Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 17)

За кільканадцять секунд, що минули з моменту першої перестороги Гонорати, парком підійшли до вілли німецькі піхотинці – передовий взвод полку гренадерів, який входив до складу ударної групи генерала Штай-нера.

Зосередивши на північ од каналу Гогенцоллерн, який тепер називають Гавельканал, Сьому танкову і Двадцять п'яту гренадерські дивізії, а також дюжину назбираних у тилу батальйонів, Штайнер несподівано атакував фланги Першого Білоруського фронту. Гітлер наказав йому прорватися до Берліна. Натрапивши на захисні загони Першої Польської Армії, німці, маючи велику перевагу у вогневій силі, відкинули їх і просунулися на південь.

Добре озброєні солдати справно виконували команди унтер-офіцерів. Дві групи прикриття зайняли позицію за товстими стовбурами дерев, готові відкрити вогонь, тим-часом як головна група наближалася до вілли. Поодинокі солдати вже підійшли до самого будинку, попробували відчинити двері, а один почав гупати прикладом.

– Хто там? – долинув зсередини чоловічий голос, невпевнений і наляканий.

– Die Wehrmacht. Aufmachen!

– Слава богу! Зачекайте хвилинку, я хворий… – простогнав у відповідь Густлік і прошепотів: – Почекайте, кляті мерзотники, я вам покажу, який я хворий!

Підбіг навшпиньки до Гонорати, яка відчиняла двері, що вели з квартири до гаража. Там у темряві дрімав великий чорний лімузин. Тьмяне світло, яке проникало в гараж крізь віконце над дверима, падало на трикутний червоний генеральський прапорець з орлом і свастикою.

– Не вибухне? – неспокійно спитала Гонората, притримуючи пелену спідниці, в якій обережно несла щось важке.

– Ні. Де ключ од машини? – пошепки відповів Густлік, вішаючи на клямку кінець мотузки, що тягся до середини вілли.

– Он там, на гачку.

Єлень зняв з гачка гарненький ключик, одчинив дверцята й протиснувся в машину.

– Покладіть на сидіння, – сказав Гонораті, відчиняючи з другого боку.

– Не вибухне?

– Ні.

Поки вона виймала з пелени й клала на переднє сидіння німецькі гранати, Єлень підійшов до дверей гаража, засунув під них лом, підважив і досить легко зняв двері з завіс.

Гонората, покінчивши з гранатами, знову побігла- до вілли.

– Euh, du Kranke, mach auf. Shсneller! – почувся нетерпеливий голос одного із солдатів і удар чоботом у двері.

– Ein moment, – пробурмотів собі під ніс Густлік. Зняті з завіс двері ледве трималися на замку, досить злегка штовхнути – і вони впадуть на землю.

Єлень сів за кермо,, перевірив, чи є бензин, підняв угору великого пальця на щастя, як звик робити перед кожним пострілом з гармати, і натис на стартер.

Мотор запрацював на малих обертах, Єлень підбіг до дверей, що вели до вілли.

– Гонорато!

– Вже біжу! – відгукнулася дівчина і з'явилася з курткою, шапкою та поясом високого чина нацистської партії в руках.

– Придасться? Це генеральський цивільний костюм…

– У вас, панночко, є голова на плечах, – промовив шанобливо Густлік.

Правду кажучи, голови в цей момент не було видно, бо дівчина поставила на заднє сидіння кошик з сервізом, який вирішила забрати з собою.

– Genug! Mach auf! – почули вони розлючений голос унтер-офіцера і відразу по цьому важкі удари прикладів: солдати вибивали двері.

– Правда, вже годі. Зараз я вам одчиню, – буркнув Густлік, поволі натягуючи мотузку.

Двері вже хиталися, коли раптом над самісінькими головами німців сипонули тріски, вибиті кулями, а в віллі загриміли автоматні черги. З брязкотом посипалися шибки, засвистіли кулі. Заскочені гітлерівці попадали ниць під стіни, вириваючи з-за поясів гранати.

Обидві групи прикриття відразу відкрили вогонь. Кулеметні черги дзьобали стіни, трощили рештки шибок. Проте, коли стрілянина ослабла, а потім на мить ущухла, з вілли знову затріскотіли автомати.

– Feuerschutz! -скомандував офіцер. – Вогневе прикриття!

Град куль ударив у вікна першого й другого поверхів. Ті, що причаїлися під стінами, кидали гранати.

У цю ж мить з вілли втретє довгими чергами озвалися автомати й замовкли.

Під вибухами гранат двері вілли піддалися. Двоє німців висадили їх і кинулися до сіней.

– Припинити вогонь! – вигукнув командир групи.

– Припинити вогонь! – повторив за ним офіцер і водночас подав сигнал до зміни позицій.

Солдати короткими обережними кроками почали ні ближатися до вілли, з якої знову гриміли постріли.

Крізь висаджені двері, вслід за першою групою, вдерлася решта солдатів. Вони просували дула гвинтівок і автоматів до покаліченого вибухами вестибюля, сторожко озиралися навколо, – і справді, за розбитими меблями хтось ворушився. Гримнуло воднораз кілька пострілів, і зі стіни посипалися осколки величезного дзеркала.

– Це ж дзеркало, бевзі! – вилаявся унтер-офіцер. Він зірвався на ноги, вбіг досередини і, помітивши мотузку, прив'язану до спускових гачків автоматів, що висіли на стовпах, брудно вилаявся.

Коли вибухнули перші гранати, Густлік уже сидів за кермом генеральської машини, одягнений у світло-коричневу куртку високого чину нацистської партії, підперезаний поясом з широкою портупеєю через ліве плече та червоно-чорною пов'язкою вище лівого ліктя. Зиркнувши в дзеркальце, поправив кашкета і всміхнувся до Гонорати, щоб підбадьорити її.

Почувши вибухи, востаннє натяг мотузку, притримав, а потім, кинувши її кінець у опущену шибку, натис на педаль. Машина зрушила з місця і вперлася радіатором у зірвані з завіс двері гаража. Густлік міцніше натис педаль – двері впали; машина, вихопившись з гаража, об'їхала задвірками віллу, вискочила на стежку, що вела до лісу, і помчала вперед. Як виїздили з подвір'я, трапився їм загін піхоти, але унтер-офіцер, побачивши прапорець на машині та мундир за шибкою, поспіхом оддав честь.

– Ви, панночко Гонорато, могли б бути взводним, – з пошаною сказав Густлік, перемикаючи швидкості.

– Пане Густліку, який ви маєте чин?

– Такий, що називається командир.

– А насправді?

– Насправді я в чині взводного.

Захоплено всміхаючись, вони дивилися одне одному в вічі, аж поки на вузькому лісовому шляху наїхали на високий пеньок. Машину підкинуло,- Гонорату й Густліка шарпнуло вперед. На щастя, їхали поволі. Дівчина поправила кошик з фарфором на задньому сидінні. Єлень дав задній хід, вистрибнув з машини, оглянув радіатор.

– Зможемо їхати далі? – запитала Гонората.

– Треба крило випрямити, бо чіпляє за колесо, – сказав хлопець і кинувся до машини по ломик.

Впоравшись з роботою, підвів голову й раптом далеко ззаду, поміж стовбурами дерев, побачив машину з солдатами й три мотоцикли, які швидко наближалися…

Єлень метнувся до автомобіля, натис на педаль і на другій швидкості рвонув з місця. «Коли не пильнувати за дорогою, – картав себе подумки, – то заїдеш туди, звідки вже нічого не побачиш».

Помітив у дзеркальце, як позаду злетіла вгору ракета. Повертав ліворуч, праворуч, вибираючи рівніші місця на лісовій дорозі. Над самітною машиною пролетів клубок світила й розсіявся вишневими зірками за кільканадцять метрів перед радіатором.

– Стріляють по нас? – запитала налякана Гонората. Нахиливши голову, вона притисла долонями коси до вух.

– Ще ні, – відповів Густлік. – Лише просять, щоб ми зупинилися – тоді вони нас піймають і розстріляють.

– Зупинимося, пане Густлік?

– Нізащо в світі! Беріть, панночко, оті галушки, витягайте кільця. – Єлень сам простаг руку, зубами вирвав кільце і додав: – А потім назад шпурляйте…

Гонората слухняно зняла запобіжник з гранати.

– Назад? – запитала, не дуже розуміючи, як це робиться.

У дзеркалі Густлік уже бачив обличчя мотоциклістів, які з кожною секундою наближалися.

– Ось так, – висунувши руку за вікно й кидаючи гранату назад, показав Густлік..

Гонората повторила його рухи. У цю ж мить затріскотіла черга, засвистіли кулі. Кілька з них продірявили метал машини. У передньому вікні теж з'явилися три невеличкі дірочки, оточені променями розколотого скла.

– Стріляють? – запитувала Гонората й, вириваючи одне кільце за другим, кидала гранати на дорогу.

– Угу, – промимрив Густлік.

Вона не почула, бо минуло вже зо три секунди від першого кидка, й один по одному загриміли вибухи: схоже, що то чорно-червоні кущі раптом виростали в траві й на лісовій дорозі. Мотоциклісти намагалися оминути, прослизнути між ними, але вже один, а за ним другий врізалися в вивернуте з корінням дерево, полетіли на стовбури.

Піхотинці з машини якусь мить вели густий вогонь, але, наїхавши на гранату, машина стала – відірвалося колесо.

– Годі! – гукав Густлік, але Гонората з переляку не розуміла його. – Годі, кажу, годі! – притримав її за руку.