Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 25)
Знову запала тиша.
— Архіматроно, — обережно почав Брус, — що б я не віз, воно мусить потрапити в місце призначення. Того, хто везе, не існує. Один не має значення. І він не має права вирішувати, куди потраплять Слова і хто їх потребує. Шлях веде туди, куди мусить, і скеровує його вища мудрість, до якої не кожен має доступ. Але коли людина повернеться туди, де чекають, здійсниться обітниця, що сама пророчиця довідається про становище цієї Вежі. Тобі не доведеться довго чекати ані на Слово, ані на допомогу просвітлених, щоб усе стало єдиним.
— Там за мостом немає нічого важливого, — промовила вона. — Нічого важливішого за осаду Аширдим, на перехресті шляхів, біля мосту, через який тікають ті, хто повинен бути тут, де їм велено, і працювати для Праматері. Нічого важливішого, ніж самотня архіматрона, якій загрожує безсилля, хаос і залежність від кількох високих родів. Такі посланці, як ти, мандрують до всіх Веж. Яка різниця, яке Ім’я потрапить до котрої?
— Уже все вирішено, — відрізав Брус, а я відмітив, що він захопився своєю роллю. Зараз він мав би виторгувати щось для нас.
Невже він справді збирався захищати кляту скриньку за будь-яку ціну? Інша справа, що архіматрона досі не показала «правої руки». Чим вона збиралася платити? Золотом? Що жерцям Праматері до золота? Особливо, коли навіть дурні вуличні ятки ліквідовано, і нічого не можливо купити — ані тикви пива, ані ґудзика, ані жмені горіхів?
Брус витягнув з-за поли свого жрецького вбрання залізний шпичастий медальйон і показав його жінці.
— Це, — мовив він,— означає смерть. Смерть кожному, хто зірве печатки, не будучи тим, хто мав їх зірвати. Для мене також, якщо я не виправдаю сподівань. Ти це знаєш, архіматроно. Зрештою, це ти вважаєш, що я везу Ім’я. А я скажу, що не мені це знати і не мені про це судити.
Я помітив, що він облишив мелодійний акцент і кучеряву граматику давньої мови. Показав, що підпускає співрозмовницю ближче. Жест «правої руки».
— Ох, очевидно ж, що ти везеш Ім’я, — відказала вона. — І я знаю, що воно здатне зробити. Знаю, що може статися з тим, кого Ім’я не знає. Але я готова. Завжди була. Мене Ім’я послухає. Я переконана, бо колись його бачила. І воно бачило мене.
Вона виструнчилась і сіла інакше, зручніше, сперлася на руку й розслабилась. Так, ніби отримала те, чого хотіла, або передумала. Брус не поворухнувся, далі сидів у позиції «лівої руки», що говорить: «ні». А жриця досі нічого йому не запропонувала.
— Пробач старій жінці її нетерплячість, — озвалася архіматрона приязнішим тоном. — Я мусила принаймні спробувати. Що ж. Прошу лиш розповісти про мене. Колись... колись кожна Вежа мала власне Ім’я. Та коли Праматір заснула, ці імена померли чи відійшли. Ця Вежа, — вона вдарила по килиму поруч, — теж його мала. І тоді, коли я сюди прийшла. Залишалось небагато, але достатньо, щоб я могла пізнати, що таке сила одного з Імен богині. Ця сила досі жевріє, але надто слабко, щоб я могла її використати. Тим часом усе вислизає з рук. Просто скажи про мене, де треба. Нагадай, що осада Аширдим чекає на Ім’я. Усяке може статися, якщо вона його не отримає. А тепер... — вона узяла паличку і знову вдарила в гонг, цього разу двічі, — я почастую тебе так, як частують посланця. Щоб ти не забув про мою Вежу.
Адептка винесла тацю, заставлену кількома металевими мисками, і ще якусь дивну посудину. Срібну, повністю вкриту отворами, що складались у візерунки, на підставці, схожій на келих.
— Так... — усміхнулась архіматрона. — Це те, про що ти подумав... Ти зможеш розділити зі мною укус. Ми станемо єдиним на славу Підземної. Це все, що залишилося від давнього Імені, що дрімало в печері моєї Вежі. Завдяки цьому ти запам’ятаєш мене й це дасть тобі силу на подальшу подорож. Відчувши, що таке єдність Матері, ти витримаєш будь-що.
Жриця взяла лискучу посудину з підставки й ледь її струснула. Крізь сіточку дрібних отворів було видно, що всередині щось рухається.
— Дай мені руку, — попросила вона, відхиляючи вічко на кришці.
Брус помітно здригнувся, його обличчям промайнула судома. Я ледь стримав крик. На руку жриці виповзла скорпениця. Не така велика, як та, що мала мене колись убити в моїх покоях Будинку Сталі. Ця була коротша за мій малий палець, і яскраво-червона з жовтими смужками. Я дивився, як вона повзла долонею архіматрони, прослизаючи між пальцями і розтопирюючи отруйні клешні. Брус забрав руку.
— Я давав обітницю чистоти, — проказав він. — Мені необхідно повертатися туди, де є Слово. Я — посланець. Очі й ноги Слова, мені не можна його залишати.
— Цссс, — заспокійливо сказала архіматрона. — Ти ж не дурний. Поглянь, яка вона маленька. Це піддана. Поглянь на смужки. Невже ти такої не бачив? Брунатна королева вбиває, жовта дарує послух, а ця дає єдність і контакт із божеством. Ну, дай руку. Хай вона нас укусить. Хай усе стане єдиним. Мені вже небагато лишилося. Ім’я майже відійшло. Вони вже майже не народжуються. У підземеллях мого храму клубочаться звичайні чорні скорпениці. Їхня отрута не дає нічого, тільки біль і хвороби. Але зараз ми маємо залишитися самі.
Вона звернулася до адептки, яка, похиливши голову, сиділа під стіною на колінах.
— Забери це місячне щеня у його келію. Хай відпочине перед дорогою і хай стереже це їхнє Слово. Хай поїсть і добре відпочине.
Я мовчки схилився, пильнуючи, щоб на моєму лиці не проявився страх, а лише поштива, тупа глупота «Прищавого» Аґирена.
Я поняття не мав, про що вона говорила. Отруйну комаху описувала так, ніби це був подарунок чи частування. А якщо її трутизна справді може подіяти? Якщо жриця відчує Брусові думки або ще гірше — на нього зверне погляд сама Підземна Матір, то легко передбачити, що станеться.
Я йшов за дівчиною, яка в одній руці несла важкий кошик із кришкою, а в другій — лампу. Небо над звивистими коридорами лабіринту стало вже чорним, і тільки хиткий вогник освітлював нам дорогу.
Дівчина йшла попереду й мовчала, а я був вдячний за роль ідіота. Мені нічого не треба було говорити чи робити. Тільки по-дурному посміхатися, чухатись і колупатися в носі. Це було легко.
Вона звертала в чергові коридори, не задумуючись, і впевнено обирала шлях серед стін, що скручувались, немов кишки квівці, тож ми швидко дісталися на місце. Я весь час прислухався, тамуючи серцебиття, переконаний, що от-от станеться щось несподіване. Пролунає якийсь дзвін, звук рогу чи просто спокійно з’являться жерці чи храмові вартові, щоб мене повалити? Я знав, що буду битися. Але також знав, як довго це може тривати. Скільки часу мине, перш ніж мене заженуть у глухий кут, навіть якщо я здобуду зброю. Я вирішив, що якщо мені вдасться вирватися за мури, я не намагатимусь перейти той клятий міст. Утечу в степи, може, знайду інший міст чи брід.
Однак поки нічого не відбувалося. У лабіринті стояла тиша, яку іноді порушували писки нічного птаха. Ми прийшли на місце, адептка нахилилася, коли заходила в келію, а потім я почув, як вона кресала вогонь. Замиготів вогник, кімнатку залило тепле жовте світло.
Я опустився на коліна перед статуеткою Пані Жнив і торкнувся підлоги чолом. Адептка ще запалила ґніт другої лампи, тієї, що освітлювала нішу з фігуркою, а тоді нахилилася над кошем.
— Ти вмієш говорити? — запитала вона. — Відповідай! Ти можеш носити куртку адепта, але це я тут дочка землі і ти мусиш мене слухатися!
Я мріяв, щоб вона нарешті забралася. Поглянув на неї якомога більш сполоханим поглядом, по-дурному розтуляючи рота, в надії, що вона втратить до мене інтерес. Однак виглядало на те, що вона не відступиться.
— Відповідай, кажу! Вмієш говорити?
— Ну, — сказав я.
— Скільки тобі років?
— Років двадцять буде, — збрехав я. Бідняк із Кисалдима не виглядав би в сімнадцять років так, як я.
Вона відкрила кошик і почала виймати з нього прикриті кришками миски. Щиро кажучи, мені здавалося, що мій шлунок відмер, і я сумнівався, що спроможний хоча би щось з’їсти. У кошику було щось іще — запакований в ряднину великий згорток, якого вона не торкнулася, і в мене склалося враження, що вона намагалася його навіть не зачепити.
— А хто тобі так поголив голову? Бойова колісниця? Як тебе звати?
— Аґирен. У храмі поголили. А в дорозі я сам голився, бо відростало.
— Не такий ти вже й прищавий, Аґирене. І не кажи «я», бо вдарю.
— Мене змалку так кличуть.
— Тобі залишили ім’я? То може, ти так і залишився псом, га? Чи тебе оскопили?
— Я — місячний пес, — притакнув я.
— Покажи-но! — вона зненацька засунула руку мені між ніг і обмацала штани. Мене ніби обдало окропом. Я відскочив і затулився.
— Не можна! — хрипко вигукнув я, закочуючи очі. Мене це все вже втомило. Я би з радістю її оглушив.
— Ну ти й бовдур! Це тобі не можна. А я — дочка землі, мені все можна. І ти маєш мене слухатись! Покажи... Ну, будь ласка. Тобі все залишили... Ти ба. Кепсько, Аґирене. Ти не знаєш, що в цьому ховається зло?
— Не торкайся... — сказав я. — Не можна. Майстер битиме.
— Битиме ще більше, якщо дізнається, що ти мене не слухав.
Я не розумів, що вона мала на увазі, але в мене були найгірші підозри. Я відсунувся від неї під стіну, але вона тут же підповзла на колінах і знову потягнулася мені між ніг. Я затулився, й вона вдарила мене в лице й забрала мою руку.