Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 15)
Танкісти й досі не рухалися з місця. – Ти диви – скільки мов знає… – шанобливо буркнув Віхура.
– Війна навчила, – сказав Кос. – Був у Іспанії в Інтербригаді.
У головну браму в'їхав запилений газик з обірваним крилом, з пробитим кулями вікном. З машини вистрибнув вкритий з ніг до голови курявою сержант і підбіг до офіцера.
– Пакет од генерала.
– Права рука, якою віддавав честь, була перев'язана бинтом, що швидко темнів од крові.
– Давно поранили? – запитав Козуб, розкриваючи пакет.
– Десять хвилин тому.
Поручик читав, і обличчя його похмурніло. Потім він згорнув папір, сховав його до планшетки й покликав;
– Хорунжий!
Лікарка чула, але подумала, що звертаються не до неї. Саакашвілі погладив вуса і, користаючись нагодою, підбіг до неї, відсалютував і показав на поручика.
– Хорунжий, підійдіть! – повторив Козуб.
– Слухаю.
– Хворі залишаться в санітарних машинах. Поставте їх під фабричною стіною. Водіям організувати оборону, на допомогу їм можете взяти здорових в'язнів. Усі санітари із зброєю повинні зійтися до мене за десять хвилин. Виконуйте.
Тон поручика не допускав заперечень. Не питаючи пояснення, лікарка відсалютувала й швидко пішла до своїх.
– Сержанте Кос!
– Слухаю.
– Що з танком?
– Машина у повному порядку.
– Виїздіть на територію табору й займайте позицію біля східного наріжного будинку. Додам вам трохи піхотинців, як організую.
– Із санітарів?
– Із кого вдасться, – відповів Козуб і, підійшовши до хлопця, додав тихіше: – На півночі противник у кількості трьох дивізій перейшов у контрнаступ і вбив клин у паш фланг. Генерал наказує обороняти табір.
– Де зараз німці?
– На тому боці каналу. Там, де ми була вночі.
Розділ VI УДВОХ
Єлень стиснув колінами боки Лажевському, руками щосили вхопився за держак, бо знав: їдуть не на прогулянку. Не хотілося падати, щоб не побити собі обличчя перед любовним побаченням.
Замиготіли обабіч будиночки передмістя. Мотоцикл вискочив у поле. Повернувши голову вліво, Густлік устиг побачити зенітну батарею, розбиту снарядами важких танків, і шанобливо зітхнув. Пожалкував, що не встиг вистрелити хоч кілька разів із своєї вісімдесятп'ятки. Можна було б перевірити, як снаряди пробивають метал.
З розгону подолали насип, проскочили міст і загальмували перед роз'їждженим протитанковим ровом.
– Молодець, не приїхали, а прилетіли, – похвалив Єлень водія.
– Почекати? – запитав Лажевський.
– Звичайно. Але я повертатимусь не сам…
– То спочатку панночку Гонорату відвезу, а потім уже по тебе примчу.
– Дуже вдячний! – Сілезець ляснув його по плечу.
– За сорок п'ять хвилин буду знову тут, – пообіцяв Магнето.
– Гаразд.
– Густлік збіг на дно рову, перестрибнув найбільше болото й почав видиратися на протилежний схил. Оглянувсь, але там, де оце стояв мотоцикл Лажевського, тільки курява знялася.
Єлень ішов швидко й незабаром забув про Лажевського. Не лише про нього, але й про «Рудого», про своїх товаришів і про війну… Такі думки почали лізти в голову, що весь час то пояса підтягував, то мундира обсмикував, то шапку на голові поправляв, аж урешті, оглянувшись навколо, чи ніхто не почує, голосно заспівав:
Ген, у замку там, на горі,
Моя люба і днює й ночує.
Сидить собі при яснім віконці
Білих орлів гаптує!
Не було замку на горі, й мила білих орлів не збиралася гаптувати, але подобалася йому ця пісенька.
Всміхнувся, покрутив головою, бо аж дивно стало, що ось у сонячну днину йде собі так безжурно до панночки Гонорати, й після невеличкої перерви завів знову:
Добре тобі, моя люба,
Білих орлів гаптувать, гаптувать,
Ми тут мусим…
Згори долинув різкий свист, Єлень кинувся вперед, упав у глибоку колію, залишену гусеницями танків, і, вже ткнувшися обличчям у пісок, доспівав:
…вояченьки бідні.
Снаряд пролетів над шляхом, вибухнув недалеко в полі, викинувши вгору стовп землі та диму.
– Не знайшли іншого місця, мерзотники! – обурився Густлік, обтрусив штани й пішов далі, доспівуючи:
Ми тут мусим, вояченьки бідні,
В чистім полі в лаву стать.
Його сховали кущі лози, він з'явився і знову зник, але чути було солдатську пісеньку:
В лаву стали, наче скеля,
В лаву стали наче мур, наче мур,
Раптом куля вдарила пекуча…
Згодом сам роздумував, чи ненароком вийшло з тим співом, чи, може, навмисне запланував, але сталося так, що панночка Гонората здалеку його почула й мала час виглянути у вікно, а потім прикинутися дуже здивованою, коли хлопець з'явився на порозі.
Одягнена вона була так само, як і того вечора, коли вперше стрілися, але вдень квіти на плісированій спідниці здавалися ще яскравіші, а веснянки на носі по-яснішали.
Якусь мить дивились одне на одного, але дівчина, певно, відразу про все здогадалася, бо звеліла Густлікові сісти й чекати, а сама, розшарівшися, мов маковий цвіт, вибігла до кухні.
Отож залишився взводний Густлік Єлень у завішаному килимами й рогами вестибюлі генеральської вілли, де в підвалі було ув'язнено її мешканців. Сів, як йому наказали, за стіл, а перед ним стояв багатий срібний посуд, тарілки й чашки зі старовинного сервізу. Страшно й подумати, що було б, аби ненароком якусь тарілку зачепив.
Повернувшись у кріслі, Густлік глянув у велике дзеркало, що висіло навпроти дверей, поправив комір мундира й, поплювавши в жменю, пригладив неслухняну чуприну. Штовхнув при цьому стола, все задзеленчало, але, на щастя, ніщо не впало додолу.
Крізь прочинені двері з кухні долинало грюкання каструль, шкварчання сала на сковороді та приємний дівочий голос:
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Бо мені серденько горе й сум обвили…
Видно, днина сьогодні така співоча випала, подумав Густлік і потяг носом, принюхуючись до смачних запахів. Прислухувався далі, супив брови на ту біду, про яку співалося в пісеньці, і навіть торкнувся автомата, що висів на бильці крісла.