Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 59)
Трохи ліворуч, на вигорілому викорчуваному полі, хлопець у довгому плащі вів за вуздечку сухореброго коня. Старий у сорочці з засуканими рукавами, у військових штанях і в пілотці, на якій залишилася пляма після відпоротого гітлерівського орла, тримав плуга. Закінчивши ряд, зупинилися відпочити і подивитись із пагорба вниз, на широке шосе, яким сунули війська, мов рвучка, неспокійна річка.
Віхура заглушив мотора, і тоді крізь гудіння військових машин хлопці почули веселі, бадьорі голоси солдатів, та й слова можна було розрізнити.
Перезирнувшися з Густліком, Віхура дістав з-під си-діня бінокля, подивився в нього, передав Єленю.
– Він.
– Справді, – підтвердив Густлік. – Варто б під'їхати, потиснути руку.
– Відразу б улипли. Треба перечекати якийсь час, а тоді на повному ходу.
У бінокль ясно видно було вусатого командира, який їхав попереду, вже не вахмістра, а поручика Калиту. Його легко було пізнати, хоч на щоці з'явився новий шрам і медалей на грудях побільшало. В першій трійці їхав баяніст, з боків найголосистіші співці в розвідувальному ескадроні. Виводили по-молодецьки і водночас тужно.
Голоси щораз більше заглушував гуркіт моторів. Бригада важкої артилерії під'їздила до перехрестя доріг.
У відкритих газиках -офіцери, на тягачах -тсоманди-ри гарматних обслуг, а на лафетах, як горобці на паркані, – артилеристи.
Під брезентом ваговозів для боєприпасів було повно солдатських пожитків, на бортах біліли свіжонамальовані лозунги: «Здрастуй, Вітчизно!», «Перемогли в бою, переможемо у відбудові країни».
Єлень повів біноклем і прочитав на дороговказі біля роздоріжжя два великі написи BERLIN, латинськими літерами й кирилицею; вістря затесаних дощок показували, звідкіля йдуть війська. Прямою дорогою до Костжиня було 20 кілометрів, до Познані – 207, а польські підрозділи, як кавалерійські так і артилерійські, повертали в напрямі Франкфурте, Котбиса й Шпрєм-берга.
Ще не проїхали гармати, як узбіччям блискавично промчала мотоциклетна рота, і Густлік подумав, що, коли б не пилюка, то, може б, і підпоручика Лажевського розглядів.
На шосе вийшов радянський гвардійський піхотний полк. Попереду прапор і командири при орденах, за ними – розвідники, які співали пісеньку про Катюшу і квітучі яблуньки, присвистуючи після кожного куплета.
Марширували радянські піхотинці на Познань, і разом з ними – поляки, теж із командиром полку попереду. Колона повертала на південь, співаючи:
Коли я вернуся з Берліна, з Берліна,
То вийде стрічати дівчина, дівчина,
Буде повно сміху, буде трохи сліз,
І в дулах автоматів бузок заквітне скрізь.
Лунали пісеньки, як колись на тій сибірській станції, де вони зустрілися з Янеком. Солдати весело гукали і більше для забави, аніж з потреби обмінювалися цигарками й тютюном. Слів, звичайно, не було чути, а згодом і пісню заглушило ревіння танків, колона яких з'явилася на шосе, знявши хмару куряви.
Війська йшли, а вони так само сиділи в газику, що причаївся під ліщиною. Тінь пересувалася, сонце припікало в спини, Густлікові ставало дедалі сумніше й нудніше
– До осені думаєш тут чекати? – запитав Віхуру.
– Поки на шосе не утвориться пробка, нема про що й мріяти.
– А якщо ніколи не утвориться?.
– Стільки машин їде, якась і зупиниться, – впевнено сказав Франек.
Чекали ще хвилин з п'ятнадцять у напруженій мовчанці, і виявилося – Віхура мав рацію. З боку Берліна за півкілометра від їхньої схованки щось трапилось, якась машина з причепом перегородила дорогу, дві інші намагалися воднораз оминути її і заклинили шосе. По той бік пробки натовп густішав, а з цього боку стало вільніше.
– Держись міцно, – сказав Франек Густлікові, запускаючи мотора.
Рвонули вперед, немов на гонках. Піщаною доріжкою в хмарі пилюки проїхали викорчуване поле, різко загальмувавши перед ровом, подолали його і, сигналячи, мов на пожежу, проштовхнулися між піхотою.
Різко повернувши, Віхура розминувся з ваговозом, водій якого, нічого не підозрюючи, впевнено їхав головною дорогою і не думав змешувати швидкості. Через місток, продірявлений снарядом, з'їхали на бічне шосе, відірвалися від головного шляху і лише тоді, витираючи піт з лоба, капрал зітхнув з полегкістю.
– Я вже думав, що мене той гладкий зупинить, і будуть неприємності, – сказав до Густліка і, показуючи табличку з написом «Рітцен», додав: – Глянь, уже близько.
Сілезець на радощах гупнув його в спину, газик вилинув убік і ткнувся в кам'яний стовпчик.
– А щоб тебе дідько забрав! – вилаявся Франек, гальмуючи. – Слід залишиться.
Виліз з машини, оглянув ум'ятину на радіаторі, потім знов сів за кермо; далі їхали мовчки.
Коли з лісистого пагорба побачили Рітцен, місто видалося їм більшим, ніж раніше. Може, тому, що на вулицях було чимало людей, військових і цивільних. Місто вціліло завдяки тому, що вчасно було висаджено в повітря греблю і обійшлося без вуличних боїв.
Хлопці не знали адреси й вирішили почати розшуки з центра, з тієї трикутної площі, де раніше стояла зенітна батарея. Виявилося, що діяли вони правильно, бо в цегляному будинку, в якому вони колись жили, тепер розмістилася комендатура і міська управа. Біля дверей у юрбі жінок побачили чоловіка в костюмі, перешитому з німецького мундира: він давав розпорядження й тицяв у простягнені руки карточки, черкнувши на них кілька слів.
Радянський офіцер, що саме проходив мимо, відповідаючи на уклін, оддав німцеві честь.
Жінки з лопатами та граблями почали перекопувати газон, на якому залишилися ще сліди окопів.
Коли газик з Густліком та Віхурою під'їхав ближче, чоловік повернувся і радісно розкрив обійми.
– О, гер Єлень! Чекаю на вас з великою тугою. Густлік вистрибнув з машини, став за два кроки і, не подаючи руки, суворо запитав:
– Як себе почуває панночка Гонората?
– Я гадаю, дуже добре…
– Ну, то…
Лише тепер він схопив німця за руку, міцно потис її, а потім одрекомендував:
– Обер-ефрейтор Кугель. Капрал Віхура. Де вона?
– Зараз їдемо, тут близько. Кілька кроків.
– Поїхали, – жестом запросив Франек.
Газик різко розвернувся, помчав праворуч у бічну вуличку і зупинився перед віллою, що тонула в білому й рожевому тумані яблуневого, грушевого та вишневого цвіту. Над брамою великі літери: «MILITARANSZTALT».
– Що. це за військовий ansztalt? – спитав Єлень.
– Це і є фрейлейн Гонората, – з пошаною відповів Кугель.
Гонораті вже не раз снилося, що по неї приїхав Густлік, вона вже й скриньку наготувала, а назавтра із слізьми в очах мусила розпаковувати.
Дівчина сиділа на другому поверсі в кімнаті, захаращеній меблями, заваленій скатертинами й накидками, прикрашеній безліччю фаянсових статуеток, знесених з усієї вулиці на розпорядження Кугеля, який сказав, що очищення їх од пилу трохи заспокоїть панну Гонорату. Сиділа біля вікна, тихо й сумно підспівуючи:
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Бо мені серденько горе й сум здавили,
Закохалась в тебе аж по самі вуха…
Співала, не стільки вишиваючи білих орлів, скільки випорюючи гітлерівських із серветок та обрусів. Залишала лише гарно вишивані вензелями готичні букви, схожі на польські.
В одній косі дівчина мала червону стрічку, кінець другої був розплетений на згадку про певну подію, що сталася місяць тому. На пальці виблискувала шестигранна гайка, що правила за обручальний перстень.
Коли на першому поверсі пролунав дзвінок, Гоно-рата покинула роботу, підвела голову і, зашарівшись, чекала.
Чути було брязкіт замка, гомін приглушеної розмови, а потім швидкий стукіт черевиків на дерев'яній підошві по сходах. В дверях зупинилася покоївка в фартушку і мереживному чепчику.
– Гер Кугель з двома солдатами.
– Не хочу його бачити, – тупнула ногою Гонората. – Ані його, ані тих… – обірвала на півслові і вколола себе голкою в стегно – пересвідчитись, що не спить.
За покоївкою у відчинених дверях з'явилися, крім Кугеля, двоє польських солдатів; один із них був взводний Єлень. Гонората, побачивши його, давно очікуваного, хотіла підвестися, піти назустріч, проте не мала сили.
Єлень ступив кілька кроків, зупинився перед кріслом.
– Ось і я, Гоноратко.
Дівчина несподівано для самої себе грізно насупилася.
– Чому так пізно? Скільки днів тут сиджу і сиджу, двадцяту скатертину випорюю.