Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 57)

– Польська горілка? – перепитав капрал і урочисто переклав своїм друзям: – РоІіаЬ уосіка.

– А ти що думав? – підтакнув Густлік. – Це тато з мамою, а інакше спирт з водою.

Всі взяли в руки кухлі.

– Friendship, – сказав негр.

– No more war, – докинув молодий.

– Ніякої війни, тільки дружба, – переклав капрал з Огайо.

Вихилили горілку одним духом. Рідина обпекла горло, забила подих, в американців аж очі на лоба полізли.

– Міцна, – капрал перший перевів подих.

– Треба закусити, – порадив Густлік.

– В таку спеку підійшло б щось легше, – неохоче буркнув Янек.

– Своєї не маєте? – запитав Віхура. – Випивки?

– Віскі немає, – з жалем сказав капрал, – а пиво є. Американці принесли дві бляшанки, прокололи їх, налили повні кухлі пива.

– Техніка, – захоплено промовив Віхура, стукаючи пальцем по бляшанці.

Американці вже після першого тосту повеселішали. Наші хлопці смакували пиво, обережно здуваючи піну. Тим часом американський капрал, який встиг собі налити і швидко випити ще півкухля, почав філософствувати.

– Тут росіяни, там американці, а поляки і тут, і там, – показав на обидва береги Ельби. – Люблю вас, хлопці, а коли повернуся і скажу матінці… Я вас люблю і хочу мати від вас пам'ятку.

Капрал схопив Густліка за ґудзик з орлом, не випускаючи з руки,спитав:

– Можна?

– Навіщо тобі? – здивувався Єлень, але, побачивши посмутніле обличчя, дістав з кишені ножика й одрізав: – Бери.

Американський поляк розхвилювався, відірвав од свого мундира ґудзик і дав Єленю.

– Бери.

Молодий американець і негр, побачивши це, теж одірвали від своїх мундирів ґудзики і подарували їх нашим хлопцям. Чорний ухопив Віхуру за ґудзика й намагався відірвати його.

– Стривай, П'ятнице, не рви, я сам дам! – крикнув Франек з англійським акцентом і, діставши з кишені жменю ґудзиків, пороздавав американцям.

Наймолодший з гостей подарував Косові складеного ножа. Янек заліз у танк, витяг з рюкзака свої старі єнотові рукавиці й мовчки віддав молодому американцеві. Той аж скрикнув із захвату й обома руками потис Косову долоню.

– Це ваш собака? – запитав він і гладив Шарика по пухнастій голові.

Саме з цю мить, не помічений ніким, окрім Шарика, повернувся Григорій і, зупинившись за кілька кроків, спостерігав за всім товариством. Собака загавкав, звертаючи увагу свого хазяїна на повернення механіка.

– Григорію, ходи-но сюди, познайомся.

– Саакашвілі, – тричі повторив грузин, потискуючи простягнені руки.

– Грузія, Кавказ, – пояснював Єлень. – Там, звідки Сталін.

– Густлік виграв парі.

– Війна закінчилась, війна закінчилась, хлопці! – зрадів Єлень і плеснув американця по плечу, а той відповів тим же.

– Загальна капітуляція?

– Ще ні, але на нашій ділянці кінець. Усі підрозділи повинні вишикуватись у колону на шосе, – пояснив Саакашвілі. – Генерал наказав, щоб негайно.

– Ідемо, – вирішив Кос і звернувся до американського капрала: – Поясніть своїм, яка ситуація.

– Доведеться, – насупив брови трохи підпилий капрал.

Віхура засунув недопиту пляшку негрові до кишені, зібрав рештки їжі. Саакашвілі заліз до танка, відкрив подачу пального.

Американець притримав Коса за руку.

– В мене є ще одне прохання.

– Кажи.

– Якщо б я привіз додому такий прапор, мати б зраділа, бо справжній, польський…

– Бери, – погодився Кос, потис капралові міцно руку і стрибнув на танк.

Гаркнув мотор, «Рудий» повільно посунув заднім ходом. Американці простигли руки з піднятими вгору великими пальцями – на щастя.

– Щасливо! – гукав негр, приклавши долоні до рота. Капрал одв'язував прапора.

– Навіщо? – запитав молодий.

– Для моєї матері, – пояснив той.

Зіпхнули човна на воду й повільно попливли на західний берег, передаючи з рук у руки недопиту пляшку «тата з мамою».

«Рудий» крутився на місці, а потім узяв напрям на схід. Янек, помахавши гостям шоломом на прощання, зник у башті, проліз до механіка й спитав:

– Знаєш, куди?

– Знаю, тільки не хотів говорити при чужих.

– Але нам скажеш? – підліз з другого боку Густлік.

– Над Нейсе. Але спершу загальний збір біля Рітцена…

– Мені буде близько, – вставив Єлень.

– … і великий прийом у генерала на честь перемоги.

– Там у нього перепустку попрошу і дозволу взяти Гонорату з собою, щоб з нами повернулася…

Сказав «повернулася», і від цього слова немов посвітлішало в танку. В цю мить усі відчули: щоб не сталося в майбутньому, але саме зараз почався новий, уже не воєнний період у житті екіпажу «Рудого».

Розділ XXI ВИКРАДЕННЯ ГОНОРАТИ

Опівночі, між 8 і 9 травня 1945 року, в місцевості Карлсгорст, на околиці Берліна, маршал Жуков наказав привести фельдмаршала Кейтеля і його двох колег до зали, де на столі лежав підготований акт беззастережної капітуляції.

«Ми, нижчепідписані, діючи від імені німецького головного командування, погоджуємось на беззастережну капітуляцію перед Головним Командуванням Радянської Армії і одночасно перед Головним Командуванням Експедиційних Сил Союзників усіх наших збройних сил" на суші, на морі і в повітрі…»

В нуль годин за московським часом акт капітуляції було підписано, і війна закінчилася.

О другій годині ночі московська радіостанція передала цю звістку, і тоді на всій лінії фронту спалахнула стрілянина, як ніколи під час боїв – усі стріляли на радощах, уже не в противника, а в зоряне темно-синє небо. Наступного дня в усіх арміях, дивізіях і полках почалися гучні бенкети, прийоми, святкування. Всі, хто залишився живим, хотіли гуляти.

Танкісти звикли діяти рішуче і швидко, тому в танкових і моторизованих підрозділах столи було накрито, тільки-но колони підійшли до районів зосередження.

Травневе сонце виблискувало на міді інструментів, засвічувало вогники на срібній паличці диригента і в окулярах худого капрала, який дудів у найбільшу трубу. Оркестр грав, стоячи на сходах білого великого будинку. З яблунь, груш і слив несміливо падали пелюстки в такт ударів бубна.

Під деревами, за столами, поставленими в ряди і застеленими простирадлами, сиділи танкісти, генералові гості. Співали під музику «Землянку», «Оку», «Розшумілися верби плакучі», піднімали тости, які закінчувались неминучим: «Хай живе!»

Екіпаж танка 102 сидів за невеличким столиком під розлогою яблунею, всипаною блідо-рожевим пахучим цвітом. Столик угинався від страв, не бракувало й пляшок, але здалека було помітно: ці четверо не дуже веселяться.

Може, тому сумували, що саме сьогодні вранці попрощалися з капітаном Павловим – його призначили комендантом містечка. Запрошував усіх у гості, але не знали, чи буде їм по дорозі.

Віхура, розмахуючи руками, вже довгий час пояснював щось, а коли оркестр обірвав музику, щоб передихнути й перекусити, закінчив, стукаючи по столу кулаком: