Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 13)

А може, й ні… Звичайно, не після балу пішла, а тепер, недавно, але щоб пригадати щасливий день, умисно вдягла те саме, в чому була тоді. Лукаві очі, високий лоб під густим волоссям, губи, куточки яких в усмішці трохи піднімаються вгору. Так, це Ганя, запевняв самч себе хлопець, але про всяк випадок глянув униз: «Любому Грицеві…»

Велика радість охопила його, і коли він підвів голову й глянув навколо, то дерева й будинки здалися йому більш барвистими, чіткішими.

– Здорово б'ють, молодці, – сказав Янек, – більше ста гармат, і звук, наче…

– Сусід зрушив з місця, – впевнено відповів Саакашвілі, ніжно поглядаючи на фотокарточку. – Твій батько, може, вже у Щеціні.

– Б'ють фриців, аж пір'я летить! – весело гукав Густлік, підходячи до друзів.

– Дістають те, на що заслужили, – додав Кос.

– Довго пам'ятатимуть, – задоволено сказав Єлень.

Усі троє, солдати-ветерани, які разом починали бойовий шлях, залізли до башти й на шершавій сталі, трохи вище гарматного прицілу, почали приклеювати фото першого командира. Робили це мовчки, але дуже старанно: Густлік намастив метал клеєм, Янек рівно приклеїв знімок, Григорій через носовичок пригладив його долонею.

Крізь нижній люк до середини заліз зацікавлений Томаш, сів на своє місце в башті праворуч гармати.

Кос повісив на рації два хрести і, закінчивши роботу, замислено сказав:

– Він радів би з такої машини.

– У моторі на півсотні кінських сил більше, ніж у старого, і по шосе тягне, аж любо дивитися, – захоплювався Григорій.

– Така гармата наскрізь проб'є «тигра», – похвалив Густлік. – Тільки снарядів малувато; на старому сотня, а тут, – п'ятдесят п'ять.

– Навіщо тобі більше, коли й так не стріляєш? – став кепкувати Янек.

– Це правда, ні разу. Тільки з кулемета. Той Іспанець не дурний, тишком-нишком уміє воювати.

Над ними, у відкритому люкові на тлі блакитного неба, з'явилася постать Віхури. Григорій кивнув йому головою.

– Франек теж стріляв. Не знаю, чи влучно, але густо.

– Він непоганий хлопець, – сказав Єлень, удаючи, що не бачить Віхури. – Але крутити любить не лише баранку. То одного, то другого машиною підкине, пачку цигарок або бляшанку консервів заробить, а на танку…

– Не клей дурня, Густліку, – капрал поторсав Єле-ня за чуприну, а потім, наче відро в криницю, опустив у танк оберемок пляшок, зв'язаних телефонним проводом. – Ось вам добряче вино, щоб не сумували за дівчиною.

– Яке це? – спитав зацікавлений грузин.

– Іспанське. А взагалі – вилазьте з коробки. Окрім вина, є ще новина.

– Ти що, хворий на голову?

– Що віршами розмовляю? Ні. Весна діє. Перший вистрибнув з танка Саакашвілі.

– Сестри фотокартки прислали, – він дістав знімки 6, перевіривши написи, подав один Віхурі. – Ганя мені, Аня тобі.

Віхура глянув, сховав знімок до нагрудної кишені мундира і, присівши на башті, почав пояснювати танкістам, які колом оточили його.

– На півдні Свєрчевський захопив Будзишин, його танки підійшли до Дрездена, та німці вдарили з флангів, прорвали фронт, і битва там тепер розгорілася не на життя, а на смерть.

– А позаду нас? -запитав Кос.

Канонада трохи вщухла, проте поодинокі гармати ще стріляли.

– Чую.

– Не знаєш, хто стріляє?

– Не має значення. – Водій махнув рукою. – На південь од Берліна радянські війська оточили багато ворожих дивізій. Дві танкові армії стиснули фашистів мов кліщами. Ще трохи – й Гітлерові каюк…

– Не поспішай, – похитав головою Кос. – Щоб захопити фашистське лігво, треба буде ще добряче попотіти.

– Зате почесна робота. Знаєте, що подейкують? – Віхура стишив голос, немов боявся, що хтось підслухує. – Польська піхота й танки теж підуть до Берліна. На парад. Батальйон понтонерів, бригада гаубиць поїхала…

– Звідкіля ти все це знаєш? – недовірливо спитав Густлік.

– А може, капралові все це приснилося? – насмішкувато сказав Томаш, пригадавши Віхурині кпини над собою в лісництві.

– Армійська санітарна колона прибула, – повідомив Франек, не звертаючи уваги на ущипливі слова. – В'язнів з табору перевозитимуть до тилових госпіталів. Санітар мені сказав, бовдуре.

– А йому хто? – допитувався Густлік.

– Поранені генерали.

Григорій слухав цю перепалку одним вухом. Знову вийняв з кишені фотокартку Гані і повернувшись трохи вбік, пильно роздивлявся її.

– Віхуро, покажи свій знімок.

– Мій?

– Близнючки.

Капрал досить байдуже віддав йому надписану пам'ятку. Ненароком упустив на броню блакитний бантик, що його взяв у дівчини в Гданську. Густлік, який не любив, коли на танку валявся хоч найменший непотрібний предмет, підняв і поклав у кишеню.

– Знаєте, – Саакашвілі почав порівнювати, – вони, підписуючи знімки, мабуть, помилилися…

– Наприклад, коли в якогось штабного полковника заболять зуби, – вів далі Віхура, – то вони їх вилікують, можна багато чого довідатися Не забувайте, я перший сказав, що поїдете до Берліна на парад.

– А ти не їдеш? – спитав Кос.

– Я вже казав: мені під бронею душно, – неохоче кинув Франек і відразу змінив тему: – Ходімо покажу вам, яка лікарка з санітарками приїхала. Пальчики оближеш. На всі сто! Ходімо, Григорію!

– Звичайно, – грузин сховав обидві фотокартки до кишені.

– А ти, Косе, не підеш?

Янек знітився. Він дуже б хотів побачити оту гарну лікарку, і водночас якось це йому не дуже випадало.

– Біля машини ще треба б…

– Все одно літати не буде. Тільки подивимося, – спокутував Франек.

– Подивитися можна, – сказав Густлік. – Як на мене, слід іти далі, на той берег…

Він підтяг штани, поправив пояс, потім підняв руки до голови, щоб поправити шапку, але її там не було.

Саакашвілі стояв перед «Рудим» і нишпорив у люкові.

– Що ти там шукаєш?

– Шапку, – буркнув грузин.

– Моєї там нема? – запитав Густлік. – Адже я по клей ходив без шапки.

– Жодної нема, – відповів Григорій, у якого вже тільки ноги стриміли з люка. – Лише ця конфедератка ротмістрова.

– Я пам'ятаю – свою повісив на затворі, – Кос здивовано зазирнув у люк.

– Для мене лікарка не дивина, я залишусь і попильную, – заявив Томаш. – Але тут побував злодій, бо моя висіла на яблуні, на сучку, і мундир теж, а тепер нема.

Десь на сході били й били гармати. Хлопці трохи звикли до цього і вже не звертали уваги. Аж раптом на повній швидкості повз них промчав мотоцикл, але вони навіть не оглянулися, зайняті пошуками.

– Є! – гукнув Саакашвілі із танка.

Разом із вигуком долинуло грізне, глухе гарчання, а потім хтось заборсався.

– Янеку, забери цього бандита! – просив грузин.