Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 20)
Ще один крик, і щити вишикувалися стіною у формі півкола. Ланцюг шарпнувся.
Зсередини воза вийшов ще один дракон, прикутий до другого кінця ланцюга.
Він був зовсім інший. Схожий на варана чи п’ятиметрову агаму із кількома рядами зубчастих відростків на яскравій зелено-оранжевій спині. Плазун розпластався на помості, але від шарпання за ланцюг раптом підняв свій плескатий тулуб і побіг між списоносців.
Драккайнен трохи підтягнувся, бо бачив тільки спини людей, що причаїлися за баклерами, але за мить зрозумів, що Змії дражнять дракона. Звір крутився то в один, то в інший бік, застережливо сичав, а списоносці штрикали його й ховалися за щитами. Дракон спробував напасти, але ланцюг заблокувало в кільці, а весь віз протягнуло десь на метр по гравію.
Звіра знову штрикнули, тепер із іншого боку, і він знову хижо скрутився, вишкіривши ряди ідентичних зубів і засичавши, як компресор.
Щити гучно опали на землю, утворюючи бляшану стіну, ланцюг заскреготів у клюзі.
— Що тут відбувається,
Раптом дракон почав змінювати кольори на все яскравіші й потіти великими жирними краплями. Якось дивно присів і розправив навколо шиї яскраво-помаранчевий комір, увінчаний шипами.
— Ну, ось тепер ви його дістали, — прокоментував Драккайнен. Звір почав конвульсивно працювати боками, ніби намірявся виблювати, його підгруддя роздулося, немов оранжева кулька.
Пролунав застережний хрипуватий крик. Драккайнен розпачливо намагався впізнати в ньому хоча б одне знайоме слово, але безрезультатно. Це прозвучало так, ніби лопату гравію всипали в бляшане відро, от і все.
Дракон дивакувато відкрив широку пащу, ніби посміхався, а потім бризнув цівкою якоїсь субстанції.
Рідина полетіла в чийсь щит і на каміння осипу, почала диміти.
Друга порція була ряснішою і одразу вистрелила полум’ям.
Драккайнен оторопіло вилаявся.
Щитоносці відскочили в різні боки, ховаючись за бляхою павез, а зі здійнятої догори драконячої пащі пирснув помаранчевий чадний пломінь.
Недалеко. На якісь пару метрів. Полум’я було не сильне, але вперіщило по камінню, осмалило скелю і збило клубище чорного диму, що смердів риб’ячим жиром. Дракон знову роздувся і видав страхітливий виск. Наступна порція вогню була світлішою й полетіла трохи далі, шмагонула щит, хтось кинувся тікати прямо до озера, бо його бік і одна нога обросли полум’яним хутром, а дракон раптом почав звиватися й вити з повною пащею вогню.
Виск здійнявся над долиною й озвався луною по горах. Дракон шарпав головою на всі боки, мов пес, якого вжалила оса, а вогонь із бухканням порскав з його писка, як при пожежі на фабриці феєрверків. Голова дракона раптом вибухнула кількома цівками вогню, сніп пломенів вистрелив з пари місць на спині, звір виконав конвульсивний танок, ледь не перевернувши віз, а потім перетворився на безформний палаючий клубок. Дракон згорів.
Обпечений Змій рачки виповз зі ставка й насилу почав зводитися на ноги.
Решта відскочила від нього, прикриваючись щитами. Той щось охрипло кричав, показуючи долоні, товстун підійшов ззаду й коротким рухом всадив йому в спину сокиру.
Обпечений якусь мить стояв нерухомо, вигнувшись назад, і гарчав. Раптом його голова поросла шипами. Хтось підскочив і проштрикнув його списом. Древко почало диміти, а поранений миттєво випрямився і рушив важким хитким кроком уперед. Йому підрізали ноги ударом списа. Він рухнув на землю, але не встиг підвестися. Драккайнен розгледів тільки спини решти людей і те, як піднімаються й опускаються вістря, а град ударів полетів униз на чоловіка, що щулився на землі.
Дракон тим часом перетворився на купу смердючого обвугленого дрантя, але далі горів.
— Що тут коїться? — пробурмотів Драккайнен із відразою.
Віз перекотили трохи далі від палаючого плазуна, бранців загнали назад усередину. Вуко поволі й обережно підповз ближче і глянув ще раз, уже зі значно кращої позиції. Невільники по черзі виходили з воза, несучи коші, в яких на соломі лежали якісь білі кулясті об’єкти розміру дорідних баклажанів.
Вони несли коші, обережно ступаючи по камінню, й опускали їх у воду. Старанно й делікатно, поки ті не зникали в чорній глибіні. Один із них, звісно ж, послизнувся на мокрому камінні і вступив у воду. Пролунав панічний крик, бранець вискочив на берег і рвонув уперед, його мокра нога раптом почала пульсувати, ніби щось клубочилося під його шкірою, він із криками рухнув на землю, до нього підбігли й порубали з тією ж хижою методичністю, що й попереднього. Проковтнувши слину, Драккайнен відвів погляд, але далі чув жахливий крик, свист списів у повітрі й хрупіт м’яса, яке вони розрубували.
Нарешті стихло.
Поміст і віз закрили, він із понурим скрипом рушив знову кругом озера.
На березі залишилися диміти обвуглені рештки дракона, а також дві криваві плями й купи ні на що не схожих клаптів.
У місці, куди опустили коші, вода злегка булькотіла, пускаючи струмені пари.
— Нагадайте мені, щоб я там не купався, — процідив Драккайнен.
Він чекав, поки вони підуть геть. Віз, який штовхали бранці, котився довкола озера, десь із клубищ туману чулося віддалене ревіння конаючого дракона. Крім цього, навколо панувала мертва тиша. Не чути було навіть всюдисущих ворон. Паскудна земля.
— Це мав бути шлях в обхід території Зміїв, — зітхнув Вуко. — Вітаю, Драккайнене.
Долина була овальна, оточена непролазними скелястими стежками. Він міг би туди видряпатись, але в нормальному стані, в одязі і взутті, а не хворий, ослаблений, ледь живий від голоду. Не в лаптях зі шматка шкіри й одежині з двох тряпчин.
У цій ситуації він був приречений на перевал. Їх було два. Той, яким він прийшов, і той другий, з протилежного боку долини. Там, куди поїхав віз у супроводі Зміїв і обідраних бранців.
Він встав і неохоче пішов у той бік, намагаючись ігнорувати Цифрал, яка пурхала навколо.
Серед скель і кущів гірської сосни лежали драконячі рештки. На різній стадії розкладу. Від деяких лишилися розкидані навколо кістки, як покинуті на березі залишки кораблів. Вони не нагадували динозаврів. Черепи були явно деформовані, викривлені, спотворені, з купою випадкових наростів. Інші, трохи свіжіші, виглядали ще гірше. Точнісінько тобі опромінені мутанти. Щелепи, що ростуть із плечей, безокі сліпі морди, вкриті рогами, ікла, такі великі, що пробивають піднебіння. Три ока, голови, що зрослися в одну безформну ґургулю, повну вишкірених зубів. Власне кажучи, всі були різні. Тільки от усі були мертві або здихали.
Він обережно скрадався серед мух, якими повнилося повітря, й пекучого смороду мертвеччини. Щомиті ховаючись, обливаючись потом і тамуючи болючі удари серця в грудях, переконаний, що це лише питання часу, коли він напореться на звіра, що буде достатньо прудким, щоб його вполювати. Але поки всі вони були мертві або в агонії.
— Мені треба багато відпочивати й відновлюватися на високо-білковій дієті. Пити багато рідини й уникати стресу, а не тусуватися на алеї драконів. Учора вранці я був деревом,
Трохи згодом, приголомшений, він знову зупинився. Скелі оточували те місце колом, ніби кельтські менгіри. Звичайні вапнякові стовпи різної форми, радше природні. Але біля двох висіли розтерзані трупи. У кожному дольмені стирчало залізне кільце, вбите в камінь приблизно на висоті метра, а серед гальки й кущів гірської сосни на землі валялися кістки. Людські кістки. Черепи, ребра й гомілки.
Драккайнен якусь мить дивився мовчки.
— Це полігон, — сказав він Цифрал. — Експериментальний майданчик. На тому великому досі видно рештки паланкіна, помітила? Ван Дікен готується до війни, і йому заманулося драконів. Він чорнокнижник, тож хоче драконів. Драконячу армію. Це якось пов’язано з тією чорною водою. Він наклав на неї закляття. Що б тепер туди не впало, воно перетвориться на дракона. За принципом мутації чи сраної магічної трансмутації — один хрін. Ті веселі тіпочки намагаються вирощувати для нього драконів, але нічого не виходить. Чому?
— Бо драконів не існує, кретине, — відповіла Цифрал.
— Правильно. Не існує. Це фізіологічно неможливо. Тому вони здихають. Магія дає їм життя й підтримує цей процес, створюючи те, чого хотів маг. Але вони все одно здихають. Бо його дракони родом із казок. Вони вигадані й не мають права на існування. Тобто його закляття — це щось штучне, вони мають свої обмеження. Він може веліти матерії перетворити дитину на гнома, але вона не виживе. Бо її серце має будову і м’язи людського серця, бо метаболізм людини надто повільний, щоб підтримувати життя тіла, яке важить двісті грамів, бо легені такої будови малопродуктивні, кров занадто густа тощо. У такої людини мали би бути органи миші. Але Ван Дікена це не гребе. Він хоче драконів чи гномів, чи, ну, не знаю... літай-килим. Тому створює його, а потім впирається у фізіологію чи аеродинаміку. Бо він кретин.
— Одного разу ти його вже недооцінив.
— Я не недооцінюю його, а шукаю якісь слабкі сторони. Мені нема жодної користі з того, що я вважатиму його напівбогом чи кимсь усемогутнім. Він не всемогутній. Його закляття не можуть обійти законів біології. Він може їх прогнути під себе, але ненадовго. А наш приятель, як і будь-який соціальний реформатор, просто недоумок. Особливо, коли йдеться про технічні деталі. Важлива загальна ідея. Модель, нашкрябана на колінці, а не нудні питання, як це має працювати й навіщо. Очевидний конфлікт ідеї й матерії. Матерія поки перемагає.