Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 19)

Мене в обличчя б’є вітер. Вітер із дна котловини, з-під білого кожуха туману. Він смердить сірководнем і трохи гниллю.

Спускаюся. Обережно, крок за кроком, натикаючись на скелі і шкутильгаючи на поранених ногах.

Сморід стає все виразнішим. Я минаю булькотливі озерця, серед скель маячать дивакуваті мутовані дерева. Неприємне місце.

Туман ледь розсіюється. Він далі окутує вершини, що оточують долину, застеляє небо, але видимість трохи покращується. Щойно я бачив на два метри, тепер сягаю оком на п’ятдесят.

Спускаюся на дно котловини, минаю купи скель, що схожі на розкидані, вибілені сонцем кістки. Ось стирчать у небо вигнуті ребра, величезні, немов будівельні конструкції. Пробудившись раз, політ уяви вже не може спинитися. Я проходжу повз ряд каменів, що лежать один за одним, і мені здається, що вони виглядають, як перевернутий розсипаний хребет, я виразно бачу велетенські хребці, з кожного з яких можна зробити табуретку. Трохи далі цілком виразно я помічаю череп, такий великий, ніби кабіна військової вантажівки. Усе це примарно мигтить між клубів туману.

А потім десь далеко я чую протяжний стогін, ніби звук зіпсованої сирени. Не знаю, чи це якась труба, чи може, тварина. Я ніколи не чув нічого подібного.

Тож я йду обережно, тихо, від укриття до укриття, рефлекторно намагаючись активувати цифрал, хоч і знаю, що це нічого не дасть.

Я сторожко скрадаюся, визираю з-за скелі, перевіряючи простір попереду, перш ніж рушити далі.

І тоді я бачу дракона.

Першої миті мені здається, що це скеля, але вона починає рухатися і вже через кілька кроків виявляється безформним, схожим на динозавра створінням із зубатою пащею, яке стоїть на задніх лапах.

Я не можу ані злякатися, ані скрикнути чи втекти. Перш ніж я усвідомлюю, що бачу, падаю на місці, перекочуюсь поміж скелі й застигаю. За долю секунди. Просто зникаю зі стежки.

До мене доходить, що дещо з тренувань усе ж уціліло, лише коли я обережно зиркаю в той бік.

Тварина не велетенська. Метри чотири завдовжки без хвоста, однак це таки архетипний дракон. Досить довга шия, зміїна голова, гребінь кістяних відростків, хвіст. Ну, дракон.

Власне кажучи, виверн.

Нас розділяє якихось метрів тридцять.

Я лежу. Чекаю.

Створіння випростовується, відкидаючи голову назад, а потім розправляє крила. Звичайнісінькі, такі, яких і варто сподіватися у дракона. Кажанячі, перетинчасті крила, натягнуті на кістяний скелет. Воно розправляє їх поволі, насилу, я бачу, що тільки одне крило нормальне, інше — деформоване, частково зросле зі зредукованою передньою кінцівкою, покручене і ніби всохле.

Дракон розтуляє пащу і видає страхітливий рик. Високий, схожий на стогнання, ніби скрип гігантської заіржавілої брами. З туману йому відповідають схожі звуки, усі сповнені страшенного розпачу, ніби хворі.

Виверн раптом б’є крильми, як лебідь. Усохле крило робить конвульсивні дивні рухи, але навіть якби обидва були розправлені правильно, вони не підняли б дракона. Він важить, мабуть, тонну. Тонна м’яса й кісток. Навіть якби він був наповнений чистим гелієм, усе одно не злетів би. Крила, якби йому вдалося їх розправити, були б якихось п’ятнадцять метрів завдовжки. Може, поширяв би трохи, але сумніваюся.

Тим часом створіння видає голосне ричання і все сильніше б’є крилами, те покручене починає розкриватись і розпрямлятися, тварина, шкутильгаючи, бере короткий розбіг. Я стискаю зуби, бо хочу, щоби закони фізики й біомеханіки взяли гору. Не хочу бачити, як це барильцювате тіло відривається від землі і, криво через недорозвинене крило, а все ж — летить. Бо, скажімо, магія.

Я проти.

Верхня межа ваги для створінь, які можуть підійматися в повітря завдяки силі м’язів — менше двадцяти кілограмів. Більше м’язів — більше маси і більше скелету, тобто більший тягар. І знову треба більше м’язів. Так має бути. Навіть якщо у цієї худобини інші м’язи й інша біохімія, то хай рази у два продуктивніша, але ж не у двісті.

Логіка ж залишається. Драконів немає. Так має бути.

Він б’є крилами, і я відчуваю подмух вітру, чалапає усе швидше між каміння, і я щулюся, бо бачу, що він пробіжить за пару метрів від моєї схованки. Дракон робить усе довші стрибки, точно як лебідь на зльоті, врешті розправляє крила і, вдаряючи ними із сильним лопотом, здіймається в повітря.

Пролітає чотири, може, п’ять метрів, потім гучно валиться на скелі й осип на дні долини. Я чую гуркіт, відчуваю здригання землі, між скелями збиваються клуби куряви.

Фізика перемагає магічну маячню з рахунком 1:0.

Трохи зачекавши, я підкрадаюся до місця аварії.

А там — кошмар. При зіткненні зі скелястою землею створіння розчахнулося, як кавун. Тепер це купа порубаного м’яса, а переламані пневматичні кістки стирчать з цього місива навсібіч, немов голки. Воно ще живе, велике око повільно затуляє дрижка біла повіка, яка рухається по-пташиному, знизу. З повної великих поламаних зубів зміїної пащі на скелі ллється водоспад світлої крові. У повітрі витає сморід. З кутика пташиного ока поволі сочиться безбарвна рідина.

Виверн конає.

І плаче.

Я йду геть.

Вкотре намагаюся запустити бойовий режим, що виглядає як спроба достукатися до мовчазного Бога, і занурююся в туман, не спускаючи долоні з руків’я нікудишнього меча.

Я проклинаю туман, проклинаю ідею перейти цю котловину, і передусім проклинаю всі на світі казки.

І йду вперед. Безпорадно викликаючи цифрал.

Він побачив її у найменш відповідний момент. Коли ховався за кущем, оглядаючи наступний шматок дороги. Чергові кільканадцять кроків, які він мав, пригнувшись, пройти обережною риссю до видимого укриття.

Вона сиділа собі на камені перед самим його обличчям, але спиною до нього, і роздивлялася закинуту на коліно ногу, ніби загнала собі щось у стопу. Зіткані із сяйливих перетинок крильця, що мінились веселковими барвами, злегка рухалися.

— Я з тобою не розмовляю. Ти огидний, — сказала вона ображеним тоном.

— Haista paska, — простогнав Драккайнен на автоматі.

— І вульгарний.

Він дивився, як вона відлітала, схожа на героїню ідіотського мультика. Крильця рухалися так швидко, що перетворились у миготливий ореол, а вона схрестила в кісточках стрункі ніжки, ніби сиділа на гойдалці. І опустилася на перевернутий стовбур серед скель, в ідеальному місці для наступного укриття, кільканадцять кроків попереду.

Він добіг туди і вкотре пригнувся, змагаючись зі свистячим диханням. Вона сиділа спиною до нього, ображена, її маленька дупця розміром із дозрілу сливу знаходилась за пару сантиметрів від його носа.

Недовго думаючи, Драккайнен нахилився й хотів висунути язика, але не встиг. Цифрал встала й відштовхнулася від стовбура, ніби стрибала у воду, потім перелетіла на інше місце, немов зітканий зі світла метелик.

Наперекір їй він хотів сховатися деінде, але на жаль, це було ідеальне укриття. Під кущем гірської сосни, серед скель, як і має бути.

Він перемістився туди і пригнувся, однією рукою притримуючи сагайдак, що теліпався збоку.

На дні долини блищало, немов темне дзеркало, кругле озерце. Ставок, який заповнював середину котловини, був із пів кілометра в діаметрі. Мабуть, бо другий берег тонув у тумані. Вода, над якою здіймалися клуби пари, булькотіла, в неї був чорний, неприємний кавовий колір і лише біля самого берега, на скелястих мілинах жовтувато поблискувало каміння.

Чорна вода. Виглядає не надто апетитно.

А в воді лежав іще один дракон. Цей був велетенський, голова на довгій шиї сягала берега на кільканадцять метрів, пласко розкладені крила могли би бути дахом над баварським пивним наметом.

Але цей також здихав.

Його боки тяжко підіймалися, істота боролася за кожен подих, на округлому писку розхилялися ніздрі, бухаючи клубами пари. Крила ледь ворухнулися, збиваючи хвилю, але не піднялися над водою. По спині виверна прогулювалось кілька ворон, безсило дзьобаючи панцирні лусочки.

— Ти надто великий, — прошепотів Драккайнен, — тому не можеш встати. Не можеш дихати. Серце не спроможне качати кров. То де ж ти так виріс? У цій воді? Твої крила позлипалися через поверхневий натяг. Як вітрило перевернутої яхти. Ти не здатен ними поворухнути.

— Починаємо помалу думати? — уїдливо запитала Цифрал, усе ще сидячи до нього спиною.

— Я починаю думати. Ти — всього лиш анімаційний симптом шизофренії.

Він оминув дракона великою дугою, повзучи серед кущів гірської сосни і ховаючись у місцях, на які сідала Цифрал. А з наступного укриття він побачив людей.

Кільканадцять неймовірно обдертих і бородатих Людей Вогню, що штовхали великий закритий віз, буду якого захищали залізні ремені, ніби бронетранспортер, який Леонардо да Вінчі склепав під мухою. Навколо стояли Змії. У своєму чорному вбранні, озброєні списами, під керівництвом величезного товстого типа в хутряних штанях і високих добротних черевиках. Його лисий череп захищав обтислий шкіряний каптур, що сягав аж до рота і мав прорізи для очей. Дужі плечі обплітали зміїні зигзаги татуювання.

Групка людей котила віз стежкою навколо ставка і зупинилася за кілька кроків від води. Заскреготіли засови, і розміщений спереду поміст повалився під гуркіт ланцюгів.

Драккайнен скам’янів, уважно вдивляючись між скелі й гілки гірської сосни.

Велет у шкіряному каптурі прокричав якийсь наказ. Люди, які штовхали віз, відступили й один за одним поставали на коліна, закладаючи руки за голови. Змії зняли з бортів воза кострубаті бляшані павези, оточили поміст півколом, виставивши вперед списи. Лисий товстун щось хрипло прогарчав, очевидно, даючи наказ одному з невільників зайти всередину. Той зайшов туди похилими дошками на ватних ногах, після чого пролунав звук, ніби на дерев’яну підлогу впала купа заліза, і він вискочив звідти, як ошпарений, тягнучи довгий ланцюг, який дрижачими руками протягнув крізь велике залізне кільце, що висіло посеред помосту. У нього забрали ланцюг і наказали повертатися до решти, що стояла на колінах.