Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 8)

Томаш мовчки взяв гармошку, спробував заграти, пару тактів, і його обличчя враз посвітліло. Набравши повні груди повітря, підморгнув капралові й після хвацького вступу заспівав.

Там стоїть валізка вже готова,

Там, на лаві, в світлиці.

Винеси мені валізку, мила,

Вийди до залізниці.

Капрал усміхнувся і, спершись на стернову рубку, став вистукувати влад по жерстяному даху.

На буксирі застережливо заревіла сирена, але Томаш грав собі й грав.

З буксира лунко вдарила кулеметна черга, потім друга й третя.

Там давно готова залізниця,

А при ній – великий плац.

Як я від'їжджатиму до війська,

Буде тут великий плач.

– Що сталося? – виймаючи з кобури пістолет, гукнув Віхура до тих, хто стояв на носі баржі.

– Міна! Міна на курсі! – крикнули у відповідь солдати.

Буксир рвучко повернув убік, потягнув баржу навскіс праворуч, та було вже пізно і лівий борт невпинно наближався до грізної півкулі, що виступала над водою.

– До біса з такою роботою! – вилаявся Віхура, схопив довге весло і, розставивши ноги, зупинився біля борту.

Черешняк хрестився і ворушив губами, шепочучи молитву. Томаш сховав за себе гармошку, немов хотів захистити її власним тілом. А міна підсувалася щораз ближче, товсті її пальці з детонаторами стирчали на всі боки. Віхура м'яко торкнувся веслом металевого корпусу, натиснув.

– Аби тільки не сковзнуло, – прошепотів старий. Капрал, одштовхуючи, ступив кілька кроків уздовж борту до корми. Потім насилу, немов весло раптом дуже поважчало, витяг його і присів – бо з переляку не міг встояти на ногах.

– Господи, якби зачепив ненароком один з пальців…

– Хтось інший зачепить, – весело сказав Томаш.

– З буксира стріляли, щоб підірвати, але влучити не так легко. Можуть ще через неї хороші люди загинути.

Томаш підвівся так рвучко, аж зойнула гармошка. Добув з-під поли куртки свій автомат і, закинувши пояс за лікоть, ліг на кормі, ладнаючись до пострілу.

– Заждино, – сказав Віхура і крикнув до солдатів:- Усім лягти на палубу, мерщій!

Томаш, не озираючись, прицілився. Дуло ходило вниз і вгору в лад з лагідною хвилею, що її збивав гвинт буксира. Ось-ось мав натиснути спуск, аж міна на мить зникла, закрита хвилею. Ослабив затерплі м'язи. Набрав у легені повітря, затамував подих. М'яко натискував спуск – і знов попустив.

Ще раз вдихнув і видихнув, натиснув. Мушка знизу з-понад хвилі підійшла до темной риски детонатора, і водночас загриміла черга. Долю секунди чекав, спостерігаючи, як кулі крешуть іскри з корпусу міни і…

Вибух!

Стовп води піднявся вгору, потім прокотився грім, хвиля підкинула баржу. Старе судно застогнало, мов живе, затріщало всіма шпангоутами. Бризки долетіли аж сюди, з хурчанням упало кілька осколків. Відізвався луною вибух, і знов запала тиша.

Віхура встав, ударив ногою осколок. Глянув на пусте місце, де щойно лежав Томаш. Здивований оглянувся і побачив, що стрілець уже знов сидить під стерновою рубкою з гармошкою на колінах.

– Он який ти! – здивовано мовив Віхура. – В бригаді, мабуть, тільки Кос міг би з тобою змагатися.

– На гармошці?

– Ні. В стрільбі.

Обидва Черешники всміхнулися, а Томаш, тихенько граючи, висвистував мелодію через щербину між передніми зубами.

– Стривай! – Віхура енергійно піймав його за руку. – Де автомат? Звідки маєш зброю, коли ще в армії не служиш?

– Не маю, – відповів Томаш, і обличчя його скам'яніло.

Якийсь час міряли один одного очима. Нарешті Віхура підвівся, силувано всміхаючись.

– Як ні, то ні. При нагоді пошукаємо.

Сховавши руку в кишеню, поволі пішов на ніс судна до своїх солдатів. Звідти неспокійно глянув у бік стернової рубки, закусив губу, а тоді навпочіпки присів за якірним підйомником і покрутив ручку польового телефону:

– Буксир? Говорить Віхура. Капрал Віхура. Пришвартуйтеся в найближчому місті, де в гарнізон…

Моторист на судні не спитав навіть, у чому справа, тільки ствердив, що наказ прийнято.

Може, з півгодини пливли, тримаючись найглибшої течії, а потім попереду з'явилося місто й невеличка пристань. Буксир просигналив сиреною, повернув на мілину, і баржа ближче й ближче підходила до берега. Над водою нависли гілки дерев. Обидва Черешники, уважно подивившись на них, значущо перезирнулися.

– Шкода гармошки, але треба.

– Як треба, то треба, тільки підсади мене, Томочку, бо сам не дострибну.

Коли над палубою нависла грубезна гілляка, Томаш підсадив батька. Гілляка збила капелюх. Старий підтягнувся, сів верхи на гілці й розпачливо зойкнув.

– Держи його!

– Держу, – буркнув син, рукою вчепившись за гілляку, а ногою піднімаючи з палуби одного велосипеда.

Солдат на носі клацнув затвором карабіна і крикнув:

– Диви, тікають!

Віхура і солдат побігли на корму. Похилений ясен, що в його кроні, як два індики, тріпались утікачі й виблискували велосипедні спиці, лишався далі й далі за кормою. Капрал дістав пістолета, але навіть не підвів його і стримав солдата, який прицілився з карабіна.

– Не треба! Людей жалко і до того цей молодий надто добре вже стріляє… – Розглянувся і поклав руку на кермо велосипеда, що стояв під стерновою рубкою. – Велосипед на нашу користь. Велосипед і шапчина… – Підняв з палуби зім'ятий, полинялий од сонця й дощів капелюх старого. – Скоч на ніс і передай на буксир, що причалювати не треба. Підемо прямо на Гданськ.

Ледь почало світати, як Черешняк розбудив сина.

– Поспали б, тату, ще трошки.

– У голову холодно.

– Курткою накрийтеся.

– Послухай, Томочку.

Томаш виліз з нори, висмиканої в стогу торішнього сіна. Десь оддалік зацокотів кулемет- раз, другий, гримнула граната. Трохи згодом знову черга, вибух, але вже ближче.

– Потім поїмо, – озвався старий.

– Потім, то й потім.

Вилізли із стогу, поспіхом пробралися через кущі, аби лиш подалі від пострілів.

Розвиднювалось, постріли вщухли. Над дзюркотливим прозорим струмочком з'їли по сухарю, запили водою і, звеселілі, поїхали вдвох на одному велосипеді твердою стежиною, що бігла обіч путівця. Томаш натискував на педалі, батько сидів на рамі, одно приказував:

– І ото треба тобі було, Томочку, в ту міну стріляти? Хай би собі пливла, ми ж її минули. А тепер, замість вигідно сидіти…

– Не крутіться, бо у рів попадаємо.

– Мушу, бо інакше труба мені, перетне сідниці впоперек… – Натрапили на вибоїну – Черешняк замовк, ойкнув, лише трохи згодом додав: – І велосипед один пропав.

Томаш ураз вибухнув сміхом.

– Чого регочеш, дурню?

– Ваше волосся ніс лоскоче, – хихотів хлопець. Старий і собі тоненько засміявся.