Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 58)

– Усі будинки позаймають, роботу розберуть, найвродливіших дівчат до шлюбу поведуть, а нам з нашими орденами доведеться горобців на городах лякати.

– Не так уже й погано, – заспокійливо буркнув Густлік. – Ти сам казав, що або автомобільну фірму відкриєш, або вірші писатимеш…

– Що там вірші, – урвав його Франек. – Я старим парубком залишуся. Один Кос може не журитися.

– Я теж, Панночка Гонората…

– Не будь такий упевнений. Може, її давно вже в Рітцені нема або за Кугеля вийшла заміж.

– Є і не вийшла, – всміхнувся Густлік, але відразу посмутнів, бо подумав -з дівчатами все може статися.

– Франеку! – Григорій штовхнув під бік Віхуру. – Напишімо разом листа до Гданська, щоб сестри Боров'янки приїхали нас навідати.

– Перепусток їм не дадуть, – капрал зморщив носа й потер лоба долонею.

– Може, хай спробують приїхати до Лідки й Марусі, до госпіталю, – порадив Янек і одразу ж додав: – Я одержав листа від Марусі, але не все там розумію.

– Покажи, може, разом… – запропонував Григорій. Проте читати листа не довелось, бо підійшов генерал, який з келихом у руці ходив од столу до столу, усміхався, поздоровляв і цокався, як доброму господарю личить. Він дуже здивувався, помітивши, що екіпаж «Рудого» майже не доторкнувся до їжі й напоїв.

– Що це таке? Піст? – спитав, перекрикуючи оркестр, який заграв вальса.

– Так, – відповів за всіх Саакашвілі. – Спершу піст, потім торт.

– Не розумію.

– На солодке чекаємо, громадянине генерал, – пояснив Кос. – Старший сержант Шавелло попередив, що він сьогодні з нагоди закінчення війни…

– Щось таке приготує, чого ніхто з нас не куштував, – докінчив Густлік.

– А може, він вас обдурив, і залишитесь голодні, – засміявся командир і простяг руку з келихом до Коса. – Випиймо за цю зірочку, щоб не остання…

– За другу велику ми теж не пили, – підказав Єлень, показуючи на генеральський погон.

Випивши трішки вина, командир пішов далі.

– Чому про перепустку не попросив? – буркнув Янек.

– Не встиг, – виправдувався Єлень.

– Може, й справді Шавелло нас дурить? – занепокоєно запитав Віхура.

– Ідуть, – перший помітив Григорій.

Між деревами з'явився довгий ряд кухарчуків у білих фартушках, з тістечками- й тортами на тацях, а попереду в розкішному ковпаку крокував сержант Шавелло з окулярами на носі, які одягав лише в найповажніших випадках. Побачив генерала і, виструнчившись, попрямував туди, щасливо всміхаючись. На кришталевій таці ніс запашний торт, удвічі більший за протитанкову міну, який виблискував глазур'ю і кремом. Навіть не помітив, як минув екіпаж «Рудого».

– Пронесе повз нас, негідник, – прошепотів Густлік.

– Не пронесе, – крізь зуби відповів Віхура і, повернувшись у кріслі, спритно підставив ногу Шавеллу.

Той захитався, витяг уперед руки. Саакашвілі перехопив тацю і поставив торта на стіл. Віхура кинувся піднімати сержанта і робив це так, щоб той якнайдовше не міг устати. Аби не Юзек, який поставив тацю з тістечками в траву і теж поспішив дядькові на допомогу, тривало б це дуже довго.

– Іде людина, іде й раптом спотикається, – бурчав Костянтин, стріпуючи пісок з колін. – Добре, що хоч торт…

З подиву й розпачу сержантові враз одібрало мову. Танкісти, облизуючись, наминали торта. На таці лишилася вже тільки половина з ножем, що стримів у шоколадному пагорбі.

– Танкісти! – заверещав мов навіжений Шавелло і, вириваючи з-під кітеля пістолет, прошепотів крізь сльози: – Моліться, поки не пізно…

– Дядьку, що ви? – схопив його за руку Юзек.

Ззаду підбігло двоє чергових розпорядників з пов'язками, вирвали пістолета й попід руки повели сержанта до будинку.

– Що сталося? – запитав суворо генерал, підходячи від сусідніх столів. – П'яний?

– Та ні, здається, – відповів Янек. – Не знаю, чому він на нас з пістолетом…

– З'ясуємо.

Командир пішов перший, за ним підпоручик Кос, Єлень і слідом Віхура. Швидко минули столи, обійшли будинок. Юзек Шавелло з поясом у руці й солдат у дверях стали струнко. У відповідь на нетерпеливий жест вартовий одчинив засув.

Не звикнувши ще до темряви, що панувала в приміщенні, генерал грізно запитав:

– Ви що, збожеволіли, Шавелло?

– Нерви… – схлипнув голос десь у кутку.

– Війна закінчилася, то ви в своїх хочете стріляти? Старший сержант вийшов без пояса з темряви, став струнко і, схлипуючи, пояснював:

– Я ж усю ніч старався… Губи зробив з апельсина, носа й очі з горішків, волосся виклав з шоколаду, а вони ножем у саме лице – і зубами… – розпачливо махнув рукою.

Слова на мить потонули в сльозах, але Шавелло опанував себе й доказав до кінця:

– Я ж портрет улюбленого генерала на торті зробив, а вони зжерли, й ніхто не побачив…

– Випустити, – наказав генерал і, сердито глянувши на танкістів, пішов у сад,

– Пане Костянтин, ми не навмисне… – примирливо простяг руку Кос.

– Хіба можна було впізнати портрет? – лагідно докинув Віхура.

– Придивившись, можна було… – схлипнув Шавелло, потискуючи Янекову правицю. – Тепер уже пізно, нічим не зарадиш. Але якби за руку не вхопили… – застібаючи пояса, відійшов убік, заспокоюючись.

Слідом за ним, як тінь, подався Юзек.

– Тепер кілька днів про перепустку і не згадуй, – сказав Кос до Єленя.

– Сам одпусти. Скочимо з Франеком, одна нога тут, друга там.

– Дозволь йому, – підтримав приятеля Григорій.

– Звідсіля й тридцяти кілометрів не буде, а потім, як вирушимо на Нейсе, важко будо повертатися, – доводив Віхура. – Навмисне сьогодні навіть краплі в рот не брав…

– Гаразд, – дозволив Янек, розуміючи, що ситуація заплутується, – але щоб повернулися перед світанком.

Хлопців немов вітром здуло. Саакашвілі, зітхнувши, повторив своє прохання:

– Покажи того листа, може, разом розшифруємо. До столів уже не хотіли повертати, вийшли садом у поле, посідали в траві під терновим кущем, і там під весняний радісний щебет жайворонків Янек прочитав Григорію листівку від Марусі:

«Любий! Не знаю, чи ми коли-небудь зможемо віддячити Лідці за те, що вона зробила для нас. А тепер прошу і тебе, і всіх членів екіпажу – не приїздіть до госпіталю…»

Кос обірвав речення на середині й запитав:

– Розумієш щось?

– Не все, – зітхнув Саакашвілі. – Єдине певне – не хоче, щоб її навідували – бачили оте обсмалене волосся. А що Лідка для вас зробила, не знаю, але такої дівчини днем з вогнем не знайдеш…

Вже годину Віхурин газик підстрибував на корінцях і камінні лісової вибоїстої доріжки.

– Чорти б забрали таку дорогу! – лаявся Єлень, тримаючись, щоб не вилетіти з машини.

– По шосе без перепустки далеко не заїдеш, – крізь зуби відповів Віхура. – Найгірше ще попереду, бо, як не крути, а доведеться перетнути головну дорогу на Костжинь і Познань, а по ній невпинно ідуть війська.

– Не можна більше чекати. Як Гонорату Марусі до госпіталю віддамо, то всі троє разом до Пол'ьщі повернуться. Вже не загубиться.

– Невідомо тільки, чи ще чекає, – ущипливо промовив водій.

– Ти вже це казав, – спокійно промовив Густлік. – Дивись краще за дорогою…

Хвилину їхали мовчки. Ліс дедалі рідшав, і незабаром машина, долаючи мілкий рів, виїхала на узлісся та зупинилася в тіні крислатого куща ліщини.