Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 14)

– Шарику!

Пес вистрибнув з танка і уважно дивився на Янека. Слідом за ним полетіли викинуті Григорієм шапки і мундир Черешняка.

– Розбійник, ненаситний буржуй! – лаяв собаку механік, вилазячи переднім люком, і пояснив екіпажеві: – Твердо йому було, і він вимостив собі лігво.

– Це моя провина, – признався Кос, але сказав Шарикові з докором: – Так не можна, навіть коли твердо.

– Тоді, коли ми в розвідку їздили, то він мене, не* гідний; увесь час із сидіння зіштовхував, – поскаржився Віхура й насварився на собаку пальцем.

– Треба було помізкувати й придумати щось інше, – тлумачив Шарикові Янек. – За кару – варта поза чергою.

Шарик, вислухавши докори, засоромився, похнюпив голову й скромно сів біля гусениці.

– Я проведу, – рушив перший Франек.

Коли виходили на вулицю, перед ними проїхав мотоцикл; за кермом, нахилившись, сидів військовий у касці та окулярах. Машина мчала на граничній швидкості.

– Трофейний мотоцикл, – сказав Кос, коли вони повернули до табору, – а на ньому, здається, підпрапорщик.

Усі оглянулися. Водій через якихось сто метрів різко загальмував, аж покришки завищали, й, повернувши машину на сто вісімдесят градусів, знову рвонув з місця уже в протилежному натрямку.

– Збожеволів, чи що?

Кос підняв руку й вибіг на бруківку. Водій загальмував лише в останню мить, аж дим пішов з-під коліс і гостро засмерділо гумою.

– Привіт, Магнето! Машину хочеш розбити чи голову? – спитав Янек.

Простяг руку, але Лажевський її не помітив. Зсунув на лоба окуляри.

– І те, й друге, – відповів.

Він стрибнув із сідла. Різким поштовхом поставив мотоцикла під металевим риштуванням колишньої брами, на якому майоріли прапори. Стяг рукавиці з високими манжетами і, вдаривши ними об лискучий бак, звернувся до здивованих танкістів, які оточили його:

– Чистите, драїте свою металеву тварюку, – кивнув на танк. – Ну й що?

У нього на обличчі був дивний вираз.

– Драїте, – повторив, – і навіть не маєте уявлення, що вони тут виробляли.

– Хто? -запитав Саакашвілі.

– Фрици. Знаєте, чому на грядках під фабричною стіною така рання буйна салата? Бо туди замість гною сипали попіл'спалених людей. Знаєте, навіщо оті бетонні клітки?

Він,потяг Янека за руку в бік табірної брами, по вернув у заґратовану хвіртку і ввів танкістів на мале квадратне подвір'я, оточене з усіх боків бетонного стіною,, з брунатними патьоками від дощу. Тут було порожньо. На утоптаній глиняній долівці не залишилося нічого, окрім двох куп сипкої землі у кутках подвір'я.

– Заганяли сюди в'язнів, ділили на дві групи, – глухим голосом говорив Лажевський, – і наказували тачками перевозити землю. Звідсіля туди й звідтіля сюди. Хто швидше. Розумієте? Хто швидше не протягом п'ятнадцяти хвилин або годин, а протягом року, двох, трьох… Або й коротше, тільки до смерті, – на мить він замовк і раптом, не витримавши, перейшов на крик: – Бігом марш! Лауфшріт!… Швидше! Шнеллер!

З-під темної землі виглядала блакитна ганчірка, клапоть смугастого в'язнівського одягу. Кос зняв шапку, витер долонею лоба. За ним шапки поскидали всі, крім Лажевського, який, вигукуючи, прямував, немов сновида, до хвіртки. Проте, перш ніж вийти, зупинився й повернувся до танкістів.

– Бачили отих старих жінок у госпіталі поряд з лабораторією? Кожній з них не більше вісімнадцяти, дев'ятнадцяти років. Це наші дівчата, які брали участь у повстанні; гітлерівські лікарі робили на них експерименти. Мов на кроликах або пацюках. На людях їм дешевше виходило. Я був тут скрізь, усіх розпитував, заглядав у кожен закуток.

– Навіщо це тобі? – буркнув Віхура, знизуючи плечима.

– Сестру шукав, – підпрапорщик підійшов до Нього з божевільним блиском у очах. – Хлопці! – вимовив голосним шепотом. – їх треба вбивати, поки не закінчилася війна. Чавити, як блощиць. Потім буде пізно.

Секунду тривала тиша, в яку, мов підковані закаблуки есесівця, вривалися щораз ближчі вибухи артилерійських снарядів. Кос дивився в обличчя Лажевському, а потім, нахилившися, витяг із-за халяви його чобота цурпалок поламаного батога. Накреслив на землі п'ять хрестів, обвів їх лініями, що утворили прямокутник, подібно до того, як пастух біля кар'єру, і лише тоді запитав:

– Таких, як він, також?

Лажевський не відповів. Забрав батіг і знов засунув його за халяву. Потім, похнюпивши голову, перший пішов за хвіртку. Зупинився біля свого трофейного мотоцикла.

– Може, хтось хоче проїхатися? – запитав хрипким голосом.

– Я, – обізвався Густлік. – Тільки командирові слово скажу.

Він одтяг убік Коса і пояснював йому спішним шепотом:

– До мосту одна мить, а там уже рукою подати й негайно назад. Адже я не можу саму залишити. Біля Одеру, Янеку, я сам тобі сказав: «Мусиш, то йди».

– Мусиш, то мчи, – кивнув Кос.

– Не встигнеш оглянутись, як ми повернемось назад! – уже на ходу гукнув Густлік.

Підбіг до Лажевського, перекидаючи автомат з грудей на спину, стрибнув на заднє сидіння й глибше насунув шапку.

– Їдьмо, пане підпрапорщику, на міст. Подивимося, чи не вкрали.

Данило насунув окуляри на очі, різко натис ногою на стартер. Якусь мить мотор працював на холостих обертах, а потім мотоцикл, немов кінь, стиснутий острогами, рвонув уперед, сипнувши щебінкою з-під коліс.

Хлопці дивилися вслід мотоциклу, який мчав вулицею, аж поки він зник за поворотом, а потім довго ще стояли мовчки. Хоч день був чудовий, обличчя в них насупились.

Янек думав з гіркотою, що хоч узяв гору над Лажевський, переконав його на якийсь час, проте сам розшаленів. Невже можна вважати за людей тих, які роками знущалися над в'язнями, насолоджувалися тортурами? Чорні, коричневі та гнило-зелені, оздоблені свастиками й черепами, мов гнійні бактерії, вони заразили світ божевіллям. Знищили б не тільки села й міста, але й цілі народи, якби не Сталінград, якби не боротьба, якою відповіли загарбникам ці народи.

Данило боїться нашої й своєї власної лагідності. Він знає, якщо вже сьогодні не можемо відплатити смертю за смерть, то тим більше не зможемо помститися завтра, коли війна закінчиться. Есесівці схопили у повсталій Варшаві його сестру. Тому й замовк, коли тоді, в кар'єрі, Саакашвілі сказав, що Лідка для всіх них наче рідна сестра…

– Ви ж хотіли на оту лікарку подивитися, – нагадав Віхура.

– Показуй, – неохоче згодився Кос і, похнюпивши голову, пішов за Франеком.

Біля машини були тільки водії та старі санітари.

– Де ваша начальниця? – спитав капрал.

– Пані хорунжа з вашим поручином розмовляють, – жилавий дядько показав на барак.

Глянувши туди, хлопці побачили біляву жінку в гарно пошитому мундирі, яка зверталася до поручика Козуба. З відстані кількох метрів добре було чутщ її теплий, лагідний голос.

– Громадянине поручик, – говорила вона, – я можу вирушати. Половина санітарних машин готові в дорогу.

– Завантажуйте решту.

– Є дуже виснажені, тому кожна година має значення.

– У мене не вистачає машин і людей, щоб прикрити дві колони.

– А навіщо прикривати?

– Виконуйте, – наказав Козуб і, вважаючи, що питання вирішене, повернувся до в'язня з пов'язкою на руці, який уже хвилину чекав поруч.

– Alors…

– A quelle heure mangeons-nous?

– Cette cuisine dans une heure, – поручик показав паруючу польову кухню, на казані якої була намальована велика двійка.

– По-якому це вони? – зацікавився Григорій.

– По-французькому, – гордо пояснив Віхура. – Той питав, коли якусь їжу матимуть, а поручик обіцяв йому, що за годину.

Лікарка знизала плечима й відійшла до санітарних машин. Коли проходила мимо танкістів, ті впевнилися: Віхура казав правду, – вона була така красуня, що очей не відвести. Проте не личило так одразу бігати за спідницею, тож хлопці лишилися стояти на місці, слухаючи, як Козуб вирішує справи колишніх в'язнів.

– Хворі з голландської групи від'їздять сьогодні? – запитав він німецькою мовою.

– Ні. Післязавтра.

– Де розмістять британських пілотів? – питав по-англійському високий, стрункий, рудий юнак у полинялому мундирі англійського льотчика.

– Будинок номер сім на Берлінерштрасе у вашому розпорядженні.