Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 27)

Я узяв повіддя й довгу тростину.

А потім ми довго стояли мовчки й чекали.

Почувся скрегіт засуву, нарешті ворота відчинилися, впускаючи сонячне світло. Я хльоснув онагрів тростиною, бідарка рушила й ми вийшли у місто. Знову в бік мосту.

Ідучи, я задер обличчя до сонця. Здавалося, що мені його подарували знову. Навіть переповнений людьми смердючий майдан, злиденні вулички й криві халупи осади Аширдим видавалися мені прекрасними.

Однак я знав, що зарано радіти.

Ми їхали через місто, і де б не з’являвся наш візок, люди ставали на коліна, спираючись кулаками об землю. Я йшов і жодного разу не озирнувся на Червону Вежу, що височіла над околицею.

Цього разу біля мосту було небагато людей.

Але військо стояло на тому ж місці, що й напередодні.

Я подивився на обвішані щитами табірні вози, що перегороджували кам’яний міст, і знову відчув, ніби в моєму горлі поселилась скручена клубочком змія.

— Ні пари з вуст, — задеренчав з-за маски Брусів голос.

За столом сидів інший десятник, ніж учора. Голову він обв’язав хусткою, а ноги зручно поклав на столі, попиваючи воду з бурдюка.

У черзі чекали заледве кілька осіб: якийсь самотній мандрівник, родина з кількома дітьми, старий, який спирався на ціпок.

Під стіною поблизу мосту ще не було натовпу затриманих. Поки що там стояло на колінах із схрещеними за головами руками лише троє подорожніх. Їх стеріг солдат зі списом, який сидів собі на бочці й гриз плід. Решта снувала майданом або сиділа в тіні під стіною в гамірній громаді й грала в кості. Між ними стояла обмотана ременем тиква, а солдати передавали один одному глиняну люльку, безцеремонно випускаючи клуби бакхунового диму.

Мені подумалося, що вистачило б гону кінноти, щоб стерти їх у порох. І не набагато більше, щоб здобути все місто. Тільки що далі?

Коли ми під’їхали до першого посту, командир саме завершував розмову зі згромадженою в тривожну купку родиною. Чоловік і жінка нервово нишпорили за пазухами і в закамарках одягу, а біля столу стояв великий кіш, як для носіння хліба, в якому вже лежали найрізноманітніші речі. Ніж у дерев’яних піхвах, жменя мідяків, якісь оздоблені черепаховим панциром коробочки, трохи дешевих прикрас, кольорове шмаття. Або подорожні мусили платити вартовим, або це були заборонені речі, бо я помітив у коші також дві оздоблені металом тикви на ремінцях, в яких у дорогу брали пальмове вино, а також гарну люльку зі срібла й дорогого дерева.

Жінка, чия голова була прикрита хусткою, тремтячи від стримуваних сліз, розплутала згорток, з якого вийняла дві маленькі срібні сережки з камінцями-кристалами. Командир оглянув їх з погордою, вкинув до кошика й кивком вказав їм на прохід між возами.

Перш ніж усі опустилися на коліна в пісок, побачивши нас, за вози встиг перейти ще один самотній мандрівник. Високий чоловік у подраному плащі-дощовику, з ціпком на плечі та в подорожному капелюсі, криси якого закривали його обличчя. На ньому було вбрання сіндара, але з постави і способу носити одяг він нагадував мені кірененця. Він вкинув у кошик жменю нових залізних цвяхів і пішов на зустріч зі старою.

Цього разу ми не мусили щось пояснювати чи сваритися. Нашої бідарки, вбрання й тіні Вежі, що тягнулася за нами, було достатньо. Брус навіть не встиг потягнутися за своїм знаком, що висів на шиї.

Віз перекотився на інший бік мосту, відкриваючи нам шлях.

Однак щойно ми проїхали кілька кроків, пролунав крик. Спершу хрипуватий вереск старої, а потім тупіт і метушня. Щойно почувши її виск, я ледь не зомлів, переконаний, що це через мене.

Наступної миті я побачив, як вона кидається до високого чоловіка, хапаючи його за одяг, тягнучись до його обличчя вузлуватими пальцями, викривленими, ніби пазурі, із великими пожовклими нігтями, що закручувалися, як у птаха. Подорожній вирвався і кинувся тікати. Безнадійно, на інший берег ріки, назустріч ще двом возам.

— Гріх! Гнобитель! Гнобитель! — горлала Відунка голосом, що звучав, як крик сойки.

Один із солдатів групи перехоплення скочив на спину коня, але не по-звичному, а ногами на сідло, без зусиль, ніби вискакував на стіл. Ще в польоті він стягнув зі спини лук, уже тримаючи в другій руці стрілу, прокреслив ними в повітрі якийсь складний рух і блискавично, не прицілюючись, вистрілив від стегна, тримаючи лук плазом.

Утікач повалився на землю з перистим древком, застряглим у карку, але одразу ж підтягнув ноги, похитуючись, підвівся й уперто рушив на другий бік мосту, до двох возів.

Загонич із того боку сперся ногою об боковину воза і також вистрелив, таким же моментальним рухом, ніби не задумуючись. Чоловік зупинився на пів кроку і захитався, на його плетеному плащі з’явилася кривава точка і блиск сталі. Задзвеніла тятива солдата, що стояв біля нас на сідлі, за мить з коротким брязкотом від возів з того боку шмигнула ще одна стріла. Однак чоловік ішов далі. Зупинився на мить, зламав стрілу, що стирчала у нього з грудей, потягнувся рукою за спину, вхопився за оперення і витягнув другу. І одразу ж його прошили дві нові. Стрілець, який стояв на сідлі, загиготів.

Скидалося на те, ніби лучники змагалися, хто перший спроможеться нарешті його повалити. Але чоловік продовжував іти. Увесь залитий кров’ю, нашпигований древками, що стирчали навсібіч пурпуровим пір’ям, він тримав у руці відламаний наконечник. Я не міг відірвати від нього погляду й подумки молився, щоб він дійшов до того воза. Щоб йому вдалося хоча би це.

Однак через кілька кроків у подорожнього влучило ще дві стріли і він раптом звалився на каміння мосту. Намагався підвестися, але зрештою осунувся, а я зрозумів, що він усе одно переміг. Ніхто не поволочить його до Вежі, ніхто не розпоре його голого серед диму й завивань кам’яним ножем, ніхто не нагодує його кров’ю стару статуетку.

Стара тяжко й свистливо дихала, адептка підтримувала її під руку. Друга несла табурет.

— Бовдури... — процідила баба. — Його кров для Матері... Ви змарнували його кров...

А потім Відунка почула гуркіт коліс нашого візка й підвела голову. Я дивився вперед, щоб не зустрітися з її сліпими очима, вкритими золотими більмами. Стара вивільнилась від адепток і, мацаючи перед собою повітря, почала винюхувати. Витягнула шию, немов пес, рухала ніздрями, ніби шукала слід.

Лучник з іншого боку мосту підійшов до лежачого чоловіка й легенько штовхнув його черевиком. Присів і торкнувся трупа, після чого повернувся в наш бік і провів прямою долонею по своїй шиї.

Я знав, що зараз буде.

Брус і далі сидів, як маріонетка, стара вже знайшла напрямок і рушила мені назустріч. «Долоня, око Матері...»

— Стояти! — пролунав крик. Я обернувся.

І побачив архіматрону. Вона сиділа на паланкіні в оточенні чотирьох озброєних солдатів зі щитами храму і в обладунках.

Я відчув, що в моєму горлі зароджується дивний істеричний сміх. Він наповнював мене зсередини помалу, як вода, ще мить — і він проллється. Що ще? Чи над цим мостом тяжіє якесь прокляття?

— Стояти! — закричала вона знову, хоча всі вже й так стояли.

— Гнобитель! — завила Відунка. — Я відчуваю зло! Егоїзм! Хтивість! Відчуваю ненависть! Відчуваю кров для Матері!

— Досить! — паланкін із архіматроною мандрував нам назустріч, я вже бачив обличчя храмових вартових.

Я вирішив скінчити так, як і подорожній, який нагадав мені кірененця. Мене не потягнуть під ноги статуї. Не дістануть мого серця, крові й кісток. Я не нагодую їхньої Матері. Сконаю під час бігу, під час божевільного нападу на вози по той бік. Я трохи сповільнився, щоб у разі чого встигнути вихопити меча, схованого в подорожньому ціпку, що лежав на задній частині воза.

Архіматрона раптом гримнула на тих, хто ніс паланкін, і веліла поставити його на землю. Усі навколо, військо й подорожні, вже стояли на колінах, притулившись лобами до землі. Жриця виплуталась із муслінових завіс і рушила у наш бік, овіяна червоним плащем, ховаючи обличчя в тіні.

— Досить цього божевілля! — крикнула вона. — Ти не можеш стримати посланця! У тебе вистачає гнобителів!

— Замовкни! Я відчуваю! Я — око Матері! Ти знаєш, що я не помиляюся! Він там є! Я відчуваю, як він смердить! Не насмілюйся ставати мені на шляху. Це я знаходжу! Це я знаю! Це я пантрую! Матір не помиляється!

— Їдьте! — гукнула архіматрона нам через плече. — Тільки швидко!

Потім знову крикнула на стару:

— Припини казати «я»! Ти знаєш, що це за слово! Перестань лаятись!

Тож ми рушили, залишаючи їх верещати одна на одну, як пави, серед покірно схилених людей.

Копита стукали по бруківці, з гуркотом крутилися колеса, унизу шуміла спінена річка.

— Він — позначений! — долинуло до мене ззаду. — Це носій долі!

Це кричала стара. Але вона мала на увазі не Бруса, як, певно, думала жриця. Це я був позначений. Був носієм долі.

Що б це не значило.

Спершу ми проминули пофарбований світлою живицею подорожній капелюх, що лежав на землі, потім стежку дрібних плям крові, на кінці якої лежав чоловік. Він мав біле, вимазане пасокою обличчя, і раптом нагадав мені батька.

Я відвів погляд.

Один із возів відтягнули набік, копита віслюків опинилися на тракті, колеса з’їхали з мосту. Річка, місто й вежа залишилися позаду. Ми знову були на дорозі й мандрували на схід.

Брус і далі сидів, розвалившись під парасолею, не знімаючи з обличчя маски, а я йшов поруч із тростиновою тичкою, споглядаючи віслючі зади.