Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 9)

Сміючись з'їхали з чималого горбка. Стежина завернула у веселий, біло-зелений березняк, і там шлях перегородила повалена деревина. Враз загальмували, але колеса занесло, і обидва гепнулись на землю. Не встигли ще стати на ноги, як з-за дерев вибігло двоє німців – невеличкий на зріст фельдфебель і високий рядовий.

– Хальт! – закричали, націливши автомати в розпростаних на землі людей.

Приголомшені Черешники лежали на землі, витягши над головами руки.

– Ростягай, ростягай, – пояснював унтер-офіцер і, розстібаючи ґудзики мундира, жестами показував, чого йому треба, тупав ногами, неспокійно озираючись.

Черешники, побачивши, що то не жарти, вилізли з-під велосипеда, підвелися на ноги і почали знімати куртки.

– Їй-богу, застрелять, та ще й велосипеда заберуть, – бурмотів батько.

Томаш намагався підвести свого автомата, але зачепив мушкою за підкладку. Високий німець встиг підскочити і вирвав у нього зброю.

– Бандити! Партизани! – цідив крізь зуби, цілячись у хлопця.

Фельдфебель стримав його і, поклавши палець на губи, наказав:

– Заткни пельку!

За хвилину Черешники залишилися в самих підштаниках. Німці жестами наказали їм лягти на землю, а самі миттю роздяглись, не випускаючи з рук автоматів. Якусь мить здавалося, що всі четверо зібралися купатися, але фріци зразу ж схопили селянську одіж. Видираючи один в одного штани, сорочки, куртки, похапцем одяглася і, забравши велосипеда, рушили в той бік, звідки з'явилися батько з сином.

– Тихо! – приглушено погукували ще з-поміж дерев.

Черешники якусь хвилину лежали спокійно, тоді, підвівши голови, розгляділись довкола. Потому Томаш, надівши німецькі штани й чоботи, обережно рушив стежиною. Скраю березняка, на превеликий подив, побачив у траві всю зброю – свій і обидва німецькі автомати. Схопив свого, зарядив, та було пізно: німці дійшли до вершини горба і вже зникали за обрієм. Томаш забрав зброю і повернув до батька, який сидів на пеньку, одягнений в унтер-офіцерський мундир, підпеирезаний, навіть у кашкеті.

– Фасон непоганий, – повертався на всі боки стаз рий, – тільки колір паскудний і треба ці ворони викинути, бо далеко не… – раптом урвав, кинув ножа, яким збирався відпорювати, і, враз посмутнівши, підняв догори руки.

– Що з вами, тату?

– Викинь, Томочку, ці автомати, викинь, кажу тобі, – наказав синові.

Томаш поклав зброю в траву і, оглянувшись, побачив чотири націлені дула й чотирьох радянських солдатів. Ті насмішкувато оглянули спійманих, один підняв з землі мундира й кинув Томашеві:

– Ходімо, фріци. Гітлер капут!

Мовчки вивели обох із березняка на путівець. Томаш скоса зиркнув на батька, чи дуже схожий він на унтер-офіцера, і аж налякався, бо хто не знав, міг повірити. Хоч і немолодий, але як на фельдфебеля кінця війни був аж занадто добрий.

– Треба сказати їм, що ми поляки, – шепнув старому.

– Борони боже, – перелякано прошепотів батько. – Таких поляків, що німцям служать, вони на місці…

За п'ять хвилин вийшли на шосе, де чекав уже цілий загін полонених, вишикуваних у ряд по чотири. Приєдпавши ще двох, один із солдатів, які взяли Черешників у полон, гукнув:

– Готово!

– Кроком руш, – пролунала команда з голови колони.

Колона зрушила з місця. Німець, котрий ішов поруч зі старим Черешником, спитав по-німецькн:

– Вас узяли в полон щойно, пане унтер-офіцер?

– Йди геть, – відповів йому по-польськи Черешняк і показав німцеві язика.

Колона минала дороговказ з написами по-російськи та по-польськи: Гданськ 63.

– Вже близько, – зітхнув старий. – Тільки емблема мені не подобається, – шарпнувши, зірвав з грудей надпоротого орла.

Після заручин Янека й Марусі для екіпажу «Рудого» час тягнувся дуже повільно. Генерал буцімто обіцяв, що пошле їх у штаб І армії вслід за чотирма танками, відправленими туди раніше, але останнім часом був дуже чимось зайнятий, і не могли його побачити.

Отже поки що, як то буває звичайно в тилових гарнізонах, їх посилали на роботи до машинного парку, в караул, а найчастіше, зважаючи на Шарика, призначали охороняти полонених німців під час роботи на міських вулицях. Служба була неважка. Одне тільки – нудна. Сиділи на руїнах розбитого будинку і вигрівалися на сонці. Густлік з нудьги посвистував і підспівував. Григорій морщив лоба і вдесяте розповідав Янекові:

– Я запросив Аню, але чи то був дамський вальс, чи вони помінялися, отже, то була Ганя. Як пізнати…

– Яка тобі різниця? Ставай на коліна перед тією, що йтиме ліворуч, ближче до серця, – порадив Густлік.

– Одну кохаю, а другу ні. Не все одно.

– Стрічку тобі дала.

– Тобі теж та друга дала. І обидві однакові – блакитні.

– Познач її якось і замовч нарешті, – розсердився Янек.

– Та ти так до мене, до друга? – сумно зітхнув грузин.

– Пробач! – Кос обняв його за плечі. – Але вже не можу витримати. Маруся пішла на фронт, адже ж дівчина, а ми, здоровані, за цією дурною роботою. – Копнув ногою по рештках муру.

Уламки цегли покотилися вниз. Німці, що прибирали вулицю, покинули роботу й здивовано попідводили голови.

З розбитої брами вийшла худорлява жінка в чорній сукні, наблизилась до одного з полонених і, не впізнавши в ньому німця, запитала:

– Пробачте, син у мене пропав. Маречек. Ви, панове, часом не бачили?

Відійшла, не чекаючи відповіді.

– До роботи. Швидко! – крикнув по-німецьки Янек, хапаючись за автомата, й полонені знову взялися за лопати.

Вулицею надходила ще одна невелика колона німців, яку охороняв радянський солдат. Навіть не глянули в той бік, але коли полонені минали хлопців, які сиділи на руїнах, з колони хтось гукнув:

– Панове!

Густлік обірвав пісеньку, всі підвелися, здивовано оглядаючись.

– Хай йому грець, та це ж Черешняк! – перший пізнав Єлень і щодуху кинувся вниз, а за ним решта екіпажу.

– Почекайте! – Грузин затримав загін.

– Що трапилося, пане Черешняк?

– Помилка. Рятуйте мене й сина.

– Це поляки, – сказав Янек вартовому. – Наші друзі. Відпустіть їх.

– Полонені – не друзі, – відповів той. – Не можна.

– Не відпустиш?

– Ні, – категорично відмовив вартовий.

– Почекай, – втрутився Густлік, аби залагодити справу. – Ану-бо, махнемо. Двох даси і двох візьмеш. Закурюй, – почастував вартового трофейною цигаркою.

– Добрих даси?

– А ти як думав? Кращих, ніж ці хирляки. Вибрав двох найдужчих із «власних» німців і наказав їм стати в стрій. Колона разом з суворим вартовим рушила далі.

Єлень витяг з кишені кусень хліба, розламав навпіл, пригостив обох. Хвилину дивився, як жадібно вони їдять.

– А тепер розповідайте по черзі все, як було, тільки щиру правду.

– Щиру правду?

– Як священику на сповіді.

– Правду кажучи, то було так… – почав Черешник, з апетитом жуючи кусень чорного хліба…

Захопившись розповіддю старого, хлопці не помітили, як під'їхала вантажна автомашина. За кермом сидів Віхура. Лідка стояла в кузові, однією рукою держалась за кабіну, а другою ще здалека махала екіпажеві.

– Наші братаються з фріцами, – скривився генерал, що сидів біля водія.