокуса! Лиходумна!
— Тихо, дурню! — буркнула. Я навмисно верещав на все горло. —
Вона навідмаш ударила мене в скроню. Я не затулявся, але мені спало на думку її вбити. Я міг би зробити це і без галасу, і без слідів крові. Перш ніж усі зорієнтуються, що вона зникла, перш ніж її знайдуть, ми будемо вже на шляху. Однак це було нерозумно. Де, наприклад, я мав би сховати тіло в цьому порожньому кам’яному плетиві стін і коридорів?
— Інакше скажу, що ти хотів мене торкнутися, — пригрозила вона. — Скажу, що пробував мене оголити. Що торкнувся мого святого лона. Гадаєш, мені не повірять? Знаєш, що тоді з тобою зроблять?
— Іди собі! Іди! Майстер торкнеться моєї голови і все знатиме! Сам побачить!
Вона завагалася. Хтозна, що в наші дні було можливим. А може, він жрець і справді Відун?
— Цссс... — лагідно мовила вона і торкнулася пальцем моїх губ. — Тихо вже... Буду з тобою доброю... Ти нічого не розумієш... Коли я дозволяю, то можна торкатися. Богиня тішиться, розумієш?
Вона знову простягнула руку і знайшла розшнуровану щілину в моїх штанях. Штурхнула мене в груди, наказуючи лягти навзнак. Її пальці були на диво вправні як на адептку, яку гидує чоловічим родом. Вона досконало знала, що робить, і я знову відчув, що вона видається мені знайомою.
— Це тільки для того, щоб нам краще спалося... — прошепотіла. — Твій майстер не скоро повернеться, він зараз споглядає гармонію єдності... Ну, все, заспокойся... Все... О, так...
Вона поглянула на мене, знову примружуючи повіки.
Я вирвався, вирячив очі й вигнув усе тіло в дивних конвульсіях. Вона відскочила, здивовано й налякано дивлячись, як я метаюся килимом, немов нажахана риба. Обличчям я вдарився об власне коліно, потім із криком почав товктися головою об стіну, ніби хотів себе за щось покарати. Не надто сильно, щоб не зомліти, але достатньо, щоб розбити ніс і розмазати кров по обличчю. Я перекинув столик, миски покотилися по підлозі, лампа впала в калюжу соусу і, на щастя, згасла. Я видавав якийсь хриплий рев, не схожий на людський голос, гарчав, тримаючись за горло і б’ючись головою об подушки, мені навіть вдалося спінити слину в роті, після чого я випустив її на губи. Якусь мить дівчина на це дивилася, на її поблідлому лиці відраза змішалася з переляком, я побачив, що вона починає відповзати до виходу, зрештою, схопила свій кошик і втекла. Нарешті я залишився сам.
Якийсь час я ще видавав різноманітні дикі звуки, борсаючись у ніші, але врешті-решт захарчав і стих, ніби ослабнувши. Тільки прислухався.
Я знав, що якщо адептка повернеться підмінити шкатулку, сподіваючись, що я зомлів, я муситиму її вбити.
Бо я згадав. Я її впізнав.
Принаймні так мені здавалося. Це було майже неможливо, але якщо я не помилявся, то коли б лишився з нею ще хоч би на мить, коли б поглянув їй в очі, коли б її торкнувся, вона б також мене впізнала.
На свою й мою погибель.
Міраг.
Наложниця, з якою моя вчителька й коханка Аїна, моя єдина Аїна, цілі століття тому веліла провести ніч у любовному змаганні.
Міраг, яка мала перевірити, чому я навчився. Давно-давно, в далекому місті, в павільйоні палацового комплексу, званого Притулком Хмар. Молодий принц і вона. Вродлива, смаглява, немов кебірийська принцеса. Вона зголила червоне волосся, змінила ефірну, мов туман, тканину на шорстке полотно вбрання адептки, зняла ніжні ланцюжки зі щиколоток і зап’ясть, зробила татуювання святих знаків на щоках, долонях і чолі, схудла, але мала ті самі очі, схожі на смарагди. Ті самі вуста. І ті самі руки, які я досі пам’ятав.
Я сидів на підстилці, витирав шматком онучі кров із носа, і слухав, як від жаху, збудження й зусилля гупає моє серце.
Унизу живота я відчував гострий біль нездійсненого, відчував, як тріщить побита голова.
Я ще мав надію, що помилився, може, це був тільки хтось схожий, може, якась родичка, але я знав, що сам себе обманюю. Є речі, які не забуваються. Час може змити думки, ніби дощ. Може, стерти навіть такі речі, які колись були найважливішими. Але пестощі та погляди коханців залишаються. Особливо такі пестощі, якими могла обдарувати Міраг, і такий її погляд. Її вуста, її очі та її пальці. Я був упевнений.
До ранку я сидів і прислухався. Глибока чорна ніч лабіринту приносила якісь звуки, схожі на шепоти чи кроки, але коли я визирав із ніші, не бачив нікого. На якусь мить я засинав, але щоб прокинутися, мені достатньо було свисту вітру чи крику птаха.
Для певності я переніс скриньку, намагаючись до неї торкатися лише через тканину, і поставив так, щоб її неможливо було взяти непомітно, поки я спатиму.
Однак я все одно спав мало й дуже чутливо.
Брус повернувся лише вранці. Заповз у нішу й сів під стіною, розтираючи руки, ніби трусився від холоду. Був дуже блідий, а на його руці з’явився напухлий пурпуровий слід від укусу.
Він поглянув на мене, але перш ніж я устиг озватися, приклав кулак до губ. Він сидів нерухомо, і я бачив, як він бореться із втомою. Голова спадала йому на коліна, а за мить він знову прокидався. Так само, як і я.
На світанку нам принесли відро води для миття, трохи пюре з овочів і навіть солодкувате горіхове печиво. Усе це приніс лисий старигань, Міраг не з’являлася.
Ми мовчки зібрали свої речі. Я не мав уявлення, що сталося там, у покої архіматрони. Мені лише подумалося, що якби Брус її вбив, як підказував здоровий глузд, він повернувся б уночі. До того ж, він не велів поспішати. Одразу після сніданку він натягнув маску і не говорив зі мною інакше як роздаючи короткі команди, схожі на ті, які дають псові. Але найчастіше просто показував на щось пальцем.
Щойно ми загорнули скриньку і поскладали вбрання, як з’явився той самий жрець нез’ясованої статі, який вів нас попереднього дня.
— Архіматрона передає на дорогу кіш плодів і побажання, щоби шлях, яким подорожує Слово, був устелений благословеннями Підземної Матері, — продекламував він.
— Хай ця Вежа і всі, хто ховаються в її тіні, будуть під опікою Матері, — відказав Брус, вперше цього дня озиваючись людським голосом.
Нас вивели на зовнішнє подвір’я. Я йшов мовчки, відчуваючи, що моє серце зараз вискочить через горло. У будь-який момент я очікував побачити храмову варту, стіну списів та круглих щитів із зображенням Підземного Лона. Я був певен, що їх очолюватиме або Міраг, або архіматрона, або вони обидві, а часом думав, що вони просто чекатимуть біля брами.
Натомість я побачив наш трофейний візок із відремонтованою віссю, запряжений тими самими тваринами. Брус видерся на сидіння й закляк на шкіряних подушках, а далі жестом пальця велів розкрити над ним велику парасолю. Я зробив, як він велів, принагідно кинувши погляд на задню частину воза й переконавшись, що наші коші, шпигунські ціпки й клунки з одягом лежать так, як ми їх залишили.