Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 21)
— То чому вони такі огидні?
— А тому, — пояснив Драккайнен зарозумілим тоном, ховаючись за черговою скелею, — що це грьобане закляття не здається. Воно якесь динамічне. Намагається обійти обмеження за допомогою випадкових мутацій. Поки зрештою не натрапить... натрапить на відповідну, й будуть мудаку дракони. Або ні.
Будинки були побудовані з каменю, тому він помітив їх не одразу. Вони ідеально зливалися з тлом. Були прямокутні й круглі, а стіни — педантично змуровані з досконало підібраних один до одного фрагментів скель. У них були пласкі дахи, на кривих тичках лопотіли червоні й чорні прапорці. Їх не оточував мур і ніде не було видно сторожі. Але вони блокували дорогу до перевалу.
— Немає муру, бо вони почуваються тут у безпеці, — пробурмотів Драккайнен. — Лише відбитий ідіот поліз би в долину, де народжуються дракони. Нормальну людину сюди можуть хіба що затягнути. І вона вже радше звідси не вийде.
На вершині перевалу здіймався ще один будинок, крізь вузькі вікна було видно мигтіння вогню в каміні. Ба гірше, між скелями шмигали дві присадкуваті, ніби броньовані курки, фігури. Краби.
Недобре. Все ж перевал охоронявся.
— Окей, чекаємо до ночі, — повідомив Драккайнен. — Тільки поверни мені термографію й бойовий режим. Негайно!
—
— Ти — проекція мого мозку, — терпляче пояснив Драккайнен. — Якщо вб’ють мене, то й тебе теж. Розумієш? Ти існуєш, бо існую я. Як перейти цей перевал і не стати кормом для драконів — це й твоя проблема. Тому не кайкенляйстай мені, а краще почни думати.
— Сам почни думати, — крикнула вона з плачем. — Вважаєш, я не переймаюся?! Колись я була в тобі і знала, що робити! Я прокидалася й була частиною тебе! А тепер прокидаюся так! Одразу зовні!
— Тоді у нас проблема, — зітхнув Драккайнен. — Серйозна проблема. Поки що треба причаїтися і чекати ночі.
Він видивився відповідне місце високо під скелястим навісом, серед стрімчаків гірських хребтів, що оточували долину. Повз туди майже годину, волочачи за собою гілки гірської сосни, які причепив до тіла. Повільно, сантиметр за сантиметром, від одного укриття до іншого, ранячись об скелі й відчуваючи, як сили його залишають.
Ставало все холодніше.
Туман густішав, Драккайнен сильно дрижав, тож підозрював: увесь його імпровізований камуфляж трясе так, що його видно за пів кілометра. Після чергової безкінечності він зрозумів, що в нього німіють руки й ноги. І що гірше — боліло щось усередині. Часом так, ніби спис досі стирчав у тілі. Він відчував його вагу й тліюче болем древко, що було мов застигла блискавка.
Тоді він лягав і відпочивав, дихаючи крізь стиснуті зуби й жужмлячи на грудях імпровізовану сорочку з ковдри.
Чим вище він виповзав, тим гірше було. Як не біль у серці, так раптове заніміння рук і ніг, які він мусив розтирати, бо з них утікало життя.
Коли він зіщулився в якійсь борозні, підібгавши під себе задубілі кінцівки, намагаючись зігрітися теплом власного тіла, то просто згаснув. Потонув у спокійній чорній пустці.
— Прокинься! Не засинай! — горлала Цифрал прямо у вухо. — Не вмирай, довбню! Зараз же припини здихати!
— Не верещи так... — прохрипів Драккайнен, дивуючись звучанню власного голосу. Він сам не зрозумів нічого зі сказаного.
— Уперед, тупак ти довбаний, — кричала фея. — Давай! Уже недалеко!
Вуко сперся на руки й коліна, виставляючи тіло на крижане повітря, що шмагало, як батіг. Видав гучне ревіння й поповз далі. Ще один конаючий дракон.
Коли він дістався під скелястий навіс, уже практично нічого не відчував.
І не пам’ятав, як сюди потрапив. Пам’ятав тільки, що почав сипати сніг. Дрібний і колючий, він, гнаний вітром, періщив горизонтально.
— Могло бути й гірше, — ледь чутно видихнув Вуко. — Міг же лити дощ.
А потім був тільки пронизливий холод і сніг. На останніх метрах він уже навіть не намагався повзти. І так його ніхто не побачить.
— Не тут! Уперто кричала Цифрал. — Звідси тебе буде видно, дятле! Ні, не туди, там замерзнеш! Під ту скелю! Там є печера! І вона схована від вітру! Рухайся! Припини здихати! Давай! Що, не можеш?
Так звана печера була метри півтора у висоту і два у глибину, але принаймні затуляла від вітру. Він заповз туди, все ще тягнучи дві великі гілки гірської сосни, прив’язані до спини ременем від фляги й другим від сагайдака. Третю гілку він загубив десь на схилі. Заповз у яму, чуючи власні хриплі стогони, схожі на схлипування, а потім безсило впав на скелю.
Углибині по стіні сочилася вода. Він підповз туди і, приклавши губи до скелі, втягнув трохи крижаної вологи — так, ніби цілував камінь. Спромігся злизнути кілька ковтків і повалився на підлогу.
— Не спи, дурню! — сварилася Цифрал. — Розплющуй баньки! Піднімай повіки, бігом!
Повіки важили по двадцять кілограмів. Він не міг їх підняти, хоча й намагався. Нарешті вдалося, але із зусиллям, від якого розколювався череп. Це було безглуздям, бо очі й так закочувалися всередину.
— Дай мені спокійно померти, — простогнав він, мнучи сорочку на грудях.
— Викрешуй вогонь!
— Не можна... Побачать...
— Що, в сраку, побачать у цій завірюсі? Відламай трохи гілок! Тонких! І голок! Більше!
Це було ніби кошмарний сон. Картинка розмивалась, пальці були, немов вирізьблені з дерева. Спочатку він не міг знайти кременя. Потім не міг згадати, що з ним робити. Зрештою на мить змобілізувався. Ледь не обрізавши собі пальці, зістругав шматок гілки на дрібні трісочки, виклав на них купу голок і сухих смоляних галузок. Кілька разів ударив держаком ножа, викрешуючи сніп іскор, що пахли порохом.
І заснув, заколисаний виттям вітру.
— Це ще що таке! — верещала Цифрал. — Викрешуй уже той вогонь! Ти знущаєшся? Ще раз! На розпал, а не кудись на стіни! Дуй! Дуй, не кашляй, дурню, бо загасиш! Ще раз! Дуй!
— Дивись, щоб я тобі не вдув... — прохрипів Драккайнен.
— Ага, я ж реально на твій розмір! — кривляючись, пропищала фея. — Ну, дуй давай, бо здохнемо тут разом!
Пара іскор загорілася на мить і одразу ж згасла. Потім знову спалахнула. Попливла тоненька цівка диму.
А потім зблиснув вогник.
— Підкидай! Не так багато, ми ж не барана печемо!
Дрібні гілки зайнялися, похмуру печеру освітило тепле жовте полум’я.
— Окей, тепер роздягайся! Не зубоскаль тут, а знімай це мокре дрантя! Боже правий, піднімай свою дурну голову! Закрий вхід плащем! Не так, притисни згори камінням. З іншого боку теж! Та цього вже не чіпай, бо впаде! Тепер розкладай ніж. Ну, що ти витріщився? У держаку обігрівач, ти ж не зігрієшся двома гілками сосни!
Він знову змусив задубілі пальці рухатися. Здавалося, що знайти клямку й розкласти масивний держак — це понад людські сили.
Хто це так спроектував?
Обігрівачем була металева коробочка, вкрита всередині керамічним шаром, в якому ховався вугільний стержень.
Цифрал кричала, лаялась і плакала зі злості, нарешті Драккайнену вдалося видобути обігрівач, виколупати з нього паличку пресованого вугілля й піднести до язичків полум’я, що звивались на мініатюрному вогнищі. Він роздмухав жар, даючи маленьким яскравим іскрам охопити весь кінчик стержня, там виступили лискучо-червоні плями, потім — обрамлення зі світлого попелу. Він вклав стержень в обігрівач і якийсь час пестив його в долонях, відчуваючи, що обшивка починає нагріватись і в пальці з болем повертається життя. Поклав обігрівач на сонячному сплетінні, притиснув ременем. Доклав іще кілька товщих гілок сосни, ліг на тому, що залишилось і скрутився клубочком навколо обігрівача, що горів на його животі, немов маленьке приватне сонце.
Хуртовина наганяла снігу, який почав засипати вхід у мініатюрну печеру.
Він прокинувся, коли було вже темно, абсолютно впевнений, що минуло дві години й сорок хвилин. Від вогнища лишилася купка попелу, але обігрівач досі був гарячий.
Цифрал уся променилася теплим блиском, освітлюючи печеру й полотнище плаща, що лопотів на вітрі. Сніг засипав вхід до половини, стало ніби тепліше.
Драккайнен, трясучись, вдягнув свою дивакувату сорочку й обмотався кілтом. Вони більш-менш підсохли.
— Слухай, ти світишся...
— Знаю! — буркнула Цифрал.
— Я про те, чи це звичайне світло? Інші теж його бачать, чи тільки я?
— Не знаю, — стенула вона плечиками. Підняла рукою одну зі своїх грудей, що випромінювала світло, і критично до неї придивилася, після чого облетіла мініатюрну печеру.
— Воно кидає тінь, — повідомила. — Але це нічого не значить.
— Підсвіти мені тут, — буркнув Вуко, розв’язуючи свій клунок. — Мені треба зварганити якісь онучі. Ці капці починають розлазитись.
— Як ти почуваєшся?
— Гірше, ніж виглядаю, — пробубнів. — Я слабкий, і біль просто пекельний. І, здається, мені ніколи не було так холодно. Ну, хіба що пару годин тому. Але виживу. Поки що.
Він згріб ледь теплі вуглинки, розтер у долоні й вимазав опуклі частини обличчя: ніс, лоб, вилиці й підборіддя. Обмотав ноги шматками дрантя й зашнурував мокасини. Заклацнув клямку обшивки обігрівача на краю кілту й закріпив на висоті сонячного сплетіння. Склав і заховав ніж, позбирав дріб’язок до клунка, а потім оглянув обидва екземпляри здобутої зброї.
— Цим тільки буряки різати, це не мечі, — роздратовано фиркнув. — В обох надто важкі яблука ефеса, тому вони так люблять ними крутити...